Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Київські прохачі, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Київські прохачі, Нечуй-Левицький"

182
0
17.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Київські прохачі" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 27 28 29 ... 31
Перейти на сторінку:
Во­на по­чу­ва­ла та­ку ва­го­ту в но­гах, не­на­че в неї но­ги пус­ти­ли коріння, кот­ре промк­ну­лось в грунт і при­рос­ло до землі.

- Ні, не піду в Ми­хай­лівське, - зго­дом ска­за­ла Уля­ся.


- Оце ди­во! Та чом же? - пи­тав Літос­танський, кот­ро­му ду­же за­ба­жа­лось по­ди­ви­тись на пиш­но­ту мит­ро­по­ли­танської одп­ра­ви.


- Я й са­ма то­му невідо­ма. Мені уяв­ляється щось не­доб­ре. Чо­мусь мені здається, що ко­ли я оце піду в Ми­хай­лівське, то навіки втра­чу щось ду­же гар­не та ду­же ми­ле.


- Ще що ви­га­дай­те! Та ходім-бо! Не гай­мо ча­су, бо ще й це­ре­монія одійде, - ска­зав Літос­танський і знов смик­нув її за ру­ку.


- Ні, не піду. Ходім кра­ще до Софіївсько­го, - ска­за­ла з на­важ­ливістю Уля­ся.


- Невже це в вас ос­та­ча яки­хось бабських за­бо­бонів? Пев­но, ви йме­те віри отій нісенітниці.


- Ба не йму віри. Але я чо­мусь ніби пе­ред­по­чу­ваю якусь на­пасть, як тільки піду оце в Ми­хай­лівське, - го­во­ри­ла Уля­ся.


- Невже ви ду­маєте, що там вас жде якась ба­ба-яга, або що там десь куй­ов­дяться злидні та вчеп­ляться до вас, побіжать слідком за ва­ми навз­догінці до ва­шої гос­по­ди і по­на­ла­зять в ха­ту, і в хиж­ку, і в ко­мо­ру? - глу­зу­вав па­нич.


- І в думці цього не маю. Але в ме­не од­ра­зу ви­ник­ло якесь чуд­не ва­ган­ня, а чо­му й зад­ля чо­го, я й са­ма га­разд цього не втям­лю, - ска­за­ла Уля­ся і рап­том кру­то по­вер­ну­лась і поп­рос­ту­ва­ла че­рез Софіївський май­дан до Софійсько­го со­бо­ру, зас­му­че­на і якось збен­те­же­на.


Літостанський му­сив вво­ли­ти її во­лю, і пішов за нею в Софіївський со­бор.


«Чудна жіноцька вда­ча! Чи це в неї якісь за­бо­бо­ни, чи па­нянське ве­ре­ду­ван­ня, чи вже й не вга­даю що».


Літостанський прос­то­яв служ­бу й провів да­ле­ченько Уля­сю, аж за мо­нас­тир.


Ще смутніша бу­ла Уля­ся, вер­та­ючись до­до­му. Во­на на­ва­жи­лась по­ба­ла­кать з батьком та­ки за­раз, на­ва­жи­лась впро­ха­ти йо­го, щоб він по­ки­нув своє про­хацт­во, не опо­га­нив і не осо­ро­мив її пе­ред людьми та мо­ло­дим Літос­танським, кот­рий вже сли­ве приз­навсь їй, що ла­ден хоч і за­раз сла­ти до неї ста­ростів.


Уляся, вер­нув­шись з церк­ви, сіла на ка­напі й зас­му­ти­лась. Не­за­ба­ром рип­ну­ли в при­хожій двері, і в ха­ту сту­пив батько з тор­ба­ми на пле­чах. Він здійняв свою амуніцію, пе­ре­дяг­ся і ввійшов в світли­цю з за­па­ле­ною папіро­сою а гу­бах.


- Тату! ки­дай­те оті тор­би та дран­ки, - ска­за­ла Уля­ся.


- А то навіщо? - спи­тав з ди­ва Кміта.


- Бо мені со­ром за вас пе­ред людьми, - про­мо­ви­ла Уля­ся смут­ним, навіть жалібним го­ло­сом.


- Перед яки­ми ж це людьми? Це ли­бонь тобі со­ром пе­ред Літос­танським, чи що б то?


- Та хоч би й пе­ред Літос­танським. Чи то ж гар­но бу­де, як він ча­сом ви­пад­ком од ко­гось дізнається, що завів знай­омість з якимсь код­лом про­хачів: з ва­ми, з Га­лецькою, з Мокрієвською, та що й я з то­го гнізди­ща?


«От тобі й навсп­равж­ки клопіт, хоч і тор­би ки­дай ра­ди доч­ки та її но­вих знай­омих!» - по­ду­мав Кміта й по­чу­хав по­ти­ли­цю з до­са­ди.


- А пе­редніше ж ко­лись тобі не бу­ло со­ром. А це чо­гось вже й той со­ром десь узяв­ся, - ска­зав батько,


- Передніше я бу­ла ма­ла та дур­на і нічо­го то­го не тя­ми­ла. А те­пер в ме­не вже є, хва­лить бо­га, тям­ка в го­лові, та й пе­ред но­ви­ми знай­оми­ми мені со­ром. Сьогодні я хотіла йти на одп­ра­ву в Ми­хай­лівський мо­нас­тир. Аж сли­ве біля са­мої бра­ми стрів ме­не Літос­танський і теж хотів йти зо мною до Ми­хай­лівсько­го мо­нас­ти­ря. Але як я при­га­да­ла собі, що ви стоїте біля бра­ми ко­ло дзвіниці з тор­ба­ми вкупі з Га­лицькою та Мокрієвською, то так зля­ка­лась, що тро­хи не зомліла. Я по­вер­ну­лась кру­то, вип­ру­ча­лась од за­чу­до­ва­но­го па­ни­ча й поп­рос­ту­ва­ла хутчій до Софіївсько­го со­бо­ру.


- Та я те­пер, ко­ли вгляд­жу Літос­тансько­го, як він ча­сом інко­ли за­хо­де по­да­вать стар­цям ша­ги, то за­раз по­вер­нусь по­ти­ли­цею до йо­го та й даю дра­ла до бра­ми, ще й схо­ва­юсь між стов­пи­щем про­чан. Чом же ти не йшла? Тре­ба бу­ло сміли­во йти. Він ме­не б не по­ба­чив, - ска­зав батько.


- Я, та­ту, після то­го так пе­рест­раж­да­ла, так пе­ре­пе­ча­ли­лась, сто­ячи в церкві, що не чу­ла, як чи­та­ли в церкві, не чу­ла навіть га­разд, як співа­ли; та­ка скор­бо­та най­шла на ме­не, що я сто­яла в церкві як неп­ри­ка­яна. Ки­дай­те, та­ту, тру­сить оти­ми тор­ба­ми, бо далі не ви­дер­жу. Мені те­пе­реньки вже уяв­ляється, що на ме­не всі лю­ди пальцем по­ка­зу­ють, де б я не йшла ву­ли­цею.


- От тобі на! То це ти мені ра­диш, щоб я по­ки­нув свій засіб? Це все од­но, як­би ку­пець по­ки­нув свою крам­ни­цю. Доб­ра по­ра­да! Га? Я вже до­га­ду­юсь, чо­го ти та­ка збен­те­же­на: це тобі ста­ло со­ром че­рез то­го Літос­тансько­го? Еге, так?


- Та хоч би й че­рез Літос­та­нсько­го! - ска­за­ла Уля­ся й од­ра­зу зап­ла­ка­ла, ніби ма­ла ди­ти­на.


«Гм… спра­ва йде не­по­га­но: во­на, оче­ви­дяч­ки, вже лю­бе Літос­тансько­го. Тре­ба знов на­пи­са­ти до йо­го, не­хай не дляється та за­раз-та­ки сва­тає Уля­сю. Шко­да бу­де, як ча­сом він і справді дізнається про моє про­хацт­во та че­рез це од­ки­неться од неї. Вже ко­ли во­на пла­че, то на­пев­но йо­го лю­бе. От тобі й на! І доч­ки шко­да, і торбів шко­да! А враг би йо­го взяв! Не знаю, хто пе­ре­ва­же: чи доч­ка, чи тор­би! А! Цц!»


Кміта за­ду­мавсь, ни­ка­ючи знес­тям­ки од кут­ка до кут­ка, не­на­че він десь в діброві збив­ся з шля­ху. Уля­ся сиділа й пла­ка­ла, аж хли­па­ла.


- Та годі, сер­це, тобі пла­кать! Якось улад­наємо цю спра­ву. Це, пев­но, тобі Літос­танський став спо­доб­ний? Еге? Чи прав­ду я ка­жу? Еге, він упо­добніший тобі од інших? - пи­тав батько, присіку­ючись до доч­ки.


- Та хоч би й упо­добніший за всіх? Що вам до то­го? Ко­ли ска­за­ти щи­ру прав­ду, то ви, і Мокрієвська, і Дрімай­ло, і усякі там про­хачі-офіце­ри жи­ве­те й жи­вотієте на кошт без­та­лан­ної калічі та уся­ких нуж­ден­них справ­дешніх старців. Що б ма­ло пе­ре­пас­ти в їх тор­би, те ви за­гар­буєте собі. Ви гра­буєте про­чан, ду­ри­те й гра­буєте тем­ний доб­ро­сер­дий на­род, ще й од­би­ваєте хліб од калік-старців, - го­во­ри­ла Уля­ся пла­чу­чи.


- Лучче мені гіркий по­лин їсти, ніж ви­жеб­ра­ний ва­ми хліб; луч­че ста­ну за вчи­тельку, са­ма собі за­роб­лю на хліб або знай­ду собі будлі-які інші за­робітки. Я лад­на й по­невіря­тись та біду­ва­ти, ніж їсти по­жи­вок, ви­дер­тий у калік та в убо­гих! - го­во­ри­ла Уля­ся хли­па­ючи.


«От тобі й на! По­на­би­ра­лась там в школі якихсь фа­на­берій, то вже й пин­дю­читься! Вже їй і батька со­ром. Це прав­ди­ва ха­ле­па! Тре­ба до­ко­неч­но за­раз на­пи­са­ти Літос­тансько­му, не­хай її

1 ... 27 28 29 ... 31
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Київські прохачі, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Київські прохачі, Нечуй-Левицький» жанру - 💙 Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Київські прохачі, Нечуй-Левицький"