Читати книгу - "Чорна рада, Куліш П."

Отак як зачне оповідати, мов із письма беручи, сива го­лова, то судня рада й про свій суд забуде.

- Ну, як же, як вибивались наші з-під лядської кормиги? - пи­тають молодші.

- Ге, як? Бог нашим помагав. Ляхи да недоляшки думали, що як притопчуть козака або посполитого, то й лежатиме, мов хворостина на греблі; мали вони нас за скот несмисле­ний. А наш брат, сірома, у своїй драній свитині щодень, що­ніч з плачем зове на поміч бога. Ляхи да недоляшки тонуть було у перинах, п'ють, гуляють, а наш брат, як той не­­во­ль­ник до отця-матері, озивається до бога, перед бо­гом душу свою, як горющу, невгасиму свічку, ставить: тим-то й не сла­бло наше серце, тим-то ми сміливо рушали су­про­ти нече­сти­вої сили, і господь повсякчас помагав нам!

Да отак гуторить-гуторить сільська громада да й зачне ту Хме­льнищину до свого часу прикладувати, зачне пере­бирати, як хто з козацької старшини розбагатів і з чого-то так на Вкраінї стало, що в одного ні грунту, ні хатини не­має, тре­ба в підсусідках проживати, а другий на свої ла­ни людей не на­зо­веться, за всю осінь не обореться. От інший тут знов при­й­ме річ да й піде про займанщини ви­кла­до­вати:

- Як слобонили наші з божою поміччю од ляхів Україну, дак тоді по обидва боки Дніпра уся земля стала козакам спі­ль­на і обща. От і давай ділити по полках Україну: одні села до одного полку, а другі до другого тягнуть, і у пол­ко­во­­му го­ро­ді судову справу собі мають. Ну, а в полках ося­г­ли ко­за­ки й позаймали землі під сотні, а в сотнях під го­ро­ди да під села; а там уже під свої двори, хутори да ле­вади. От би, зда­ва­лось, і добре, та горе, що старожитні козаки, що з предку-віку козаками бували, військовій черні поза­ви­діли, не схо­тіли ділитись рівно. «Які вони, - кажуть, - ко­заки? їх батьки та діди зроду козацтва не знали. Зробимо перепис, і хто ко­зак, той вольность козацькую матиме, а хто пахотний хре­стя­нин, той нехай свого діла гледить!» Зчини­лась була буча не мала: поспільство свого козацтва рішатись не хотіло, що ледві покійник Хмельницький утихомирив. І ото, которі ба­га­ті, що на доброму коні збро­й­не до обозу мо­гли виїжджати, тії зостались козаками і до ле­єстру коза­цького записані; ко­трі ж ходили піхом, дак зостались у по­спільстві (опріч мі­щан, що по городах торги і комори крамнії мали), осіли на ра­н­гових або на магі­стра­тських та на черне­чих грунтах, або у шляхти та в козаків підсусідками, а інші зостались коза­ць­ки­ми підпоміч­ника­ми, що двадцять-трид­цять чоловік од­но­го козака споряд­жа­ють. Сі б то, може, й собі, як от і ми, коза­ць­кої вольності по­шукали, коли ж неси­ла! Як старшина з ге­ть­маном роз­по­ря­дила, так і зосталось. Давай посполитий до ска­рбу і по­да­чку од диму,[53] давай і під­воду, і греблі по шля­хах гати, а козак, бач, нічого того й не знає. Прийде, було, пол­ков­ник або військовий старшина до гетьмана: «Бла­гослови, пане гетьмане, зайняти займанщи­ну!» - та й займе, скільки оком закине, степу, гаїв, сіножатей, рибних озер, і вже це його родова земля, уже там підсусідок хоч жи­ви, хоч до другого державці, коли не любо, вбирайся. Знов при­йде сотник чи осаул, чи там який хорунжий полковий до по­лковника: «Благослови, батьку, зайняти за­йманщину!» - «За­йми, синку, скільки конем за день об'­їдеш». А сотники козакам займанщини по всій сотні роз­давали. Оборе плу­гом, обнесе копиями, ровом обкопає або огряничить коля­ка­ми, та вже й не суньсь туди наш брат; де заб'є на болоті па­лю, там уже ти млина не будуй: сам він або його діти збудують. Отак-то, братці, отак-то, діти, тії багати­рі, тії ду­ки-сріб­ля­ни­ки з голоти розплодились! У Хмельни­щину рідко який шля­х­тич зачепивсь на Вкраїні, приставши у козацтво, а тепер їх не перелічиш! Деякі повилазили знов із Польщі та пови­про­шу­вали в гетьмана батьківщину або материзну; а більш сьо­го вельможества із козацтва таки на­­чи­нилось. І вже інший і забув, із чиїм батьком разом до війська у сіром'язці йшов. Той же зоставсь ув убожестві, а йому фортуна на війні послу­жи­ла, у старшину, у значне козацтво ускочив, а далі зай­ман­щи­ну зайняв, свиту гаптує, а ми сімряги мовчки латаємо. Отак-то, братці! Отак-то, діти!

А Шрам збоку слухає-слухає, да не знає, що вже тим на­віс­ним речникам і казати.

«Нічого й речей дурно тратити, - думає собі. - Тут, бачу, до­­в­г­о хтось поравсь, а не хто більш, як отії проклятії коми­ш­ники! Бач, яку старовину розворушено! Тоді ж і бог бла­го­сло­вив проти гордих дуків да беззаконної шляхти ста­ва­ти; а те­пер Іванець для своєї користі роздуває старе огни­ще. Тем­ний люд закарбовав собі в голові кармазини да на­ши­йники, так тепер тілько тюкни, він по готовому сліду безумнії речі й городить, сам себе возмущає, а лу­кавий Іва­нець тим часом до свого добирається! Велика бу­де ми­ло­сть божа, як ми його подужаємо!»

X

Другого дня, на заході сонця, зблизились наші подорож­ні до Гвинтовчиного хутора, що стояв трохи у боку од Ні­женя, се­ред гарної дубової та липової пущі.

Проїжджаючи мимо ковалеву хату (у пущі жив коваль ху­то­рський), тілько що Шрам одрізнивсь од своїх, щоб по­спи­та­ти, чи дома пан Гвинтовка, як із дверей мов лихий пхнув жін­ку, трохи коневі під ноги не сунулась; а за нею з мако­го­ном вискочив з хати чоловік.

- Уже ж, - каже, - я тобі дам за ці пісні! Добравсь тепер я до те­бе!

Бачить жінка, що нікуди втікати, давай круг Шрамового ко­ня бігати.

- Ось, - каже, - лихо велике! Хіба нельзя вже й заспівати:

Ой ти, старий дiдуга,

Iзогнувся як дуга,

А я, молоденька,

Гуляти раденька!..

Чоловiк справдi вже був сивий, а жiнка чорноброва й мо­лоденька.

- Ось постій, - каже, - суча дочко, дай мені тебе за кос­ма­ки пі­ймати; я тобі покажу свою старість!.. Смійся, смійся! За­смі­єш­ся ти в мене на кутні!.. Моргай, моргай! Ось як моргну тебе, то й ногами вкриєшся!

Та й давай гасати за нею круг Шрамового коня.

А вона:

- Оддиш-бо трохи, Остапе! Бач, як засіпся! А