Читати книгу - "Тихий Дін. Книга третя, Шолохов Михайло"

Мені, якщо правду казати, ні ті, ні ці не до совісті.

— А хто ж?

— Та ніхто!

Ольшанов плюнув через усю кімнату, співчутливо за сміявся. Йому, видно, теж ніхто до совісті не прийшовся.

— Ти раніш мовби не так думав.

Михайло сказав з метою уразити Григорія, але той і знаку не подав, що сказане його дошкулило.

— І я, і ти — всі ми порізному думали*..

Іван Олексійович хотів, випроводивши Григорія, переказати Михайлові подробиці про свою подорож та бесіду З головою, але розмова почала його хвилювати. Завзято, під свіжим вражінням баченого й чутого в окрузі, він кинувся в суперечку:

161

б. Тихий Дій

с*: * < . (

— Тинам голову прийшов морочити, Григорію! Сам ти не знаєш, чого ти хочеш.

— Не знаю, — охоче погодився Григорій.

— Чим ти цю владу докорятимеш?

— А чого ти за неї розпинаєшся? Відколи це ти так почервонів ?

— Цього ми не торкатимемось. Який є тепер, з таким і балакай. Зрозумів? Владу теж не дуже займай, бо — я голова, і мені тут з тобою негоже сперечатись.

— То й киньмо ! Та мені і час уже. Це я. щодо обивательських зайшов. А влада твоя — як там хочеш — а погана влада. І ти хвалиш її, як мати: "Хоч сопливенький, та наш". Ти мені скажи прямо, і ми балачку кінчимо: що вона дає нам, козакам?

— Яким козакам ? Козаки теж різні.

-— Всім, які є"

— Волю, права... Та ти стривай!.. Стривай, ти чогось...

— Так сімнадцятого року казали, а тепер треба нове придумувати ! — перебив Григорій. — Землі дає ? Волі ? Зрівняє?. . Землі в нас — хоч подавись нею. Волі більш не треба, а то на вулицях один одного різатимуть. Отаманів самі обирали, а тепер садовлять. Хто його вибирав, який тебе ручкою зрадував г Козакам ця влада, крім розору, нічого не дає. Мужича влада, їм вона й потрібна. Але нам і генерали непотрібні. Чи комуністи, чи генерали — одно ярмо.

— Багатим козакам непотрібна, а іншим ? Дурна голова! Багатих на хуторі троє, а інші — бідні. А .робітників куди дінеш? Ні, ми так міркувати з тобою не можемо. Нехай багаті козаки від ситого рота відірвуть шматок та дадуть голодному. А не дадуть — з м‘ясом вирвемо ! Годі панувати! Загарбали землю...

— Не загарбали, а завоювали. Прадіди наші кров'ю її полили, тому може й родить наш чорнозем.

— Байдуже, а ділитись із нуждою треба. Рівняти — так рівняти! А ти на холостому ході робиш. Куди вітер,

туди й ти, як флюгерок на даху. їакі люди, як ти, життя каламутять!

— Чекай, ти не лайся! Я старої дружби ради прийшой погомоніти, сказати, що мені в грудях накипіло. Ти кажеш рівняти... Оцим темний народ більшовики й примануш. Посипали гарних слів, і попер чоловік, як риба на принаду ! А куди це рівняння поділось ? Червону армію візьми: ось ішли через хутір. Взводний у хромових чоботях, а "Баньок" в обмоточках. Комісара бачив, ввесь у шкіру заліз, і штани й тужурка, а іншому і на ботинки шкіри не вистачав. Та це ж рік їхньої влади вийшов, а зміцняться вони, — куди рівність подінеться?.. Казали на фронті: "Всі рівні будемо. Платня і командирам, і солдатам однакова". Ні, хрін собачий! Принада сама. Вже коли пан лихий, то з хама пан у сто разів гірший! Хоч і які погані офіцери були, а вже як з козуні вийде котрий в офіцери, — лягай та й помирай, гіршого від нього не знайдеш! Він такої ж освіти, як і козак: бикам хвости вчився крутити, а дивишся—виліз у люди і зробиться від влади п'яний і готов шкуру з іншого здерти, аби лиш усидіти на цій поличці.

— Твої слова—контра!—холодно сказав Іван Олексійович, але очей на Григорія не звів. — Ти мене на свою борозну не звернеш, а я тебе й не хочу заламувати. Давно я тебе не бачив і не потаю, — чужий ти став. Ти радянській владі ворог !

— Не сподівавсь я від тебе... Якщо я думаю про власть, так я контра? Кадет?

Іван Олексійович взяв в Ольшанова кисет, уже м'якше сказав:

— Як я тебе можу переконати? Цього своїми мізками люди доходять. Серцем доходять. Я словами невправний з причини темноти сво$ї та малої грамотності. І я багато чого доходжу навпомацки.

— Кінчайте! — люто крикнув Михайло.

З виконкому вийшли разом. Григорій мовчав. Тяжачись мовчанкою, не виправдуючи чудного метання, бо далекий

був від нього і дивився,на життя з іншого бугра, Іван Олексійович на прощання сказав:

— Ти такі думки при собі держи. А то, хоч і знайомець ти мені, і Петро ваш клшом доводиться, а знайду я проти тебе засіб! Козаків нема чого хитати, вони й так хита-ють( я. І ти поперед дороги нам не ставай. Стопчемо!.. Прощай!

Григорій ішов, зазнаючи такого почуття, немов переступив поріг, і те, що здавалось неясним, несподівано повстало З якнайбільшою яскравістю. Він, по суті, тільки висловив похапцем те, про що думав ці дні, що громадилось у нім і шукало виходу.

І через те, що став він на грані в боротьбі двох начал, Заперечуючи обидва . їх, — народилось глухе невгавуще роздратовання.

Михайло з Іваном Олексійовичем ішли разом. Іван Олексійович почав було знов розповідати про зустріч з окружним головою, та коли почав говорити, здалось — барва й значність злиняли. Він намагався вернутись до старого настрою і не зміг: стояло щось на заваді, перешкоджало радісно жити, хапати легенями прісне проморожене повітря. Перешкода — Григорій, розмова з ним. Згадав, сказав з ненавистю:

— Такі, як Гришка, в бійці тільки під ногами плутаються. Паскуда ! До берега не прибиться і плавад, як кізяк в ополонці. Ще раз прийде — гнатиму в шию! А зачне агітацію пускати — ми йому сажалку знайдемо... Ну а ти, Михасю, що? Як справи?

Михась тільки вилаявсь у відповідь, думаючи про щось сво$.

Пройшли квартал, і Кошовий повернувсь до Івана Олексійовича, на повних, дівочих губах його блукала загублена усмішка.

— Ось, Олексійовичу, яка вона, політика, люта, чорт! Балакай про що хоч, а не будеш так кров псувати. А ось почалася з Грицьком розмова... ми ж з ним — корішки,

в шкоді разом вчились, до дівчат бігали, він мені — як брат..., а от почав верзти, і так я озлився, аж серце розпухло, як кавун у грудях зробилось. Труситься все в мені! Неначе віднімав він у мене щось, найжалкіше. Немов грабуз він мене 1 Так під розмову й зарізати можна. В ній, в оцій війні, сватів, братів немад. Начортився — і йди! — Голос Михася затремтів нестерпною образою. — Я на нього за жодну відбиту дівку так не сердився, як за ці балачки. Ось до чого забрало!

XXI

Сніг падав і танув на льоту. Ополудні в ярах стугонливо завалювались снігові обсуви. За Доном шумів ліс. Стовбури дубів відтанули, почорніли. З гілля зривались краплі, пронизуючи сніг до самісінької землі, пригрітої під загнилим покровом падалишного листу. Вже манило п'яним відлиж-ним запахом весни, в садах пахло вишняком. На Доні появились продуховини. Біля берегів лід відійшов, і ополонки Затопило зеленою та ясною водою закрайців.

Обоз, що віз до Дінця партію набоїв, в Татарському мав змінити підводи. Червоноармійці-супровідники були хлопці завзяті. Старший зоставсь караулити Івана Олексійовича, він так йому і заявив: "Посиджу з тобою, щоб ти, бува, не втік!" — а інших вирядив добувати підводи. Треба було вистачити сорок сім парокінних підвід. Омелян добрався й до Мелехових.

— Запрягайте, до Боківської набої везти?

Петро й вусом не ворухнув, буркнув:

— Коні в ножній, а на кобилі вчора я ранених одвозив у. Вешенську.

Омелян, не кажучи й слова — в конюшню. Петро вискочив за ним без шапки, окликнув:

— Чу§ш ?.. Пострівай... Може облишиш ?

— Може кинеш дурня клеїти ? — Омелян дуже серйозно оглянув Петра, додав — Охоту маю поглянути ваших коней, яца твкк ножна в цих? Вц не молотком бува ненавмисне,

З наміром сустави побили? Ти мені не замилюй очі. Я коней стільки на віку бачив, скільки ти кінського гною. Запрягай. Коні або бики — все одно.

З підводою поїхав Григорій. Перед тим, як виїхати, він ускочив у кухню, цілуючи дітлахів, похапцем кщав:

— Гостиница привезу? а ви тут не дурійте, матір слухайте. — І до Петра: — Ви про мене не турбуйтесь. Я далеко не поїду. Якщо поженуть далі Боківської — кину бики й повернусь. Тільки я на хутір не прийду. Пересиджу на Сінгіному, у тітки... А ти, Петре, надбіжи провідати... Щось страшнувато тут ждати, — і усміхнувся. — Ну, бувайте здорові. Наташко, не скучай.

Біля мохівської крамниці, занятої під харчовий склад, перевантажили скриньки з набоями, рушили.

"Вони воюють, щоб їм краще жити, а ми за своз гарне життя воювали, — все про те ж думав Григорій під мірну погойдливу ступу биків, напівлежачи в санях, кутаючи сіряком голову. — Одної правди нема в житті. Видко, хто кого подолаз, той того й пожре... А я дурну правду шукав. Душею болів, сюди-туди хитався... В старовину, кажуть, татари Дін обижали, йшли відбирати землю, поневолювати. Тепер — Русь. Ні. Не помирюся. Чужі вони мені, та й усім козакам. Козаки тепер прочуняють... Кинули фронт, а тепер кожен, як і я: ах! — та пізно".

Поблизу бур'яни над дорогою, горбуваті хвилі, щетинясті виярки напливали у стріть, а далі снігові поля кружка ішли на південь нарівні з саньми. Дорога розмотувалась нескінченно, гнітила нудом, на сон клонила.

Григорій ліниво погукував на воли, дрімав, ворочався обік ув'язаних ящиків. Покуривши, уткнувся обличчям у сіно, пропахле сухим буркуном та солодким куривом червневих днів, непомітно заснув. Уві сні він ходив з Оксаною високими шарудливими житами. Оксана на руках бережно несла дитину, збоку зиркала на Григорія стереж-ким поглядом. А Григорій чув биїтя свого серця, співуче

шарудіння колосків, бачив казкові узори трав на межі,