Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький"

472
0
17.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Кайдашева сім'я" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 25 26 27 ... 46
Перейти на сторінку:
гос­подь не по­ми­лує на то­му свi­тi.

- А церк­ви там усе з зо­ло­ти­ми вер­ха­ми. В пе­че­рах ле­жить два­над­цять бра­тiв, що бу­ду­ва­ли лаврську дзвi­ни­цю. Ка­жуть, що як бу­ду­ва­ли, то во­на все вхо­ди­ла в зем­лю, а од­нiєї но­чi вий­шла вся з зем­лi. Од то­го ча­су всi бра­ти пост­риг­лись в чен­цi. Гос­по­ди, скiльки я пе­ре­во­ди­ла лю­дей на са­мий верх дзвi­ни­цi до ве­ли­ких дзво­нiв!


- Ой, пус­тiть ме­не, ма­тiн­ко! Здається, вмру, як не пi­ду в Київ. Чи то прав­да, що там є та­кий лев, що з ро­та во­да те­че?


- Авжеж є: а на ле­во­вi си­дить свя­тий Сам­сон та ще­ле­пи йо­му роз­ди­рає. Як пiй­мав йо­го на По­до­лi ко­ло Днiп­ра, як роз­дер ще­ле­пи, та й сам ка­ме­нем став, i лев ка­ме­нем став, а в ле­ва з ро­та во­да по­тек­ла. Та яко­го там ди­ва не­ма! Як­би роз­ка­зу­вать за все, то не те що дня бу­ло б ма­ло, - тиж­ня ма­ло! - го­во­ри­ла Па­лаж­ка й пiд­ве­ла очi до об­ра­зiв, пiд­ня­ла обид­вi ру­ки вго­ру, ще й пальцi роз­че­пi­ри­ла. - Там на Анд­рiївськiй го­рi пiд прес­то­лом є дже­ре­ло, а в те дже­ре­ло що­ро­ку за­би­ва­ють вiз вов­ни. Як тiльки по­ка­жеться звер­ху ро­са, то за­раз знов за­пи­ха­ють ту­ди вiз вов­ни, бо як­би по­ли­лась з то­го дже­ре­ла во­да, то ввесь свiт за­ли­ла б. Я са­ма чу­ла, як ян­го­ли бов­та­ють во­ду пiд прес­то­лом. Ой гос­по­ди! По­ми­луй нас, грiш­них! - ска­за­ла Па­лаж­ка i зiтх­ну­ла на всю ха­ту.


Старий Кай­даш си­дiв, по­хи­лив­ши го­ло­ву, а Ме­лаш­ка пла­ка­ла.


- Пiду я з ба­бою до Києва та од­го­вi­юсь в Лав­рi. Як не пус­ти­те ме­не, то я, здається, вмру, - ска­за­ла Ме­лаш­ка.


- Авжеж, Ма­ру­се, пус­ти не­вiст­ку, бо як не пус­тиш, то бу­де то­бi ве­ли­кий грiх од бо­га, - нав­ча­ла Па­лаж­ка, ти­ка­ючи пальцем на об­ра­зи.


- Та ко­ли ж на ве­ли­ко­му тиж­нi ба­га­то ро­бо­ти, - обiз­ва­лась Кай­да­ши­ха.


- Я, ма­мо, лад­на день i нiч не спа­ти, по­роб­лю вам усю ро­бо­ту та й пi­ду, - про­си­лась Ме­лаш­ка, вти­ра­ючи сльози.


- Та, про ме­не, йди та й за нас по­да­си на час­точ­ку, - ска­зав Кай­даш.- Пi­шов би й я, та нас­тає чо­ло­вi­ча ро­бо­та на по­лi.


- А ко­ли, доч­ко, ду­маєш iти, то спе­чи со­бi свя­ту па­соч­ку та ка­лач, та вкинь у тор­бу кра­ша­нок, та кiльце ков­бас­ки, та шма­то­чок са­ла, щоб роз­го­вi­тись свя­че­ним у Лав­рi, то те­бе гос­подь прос­тить i по­ми­лує, - нав­ча­ла Па­лаж­ка. - А я вже то­бi до­ро­гу скрiзь по­ка­жу, як по­пи­са­но­му. Ме­не всi про­ча­ни зна­ють з усього свi­ту, я їм усiм даю при­вiд у Києвi. В Києвi во­ни всi хо­дять за мною, не­на­че вiв­цi за пас­ту­хом.


Баба Па­лаж­ка розп­ро­ща­лась i пiш­ла з ха­ти. Кай­да­ши­ха вчи­ни­ла тiс­то й спек­ла Ме­лаш­цi ма­леньку пас­ку. Ба­ба Па­лаж­ка наз­би­ра­ла по се­лi де­сять ба­бiв i дру­го­го дня зай­шла за Ме­лаш­кою. В Па­лаж­чи­нiй тор­бi бу­ла й пас­ка, i чи­ма­лий ка­лач, i са­ло, i сiль, i на­вiть кра­шан­ки. Во­на кла­ня­лась кож­но­му в ха­тi й про­си­ла прос­ти­ти її грi­хи. Про­ча­ни пiш­ли до Києва.


- Та не ба­ри­ся, доч­ко, вер­тай­ся до­до­му! - на­ка­зу­ва­ла Кай­да­ши­ха не­вiст­цi, сто­ячи за во­рiтьми.


- Як гос­подь не прий­ме нас до се­бе, то й вер­не­мось, - го­во­ри­ла Па­лаж­ка, кла­ня­ючись до дзвi­ни­цi тро­хи не до са­мої зем­лi.


Йдучи се­лом, Па­лаж­ка за­хо­ди­ла в де­кот­рi ха­ти, щоб поп­ро­ща­ти­ся з ти­ми мо­ло­ди­ця­ми, з кот­ри­ми во­на ла­ялась; але як во­на ла­ялась з цi­лим се­лом, то для неї до­ве­лось сли­ве не ми­на­ти нi од­ної ха­ти i хо­ди­ти з ха­ти в ха­ту, як хо­дить пiп з мо­лит­вою.


Прочани йшли день, уп­ро­си­лись в од­но­му се­лi на нiч до доб­рих лю­дей, пе­ре­но­чу­ва­ли й ра­ненько знов пiш­ли в до­ро­гу. Ме­лаш­ка не­на­че на свiт на­ро­ди­лась: її не до­пi­ка­ла тут нi свек­ру­ха, нi све­кор, нi Мот­ря. По­над до­ро­гою зе­ле­нi­ли мо­ло­дi жи­та, си­нi­ли да­ле­кi го­ри та мо­ги­ли. Над­во­рi бу­ло теп­ло й яс­но. Ме­лаш­ка нi­би на­би­ра­ла­ся здо­ров'я на во­лi.


Вже звер­ну­ло з пiвд­ня. По один бiк до­ро­ги бу­ла чи­ма­ла го­ра, а на го­рi мо­ги­ла. Ба­ба Па­лаж­ка по­ве­ла мо­ло­диць на ту мо­ги­лу. З тiєї мо­ги­ли вже бу­ло вид­но Київ з церк­ва­ми та дзвi­ни­ця­ми. Тiєї мо­ги­ли про­ча­ни не ми­на­ли нi­ко­ли.


Палажка вий­шла на мо­ги­лу, впа­ла нав­ко­лiш­ки й по­ча­ла мо­ли­тись. З мо­ги­ли бу­ло вид­но на го­рах ви­со­кi дзвi­ни­цi, церк­ви з зо­ло­ти­ми вер­ха­ми. Кру­гом Києва в до­ли­нi зе­ле­нiв гус­тий лiс, си­нiв за Днiп­ром, нi­би по­ви­тий си­зим ту­ма­ном, бiр, а мiж сос­на­ми по­де­ку­ди бли­ща­ли ши­ро­кi пле­са роз­ли­то­го Днiп­ра. В лi­сi бли­ща­ли зо­ло­тi хрес­ти мо­нас­ти­рiв, не­на­че до­ро­гi ка­мiн­цi, роз­ки­да­нi звер­ху на бо­ру. Сон­це свi­ти­ло на київськi го­ри; зо­ло­тi вер­хи ся­ли й не­на­че го­рi­ли. Ба­ба Па­лаж­ка при­па­ла до зем­лi го­ло­вою, а за нею й мо­ло­ди­цi по­ча­ли би­ти пок­ло­ни.


Палажка вста­ла i, пiд­няв­ши ру­ки вго­ру, по­ча­ла роз­ка­зу­вать про­ча­нам:


- Онде ве­ли­ка лаврська дзвi­ни­ця, а ото ко­ло неї са­ма Лав­ра, а то да­лi свя­та Со­фiя, а то свя­та Вар­ва­ра, - го­во­ри­ла во­на.


Молодицi во­ди­ли очи­ма слiд­ком за її ру­кою, а Ме­лаш­ка сто­яла, мов кам'яна. Тi зо­ло­тi вер­хи та бi­лi дзвi­ни­цi зда­ва­ли­ся для неї яко­юсь див­ною каз­кою. Во­на впер­ше йшла до Києва. Про­ча­ни пе­рей­шли бiр i прий­шли на зас­та­ву. На зас­та­вi сто­яла чер­нич­ка й при­че­пи­лась до їх:


- Спасайтеся, лю­ди доб­рi! Не­хай вас гос­подь спа­сеть i по­ми­лує. Йдiть го­вi­ти в наш мо­нас­тир на По­до­лi до свя­то­го Фро­ла й Лав­ра. У нас бiльше мо­щей, нiж у дру­гих мо­нас­ти­рях; у нас є част­ка мла­ден­ця, уби­то­го Iро­дом, є ри­за хрис­то­ва i кров з хрис­то­вих ран, i пiр'я ар­хан­ге­ла Гав­риїла, й мо­ло­ко бо­го­ро­ди­цi.


Прочани при­бу­ва­ли до зас­та­ви сот­ня­ми. Чер­ни­ця на­мов­ля­ла й за­ма­ню­ва­ла їх до сво­го мо­нас­ти­ря. Сот­ня про­чан пiш­ла за нею. На дру­гих зас­та­вах так са­мо сто­яли чер­ни­цi й за­тя­га­ли до се­бе бо­го­мольцiв.


Баба Па­лаж­ка не пос­лу­ха­ла чер­ни­цi. Во­на гор­до­ви­то од­ка­за­ла, що вже йде в Київ їсти двад­цять пер­шу пас­ку й знає всi церк­ви й мо­нас­ти­рi.


Надвечiр Па­лаж­ка при­ве­ла про­чан у Лав­ру.


- Чи тут той лев, що з ро­та в йо­го те­че во­да? - спи­та­ла Ме­лаш­ка.


- Де там то­бi тут! - гор­до­ви­то ска­за­ла Па­лаж­ка. - По­ка­жу то­бi й ле­ва, а це, бач, ве­ли­ка дзвi­ни­ця, а оце Лав­ра; тут ле­жать мо­щi свя­то­го Фе­одо­сiя…


Мелашка гля­ну­ла на дзвi­ни­цю i тро­хи зля­ка­лась. Для неї чо­гось зда­ва­лось, що дзвi­ни­ця впа­де на неї й роз­ча­вить її.


Прочани пiш­ли в церк­ву. В ве­ли­кiй лаврськiй церк­вi йшла одп­ра­ва. То бу­ло са­ме на страсть в чис­тий чет­вер. Вся ве­ли­ка церк­ва нi­би па­ла­ла свiч­ка­ми i бу­ла на­би­та на­ро­дом. По церк­вi не­на­че, роз­ли­ва­лось ог­ня­не мо­ре, за­ли­ва­ло за­кут­ки, йшло по­за стов­па­ми, пе­ре­хо­ди­ло на стi­ни, спа­лах­ну­ло на ви­со­ко­му

1 ... 25 26 27 ... 46
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький"