Читати книгу - "Тихий Дін. Книга третя, Шолохов Михайло"

А власть ця не від бога. Я їх за владу не признаю. Я Олександрові-цареві присягав, а мужикам Я не прися-

— Кокарду, кажу, здійми! Хрести скинь! Заарештують тебе за таке. При радянській владі не можна, закон забо-ронл$.

гав, такечки! — Дід Гришака пожував бляклими губами, витер зелену цвітінь вусів і тикнув костуром в напрямку до будинку. — Ти до Мирона, чи що ? Він дома. А Матюшку вирядили ми у відступ. Захисти його, царице небесна!.. А твої, зостались V Га ? То ж бо й §... Ось вони які козачки пішли ! Наказному, либонь, присягали. Війську скрута зайшла, а вони зостались при жінках.,. Наталя жива-здо-рова V

— Жива... Хрести — повернись — поздіймай, свате! Не годиться їх тепер. Господи-боже, здурів ти, чи що, сватку ?

— Іди з богом! Молодий мене вчити! Іди собі.

Дід Гришака п шов просто на свата. І той уступивсь йому з дороги, зійшовши із стежки в сніг, оглядаючись і безнадійно хитаючи головою.

— Служивого нашого зустрів? От напасть! І не прибере його господь — Мирон Григорович, помітно змарнілий За ці дні, підвівся назустріч сватові.—Поначіплював свої дармовисики, кашкет з кокардою одяг і подався. Хоч силою з нього здіймай. Чисто. дитина зробився, нічого не розумід.

— Нехай тішиться, недовго вже йому... Ну, як там наші? Ми прочули, ніби Гриця дерзали анархісти? — Лу-ківна підсіла до козаків, журно підперлась. — У нас, же, свате, біда яка... Четверо коней узяли, покинули кобилу та стригуна. Геть зруйнували!

Мирон Григорович примружив око, наче націлюючись, і заговорив по новому, з достиглою люттю:

— А через що жигтя завалилось? Хто причина? Оця чортова влада! Вона, свате у всьому винна. Та хіба це мислима річ — всіх зрівняти ? Та ти з мене душу тягни, я не згодний. Я цілісіньке життя робив, горба гнув, потом вмивався, і щоб мені ото жити рівно з тим, який пальцем не ворухнув, що здихатись злиднів? Ні бо, трохи почекаймо ! Хазяїновитій людині ця влада жили ріже. Через це й руки в'януть: нащо тепер наживати, на кого робити ?

Дині наживеш, а зав'Гра прийдуть їа під гребло... І ще, сватоньку: був у мене недавнечко односум з хутора Мри-хина, балачку мали... Фронт ось він, біля Дінця. Та хіба ж вдержиться? Я, правду мовити, надійним людям втовкмачую, що треба нашим, которі за Дінцем, від себе підсобити ...

— Як то підсобити ? — занепокоєно, чомусь пошепки спитався Пантелей Прокопович.

— Як підсобити? Владу цю пхнути. Та так пхнути, щоб вона знову опинилась аж у Тамбовській губерні. Нехай там рівняння робить з мужиками. Я геть усе майно до нитки віддам, аби лиш винищити цих ворогів. Треба, свате, треба врозуміти! Час! А то пізно буде... Козаки, односум казав, хвилюються і в них. Тільки б дружніше взятись ! — перейшов на швидкий, перехоплений шепіт : — Частини пройшли, а скільки їх тут зосталось? Лічені люди! До хуторах самі голови... А головам цим голови повідв'язувати— пуста.справа. А у Вешках, ну, що ж... Миром-громадою навалитись — на шматки порвемо! Наші в трату не дадуть, з'єднаємось... Певна справа, свате!

Пантелей Прокопович підвівся. Зважуючи слова, опасливо радив:

— Гляди, схибнеш — лиха доскочиш! Козаки ж хоч і вагаються, а чума їх зна, куди потягнуть. Про ці справи нині балакати не з усяким можна... Молодих зовсім зрозуміти не можна, немов зажмурки живуть. Один відступив, інший зостався. Важке життя! Не життя, а потемки.

— Не сумнівайся, свате! — поблажливо посміхався Мирон Григорович.— Я навмання не скажу. Люди — як вівці: куди баран, туди й уся отара. Ось і треба показати їм стежку. Очі на цю власть відкрити треба. Хмари не буде — грім не вдарить. Я козакам прямо кажу: повстати треба. Чутка є? ніби вони наказ видали — всіх козаків перевести. Про це як треба розуміти?

У Мирона Григоровича крізь ластовиння х проступала краска;

— Забрали! Ну, що Ж воно буде, Прокоповичу? Подейкують, розстріли почались. Яке це життя? Диви, як зрушилося все за ці роки! Гасу немад, сірників — теж, самими цукерками Мохов напослідок торгував... А посіви ? Супроти колишнього скільки сіють ? Коней перевели. У мене ось забрали, в іншого... Забирати всі вміють, а розводити хто буде? У нас раніше, я ще парубкував, вісімдесят шість коней було. Пам'ятаєш, мабуть? Скакуни були, хоч калмика здоганяй! Рудий з лисиною був у нас тоді. Я ним зайців топтав. Виїду засідлавши в степ, підійму зайця в бур'янах і на сто сажнів не відпущу — стопчу конем. Як зараз пам'ятаю. — На обличчі Мирона Григоровича майнула гаряча усмішка. — Виїхав ото до вітряків, дивлюсь — за$ць курить просто на мене. Виправився я до нього, він — круть, та з гори, та через Дін... На масляній діялось. Сніг на Доні позметало вітром, слизота. Розігнавсь я за тим зайцем, кінь підсковзнувся, вдарився з усіх ніг—і голови не підвів. Затрусилось усе на мені. Зняв з нього сідло, прибігаю до хати. "Тату, кінь вбився підо мною! За зайцем гнав" — "А догнав ? " — "Ні" — "Сідлай вороного, дожени, бісів син!" Ото часи були!.. Жили — кохались козачки. Кінь убився — не жалко, а треба зайця догнати. Коневі сотня ціна, а зайцеві гривеник... Бх, що там балакати!

Від свата Пантелей Прокопович пішов розгублений ще гірше, наскрізь отр дний тривогою та смутком. Тепер уже почував у всій повноті, що якісь інші, ворожі йому сили, почали заправляти життям. Якщо раніше правив він господарством і вів життя, як гарно виїждженого коня на перегонах з перешконами, то тепер життя несло його немов оскаженілий, вмилений кінь, і він вже не правив ним, а безвільно метлявся на його хиткій хребтині і робив жалюгідні зусилля не впасти.

Імла нависла над майбутнім. У тумані прожитого маячить минуле. Чи давно ж був Мирон Григорович найба-гатшим хозяїном в околиці ? Але останні три роки сточили його міць. Порозходились геть наймити, вдев'ятеро змен-

Шився посів, за Тйк ЇЯ за п'яно знецінені гроші пішли З двору воли й коні. Було все наче уві сні. І прийшло, як текучий туман над Доном. Самий лише дім з фігурним балконом та вилинялими різьбленими карнизами зостався пам'яткою. Дочасно висвітлила сивина лисячу рудизну кор-шунівської бороди, перекинулась на скроні і оселилася там, спочатку — як сибірець на супесі — пучками, а потім пересилила рудий колір і стала на скронях повновладно солона сивина; і вже тіснячи, віднімаючи по волосині, владала надлоб'ям. Та й у самому Миронові Григоровичу люто боролись дві ці сили: бунтувала руда кров, гнала на працю, спонукувала сіяти, будувати повітки, лагодити інвентар, багатіти; але все частіше наверталась жура—"Ні до чого — наживати. Пропаде!" —фарбувала все в білий мертвотний колір байдужості. Страшні у своїй бридоті п'ясті рук не хапались, як перше, за молоток або ручну пилку, а без-дільно лежали на колінях, ворушачи спотвореними працею, брудними пальцями. Старість привело лихоліття. І стала осоружною земля. На весні йшов до неї, як до нелюбої жінки,. за звичкою, з обов'язку. І наживав без радості і втрачав без колишнього жалю... Забрали червоні коней, — він і знаку не показав. А два роки тому за дурницю, за полукіпок, столочений волами, мало не запоров вилащі жінку. "Хапав Коршунов та й наївся, назад пре в нього", — казали про нього сусіди.

Пантелей Прокопович пришкандибав додому, ліг на ліжко. Ссало під серцем, до горла підступав колючий нуд. Повечерявши, попросив він стару дістати квашеного кавуна. З'їв скибку, затремтів, ледве дійшов до печі. На ранок він уже валявся непритомний, охоплений тифозним жаром, кинутий в небуття. Засмаглі до крові губи його розтріскались, обличчя пожовкло, білки пойнялись блакитною емаллю. Бабка Дроздиха кинула йому кров, націдила з вени РУЦІ Дві тарілки чорної, як дьоготь, крові. Але не опритомнів він, тільки обличчя синяво побіліло та. ширше роззявився чорнозубий рот, з хлипом втягаючи повітря.

січня Іван Олексійович виїхав до Вешенської на виклик голови окружного ревкому. Надвечір він мав повернутись. Його ждали. Михась Кошовий сидів у порожньому мохівському будинку, в колишньому кабінеті господаря за широким, як двоспальне ліжко, столом. На підвіконні (в кімнаті був тільки один стілець) напівлежав присланий з Вешенської міліціонер Ольшанов. Він мовчки курив, плював далеко й метко, кожного разу позначаючи плювком нову кахляну плитку каміна. 3а вікнами стояла заграва зоряної ночі. Покоїлась гучна морозна тиша. Михась підписував протокол трусу в Степана Астахова, зрідка поглядаючи, у вікно на обцукрені іне§м гілля клена.

На ганку хтось пройшов, м'ягко похрускуючи валянцями.

-— Приїхав.

Михась підвісь. Але в коридорі чужий кашель, чужі кроки. Увійшов Григорій Мелехов у наглухо застебнутій шинелі, бурий від морозу, з осілою на бровах та вусах намороззю.

— Я на світло. Здоровенькі були!

— Проходь, жалійся.

— Нема на що жалітись. Побалакати зайшов та до речі сказати, щоб в обивательські не призначали. Доні у нас в ножаній.

**— А воли? — Мишка стримано покосився.

— Волами яка ж їзда? Слизота.

Віддираючи кроками обковані морозом дошки, хтось важко пройшов по ганку. Іван Олексійович у бурці і по-баб'ячи зав'язаному башлику ввалився до кімнати. Від нього ринуло свіжо-холодне повітря, запах сіна й тютюнового гару.

— Замерз, замерз? хлопці!.. Григорію, здоров! Чого ти ночами шалаєшся?.. Чорт ці бурки вигадав: вітер крізь неї, як крізь сито !

Роздягся і, ще не повісивши бурку, заговорив:

*— Ну, бачив я голову.—Іван Олексійович, сяючи, полискуючи очима, підійшов до столу. Брала його нетерплячка розповісти. — Увійшов до нього в кабінет. Він поручкався зо мною й каже: "Сідайте, товаришу". Це окружний ! А раніш як було? Генерал-майор! Перед ним як стояти треба було ? Ось вона, паша влада-любушка! Всі рівні І

Його жваве щасливе обличчя, метушня біля столу і ця захоплена мова були незрозумілі Григорієві. Спитав:

— Чому ти зрадів, Олексійовичу?

— Як чому? —У Івана Олексійовича тіпнулось продавлене діркою підборіддя.—Людину в мені побачили, як же мені не радіти ? Мені руку, як рівні дав, посадовив. ..

— Генерали теж у сорочках з лантухів стали останнім часом ходити. — Григорій ребром долоні виправив вус, зі-щурився. — Я на одному бачив і погони, чорнильним олівцем зроблені. Ручку теж козакам давали.

— Генерали через скруту, а ці від натури. Ріжниця?

— Нема ріжниці!—Григорій похитав головою.

— По твоєму, і влада однакова? За ЩО ж тоді воювали? Ти ось — за що воював ? За генералів ? А кажеш—"однаково".

— Я за себе воював, а не за генералів.