Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Київські прохачі, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Київські прохачі, Нечуй-Левицький"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Київські прохачі" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 26 27 28 ... 31
Перейти на сторінку:
по­ве­селіша­ли. Мокрієвська так і си­па­ла жар­та­ми та ре­го­та­лась без­пе­рес­та­ну, аж од­ляс­ки йшли по кімна­тах, оповіда­ючи про ве­селі при­го­ди сво­го жит­тя. Во­на вже навіть за­во­ди­ла пісні й підби­ва­ла співать й Уля­сю та Літос­тансько­го. В неї не­на­че сиділа й ще­бе­та­ла без­жур­на пташ­ка, що вже зро­ду бу­ла приз­на­че­на співать та ще­бе­тать, та зве­се­лять і се­бе, і лю­дей своїм ще­бе­тан­ням, не га­да­ючи й не дба­ючи ні про яке ку­бельце. Га­лецька по­зи­ра­ла на неї смут­ни­ми очи­ма, і їй ста­ло шко­да цієї без­жур­ної та ве­се­лої пташ­ки.

- Одже ж вам, Уля­но Де­нисівно, як я ба­чу, ба­га­то ве­селіше тут з та­ки­ми ве­се­ли­ми сусіда­ми, ніж мені в кан­це­лярії з на­ши­ми сто­ло­на­чальни­ка­ми та стійчи­ка­ми! - ска­зав Літос­танський до Улясі. - З Лукії Нар­кисівни і справді вий­шов би преціка­вий та пре­ве­се­лий сто­ло­на­чальник. Я був би радніший слу­жить в її столі, ніж в на­шо­го нуд­но­го та ве­ред­ли­во­го на­чальни­ка.


- Ет! бо­дай не ка­зать! Не­хай потім ко­лись роз­ка­жу вам, - обізва­лась по­шеп­том Уля­ся гімна­зич­ним шко­лярським то­ном, не­на­че до своєї при­ятельки в класі в гімназії.


- То ви так собі й про­бу­ваєте вдо­ма з ста­рим та­том і не маєте на думці на­пи­ту­вать собі служ­би? - спи­тав хло­пець.


- Маю на думці, бо в та­та за­со­би не­ве­ликі: лед­ве вис­та­чає на про­жи­ток. Але те­пер, як по­мер­ла моя ма­ма, я му­шу сидіть вдо­ма, щоб усього дог­ля­дать; му­шу пик­лю­ва­тись хатнім гос­по­дарст­вом. Тре­ба самій й на ба­зар хо­дить, тре­ба наг­ля­дать за ку­хо­вар­кою, а ча­сом до­во­диться самій й обід та ве­че­рю го­ту­вать. Як, бо­ро­ни бо­же, пом­ре та­то, тоді вже я му­шу са­ма собі да­ти ра­ди; пев­но, ста­ну за вчи­тельку в будлі-якій міській школі. Інко­ли ча­сом мені спа­дає це на дум­ку. Але до­ки та­то жи­вий, му­шу сидіти вдо­ма. До­ля мені до яко­гось ча­су сприяє. Не знаю, як бу­де далі, - ска­за­ла Уля­ся й за­ду­ма­лась.


Улясі впер­ше на віку це спа­ло на дум­ку од нес­подіва­но­го пи­тан­ня мо­ло­до­го па­ни­ча. Про своє нас­ту­па­юче жит­тя во­на й досі ще й дум­ки й гад­ки не ма­ла, і навіть не роз­ки­да­ла дум­ка­ми так да­ле­ко, в невідо­му і по­таємну да­лечінь. Ру­сяві ку­чері та ти­хий пог­ляд мо­ло­до­го гар­но­го хлоп­ця впер­ше нап­ра­вив її дум­ки в сіру да­леч, за­ку­та­ну в імлу та ту­ман.


І їй нес­подіва­но ста­ла приємна та мрійна і невідо­ма да­лечінь, по­ви­та по­етич­ни­ми мріями та ко­хан­ням.


Старий Кміта ба­ла­кав та жар­ту­вав з Мокрієвською, але все ско­са та ско­са по­зи­рав на Уля­сю та Літос­тансько­го. Од йо­го кмітли­во­го ока не по­таїлось, як заб­ли­ща­ли в Улясі карі оче­ня­та, як зай­ня­лись рум'янці на її що­ках. Не по­таїлось од батьківських очей ко­хан­ня, що ви­ник­ло й ог­нем зай­ма­лось в двох мо­ло­дих ду­шах в сутінках ро­же­во­го душ­но­го літнього ве­чо­ра.


«Напишу знов до Літос­тансько­го лис­та: не­хай сва­тає мою Уля­сю, бо не шко­да бу­де од­да­ти йо­му й Уля­сю, й дім, і зо дві ти­сячі кар­бо­ванців гро­шей, зап­рацьова­них тор­ба­ми», - по­ду­мав ста­рий Кміта.


Надворі вже по­ночіло. Га­лецька вста­ла, по­дя­ку­ва­ла, поп­ро­ща­лась і по­ди­ба­ла на Поділ. Літос­танський підвівся й по­чав і собі зби­ра­тись до­до­му.


- Не за­бу­вай­те ж нас! Одвідуй­те нас, мій ко­ха­ний, мій лю­бий! - го­во­рив на про­щанні Кміта і, об­няв­ши гос­тя, тричі цмок­нув йо­го в гу­би ще й в обидві що­ки.


«Ще й горілкою од йо­го тхне!» - по­ду­мав Літос­танський, але по­чу­вав, що йо­го поцілун­ки чо­мусь вже не такі гидкі, як бу­ли пе­редніше.


Уляся якось ніби зак­ра­си­ла своїми оч­ка­ми ту ги­до­ту.


- Не за­бу­вай­те ж нас! Одвідуй­те нас в цих мо­ча­рах! - про­си­ла й ра­зом сміялась Уля­ся.


- Спасибі вам! - го­во­рив Літос­танський з по­ро­га.


- Прибувайте ж до нас, як ма­ти­ме­те час! Не по­гор­дуй­те на­ми та не за­бу­вай­те за моє лас­ка­ве про­хан­ня! - гу­кав Кміта з по­ро­га на ву­ли­цю, де сто­яла на­суп­ро­ти й ма­ня­чи­ла на ґанку, ніби мос­каль в ки­вері, ста­ра Мар­та Су­хо­реб­ра і кміти­ла за всіма, хто ви­хо­див з по­коїв ста­ро­го сусіда, і навіть лічи­ла всіх гос­тей, не­на­че гос­по­ди­ня лічить свою ху­до­бу або кур­ча­та та гу­се­ня­та.


Літостанському не хотілось іти до­до­му. Він пішов на Вла­ди­мирську го­ру до пам'ятни­ка, де ще не скінчи­лась гу­лян­ка. Не­бо ще жевріло над бо­ра­ми. В Дніпрі, в течіях та пле­сах на плис­ко­ва­то­му Тру­ха­но­во­му ост­рові, і да­ле­ко на Обо­лоні в По­чай­ні ще лиснів ро­же­вий вечірний од­лиск. Не­бо й зем­ля не­на­че умліва­ли в теплі пиш­но­го ве­чо­ра й роз­буд­жу­ва­ли по­етич­ну та мрійну нап­ра­ву в душі мо­ло­до­го хлоп­ця. Па­хощі ре­зе­ди та лев­коїв ли­лись з клумбів. Усе не­бо, і повітря, й усі алеї на­че на­па­ха­лись і про­па­ха­лись наскрізь тим со­лод­ким ду­хом і на­га­ду­ва­ли йо­му па­хощі ре­зе­ди та гвоз­ди­ки в чорній косі ми­лої Улясі. Він не­на­че уяв­ки ба­чив гар­не та свіже Уля­си­не лич­ко.





VII



Од то­го ча­су Літос­танський час­тенько по­чав одвіду­вать Кміту. Йо­го ду­шу ніби по­ри­ва­ла якась си­ла на ті Ли­бедські мо­чарі, з кот­рих він сам ко­лись глу­зу­вав. Кміта й Уля­ся завж­ди бу­ли ду­же лас­каві та привітні до йо­го.


Уляся по­ко­ха­ла мо­ло­до­го хлоп­ця щи­ро і вже приз­на­лась йо­му, що ко­хає йо­го.


Якось після пер­шої пре­чис­тої, влітку, Уля­ся ви­ря­ди­лась на служ­бу бо­жу в Ми­хай­лівський мо­нас­тир, де са­ме то­го дня слу­жив мит­ро­по­лит. Вже во­на наб­ли­жа­лась до мо­нас­ти­ря. На­зустріч їй Ішов Літос­танський. Во­на спи­ни­лась і поз­до­ров­ка­лась з ним.


- Куди це вас бог не­се? Пев­но, до бо­жо­го до­му? - спи­тав Літос­танський.


- Еге! але… але ще й са­ма га­разд не знаю, ку­ди нап­ра­ви­тись: чи до Софіївсько­го, чи до Ми­хай­лівсько­го, - од­повіла Уля­ся, за­пи­ку­ючись.


В неї нес­подіва­но ви­ник­ла дум­ка, що та­меч­ки ж під бра­мою Ми­хай­лівсько­го мо­нас­ти­ря стоїть між стар­ця­ми її та­то, а попліч з ним стоїть Га­лецька, а по­руч з нею стов­би­чить Мокрієвська. Во­на од­ра­зу охо­ло­ла й зблідла, аж по­по­лотніла.


«Ой, ли­шеч­ко мені! те­пер же він безп­ремінно вгля­де і впізнає їх усіх, ко­ли доб­ре при­ди­виться. Що з то­го мо­же вий­ти, і са­ма не вга­даю. Як він дізнається, що мій батько та мої знай­омі по­ши­лись в старці та ще й з то­го про­мислівства жи­вуть і хліб ма­ють, то ще, бо­ро­ни бо­же, й спро­ти­виться й од­ки­неться од ме­не», - май­ну­ла дум­ка в Улясі.


- Ходім кра­ще до Софіївсько­го со­бо­ру, - сти­ха про­мо­ви­ла Уля­ся.


- Та ви ж, здається, самі пря­му­ва­ли до Ми­хай­лівсько­го?


- Ні. Це я тільки йшла проз Ми­хай­лівський мо­нас­тир, бо хо­ди­ла гу­лять до Вла­ди­ми­ро­во­го пам'ятни­ка на го­ру.


- Та ходім-бо в Ми­хай­лівське! Там же слу­же мит­ро­по­лит. Бу­де си­ла лю­дей, ще й співа­ти­ме мит­ро­по­литський хор, - вмов­ляв па­нич Уля­сю. - Ходім-бо, ходім! Дивіться, яка он­деч­ки си­ла панів су­не до бра­ми!


Він взяв її за ру­ку. Уля­ся ру­ши­ла з місця, сту­пи­ла два сту­пені й знов спи­ни­лась.

1 ... 26 27 28 ... 31
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Київські прохачі, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Київські прохачі, Нечуй-Левицький» жанру - 💙 Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Київські прохачі, Нечуй-Левицький"