Читати книгу - "Маруся Богуславка, Куліш П."

class="stanza">

Ні-ні! Тут, Ри­ме, ти з ро­бо­тою спізнив­ся…

Даремно тра­ти­ти ро­зумні з ни­ми речі.

Хоч би й по­роз­би­вав макітри сі чер­нечі,

Нічого путнього від них би не до­бив­ся.

Тут ан­гел тьми вра­та міцні спо­ру­див аду:

Сих врат намісни­ку Хрис­та не одоліти,

На радість са­тані, а папі на до­са­ду

Впотужнились навік ди­яво­лові діти.

Єдиний пас­тир душ, єди­не ста­до вірних

Противні ро­зу­му ченців сих бе­зувірних.

X

Ні, Ри­ме, ні! Шко­да про се вже й го­во­ри­ти…

Коли б ти хоч на рік воск­рес­нув, Торк­ве­ма­до, [101]

Грозо єре­тиків, спа­сен­них душ од­ра­до,

Та попід Лав­рою по­чав кост­ри па­ли­ти,

То б, мо­же, тим ог­нем сі душі просвіти­лись,

Ся тьма кромішня, се геєнство пра­вос­лав­не, -

Наміснику Хрис­та сми­рен­но пок­ло­ни­лись,

Покинули своє вер­зя­каннє безс­лав­не

Про чу­де­са мо­щей пе­черських, про Ус­пеннє

І виб­ра­ли собі Лой­олу [102] на хва­леннє».

ПІСНЯ ДЕСЯТА

ДУМА ПЕРВА

І

Далеко від тра­пез­ної па­ла­ти,

В яру, проміж мох­на­ти­ми ду­ба­ми,

Де го­ло­ву людсько­го не чу­ва­ти,

Де ти­хи­ми свя­ти­ми мо­лит­ва­ми,

Мов чис­ти­ми нез­ри­ми­ми кри­ла­ми,

Душа в чер­то­ги горні возлітає, -

Схилившись під ва­жен­ни­ми літа­ми,

Анахорет мов­чу­щий про­бу­ває

І грішну плоть свою пос­та­ми умерщв­ляє.

II

Літа вже пе­рей­шли за труд­ну по­ру,

Котру Псальмист [103] приз­на­чив на­шим си­лам…

«Труд і болізнь» взя­ли над ни­ми го­ру…

Ровесники дав­но вже по мо­ги­лам,

І вже роз­мо­та­но по мо­то­ви­лам

Ту пря­жу, що во­ни по­нап­ря­да­ли;

Шумує кров їх по но­вим ба­ри­лам,

Нові там зверх­ни­ки по­нас­та­ва­ли,

Де між дрібно­тою во­ни ко­лись бу­яли.

IІІ

Сто двад­цять літ жи­ве чер­нець мов­чу­щий,

І звуть йо­го Мов­чальни­ком спа­сен­ним,

Та він в своїй мо­литві нев­га­ву­щий:

На по­ученнє прибіжа­нам тем­ним,

Знай, мим­рить го­ло­сом глу­хим, підзем­ним:

«О Гос­по­ди, о Гос­по­ди, по­ми­луй!» -

І покріпляє річ зітханнєм рев­ним.

Давно ста­рий зійшов би вже в мо­ги­лу,

Та сі сло­ва да­ють йо­му жи­ву­щу си­лу.

IV

Мов чарівник мо­гу­щий чор­ну хма­ру

Наодмаш ру­ка­ва­ми роз­ма­ває,

Так сей чер­нець свя­тий од Бо­га ка­ру

Заслужену в чер­нецтві відхи­ляє,

Тим всяк йо­го боїться й по­ва­жає,

І навіть сам вельмож­ний Пле­те­нецький

Перед Мов­чальни­ком гла­ву схи­ляє

І вис­лу­хо­вує оби­чаєм чер­нецьким,

Як п'янством той йо­го да сном ко­рить мерт­вецьким.

V

З ве­ли­ко­го коліна він по­хо­див,

Що па­ну­ва­ло по Десні й Су­лою, [104]

І рід йо­го па­на­ми вер­хо­во­див,

Стягав їх під свій слав­ний стяг до бою,

А він дав­но сми­ривсь пе­ред судьбою,

Презрів ба­гатст­во й суєту мирськую,

Душею в Бозі воз­жа­дав по­кою

І проміняв пи­ху і вдасть зем­ную

На жизнь мов­чальни­ка і ти­ши­ну свя­тую.

VI

Судьба ж бу­ла та­ка, що він в по­ході

Танця та­тарсько­го пе­ре­ля­кав­ся

І, сти­дя­чись ганьби собі в на­роді,

Під ря­сою в мо­нас­тирі схо­вав­ся.

Тут за чер­нецт­во ду­же цуп­ко взяв­ся,

Дарма, що був мо­ло­ди­ком без­ву­сим.

Ніхто з йо­го мо­лит­ви не сміявся:

Бо се­ред братії в своїм на­вуссі русім

В сто­янні був рівен мо­на­хам дов­го­ву­сим.

VII

Вистоював афонські літургії,

Єрусалимські все­ночні без краю

І ви­пов­няв усі пос­ти святії

По древньому чер­не­чо­му зви­чаю;

Найбільше ж тим дос­лу­жу­вав­ся раю,

Що знай шеп­тав: «О Гос­по­ди, по­ми­луй»

Сим од­га­няв всі по­мис­ли лихії,

Сим побіждав ди­яво­ло­ву си­лу

І чу­дот­вор­ною зро­бив свою мо­ги­лу.

VIII

В мо­гилі-бо сто літ уже спа­сав­ся,

У ямі, що сам ви­ко­пав ру­ка­ми.

Без зас­ту­па в цій праці под­ви­зав­ся:

Копав са­ми­ми тільки па­зу­ра­ми

І си­ли до­да­вав собі сло­ва­ми:

«О Гос­по­ди, по­ми­луй!» - і до­рив­ся

До тих пе­чер, що йдуть попід мо­ря­ми

В Єру­са­лим, і чу­да спо­до­бив­ся:

Бо по­ночі з йо­го мо­ги­ли світ світив­ся.

IX

Князь Ли­ко він ко­лись у мирі звав­ся:

Доводивсь прав­ну­ком Се­ме­ну Ли­ку [105]

Що у Ве­ликій церкві спа­ти вклав­ся, [106]

Мечем собі здо­був­ши честь ве­ли­ку.

Сього лег­ко­ду­ха і не­доріку

Господь пре­ви­ще прадіда пос­та­вив,

Сподобивши йо­го та­ко­го віку,

Яким нем­но­гих пра­вед­них прос­ла­вив

І від усіх гріхів за жи­во­та ізба­вив.

X

Святий под­виж­ник сей не по­яв­ляв­ся

На Бо­жий світ уже дав­но з мо­ги­ли.

Шептали іно­ки, що вже дав­но скон­чав­ся,

Да прис­ту­пить к йо­го мо­щам не сміли,

А тільки, ме­лю­чись, кру­гом хо­ди­ли

І обо­ня­ли за­пах бла­го­вон­ний.

Бо ян­го­ли нез­ри­мо їм ка­ди­ли

Там, де по­чив от­шельник бо­го­мольний,

За грішну братію мо­лит­вен­ник без­мов­ний.

ДУМА ДРУГА

І

Де труп зотлів про всіх лю­дей ро­зум­них

І мля­ва жизнь в пал­ку пе­ре­ро­ди­лась,

Там про ченців, о Гос­поді бе­зум­них,

Вона не­бес­ним світом засвіти­лась.

Перед при­ро­дою нез­на­ною зми­ри­лась

Душа чер­не­ча, в бо­гомільстві сон­на,

І в тем­ряві без­донній уто­пи­лась,

Як дум­ка кня­зя тьми, в омані чор­на,

У вірі безвірна, в за­коні без­за­кон­на.

ІІ

Сю ду­шу мерт­вен­ну гальванізує

Великий гук і стук в Святі во­ро­та.

Про се­бе так зав­зя­то не ясує

Козацька чернь і це­хо­ва го­ло­та.

Се, ма­буть, завітав сам воєво­да

Або ж гетьман ко­зацький Са­гай­даш­ний,

Котрого знає і сільська прос­то­та,

І міський мот­лох ди­кий, не­обач­ний,

Що ди­виться на світ, як на га­ман ясач­ний.

ІІІ

Він, він! Йо­го за ворітьми се го­лос,

Гетьманське зна­не й іно­кам гу­каннє…

Хоч побілів на ко­за­кові во­лос,

Та знявсь він ви­со­ко над ота­маннє.

Орлине чу­ти зда­ле­ку клек­таннє…

Кричить-клектить, ор­лят на бен­кет зву­чи,

На лю­до­жер­не в полі пи­ру­ваннє,

І ки­дається на до­ли­ну з кручі,

Мов той Зе­весів грім [107] із до­що­вої тучі.

IV

Чернече сер­це зат­ремтіло в гру­дях,

Як вов­че на при­зив ор­ли­ний в полі:

Красна йо­му й біда, і смерть на лю­дях,

Він рад при­годі так, як хлібу-солі…

Чи ко­за­ки опи­няться в не­волі,

Чи по­ля­га­ють під ме­ча­ми тру­пом,

Чи зба­га­тяться здо­бич­чю на морі,

Чи повк­ри­ва­ються зли­ден­ним стру­пом, -

Чернець по­жи­виться своїм з усіх їх лу­пом.

V

Святі Во­ро­та відчи­ня­ють настіж».

Готові ниць пе­ред ве­ли­ким па­ном

І воїном кап­ту­ро­носці впас­ти, -

Тих ко­заків-руїнників гетьма­ном,

Що, насміявшись над страш­ним сул­та­ном,

На царст­во пра­вос­лав­ницьке Мос­ковське

З ля­ха­ми на­летіли гур­ри­ка­ном,

Прославили різнею панст­во польське

І шар­па­ни­ною - ко­зацт­во за­по­розьке.

VI

«Увесь у зо­лоті по­ви­нен бу­ти

І мо­ря, і землі страх, Са­гай­даш­ний…

Не вгай­мо, братіє, ніже ми­ну­ти!

Се час воісти­ну при нас ясач­ний!

Син Ко­на­ша, ко­за­ко-не­обач­ний,

Все те на церк­ву Бо­жу нак­ла­дає,

Чого у нього знач­ний і не знач­ний

На су­тих бен­ке­тах не пот­реб­ляє…