Читати книгу - "Герцог і я, Джулія Квін"

— Все, але не це! — продовжила вона. — Ви не так погано виховані.

— Герцог не може бути погано вихований! — обурилася її мати, вловивши останні слова. — Про що ти кажеш, Дафно?

— Лише про цей букет, — відповів за неї Саймон. — Про те, скільки він коштує. Ваша дочка думає, що я не зможу відкрити вам цей секрет.

— Ви мені скажете про це пізніше, — знаходячи дрімаюче в ній почуття гумору, сказала Вайолет. — Коли Дафна не чутиме.

Після цих слів вона попрямувала до візерунчастої софи і в лічені хвилини розчистила її від шанувальників, не забуваючи мило посміхатися кожному. Саймону залишалося тільки дивуватися з її вміння диригувати своїм ансамблем.

— Ну ось, — сказала мати-віконтеса, — тут вам буде зручніше. Дафно, чому ти не запрошуєш герцога сісти на софу?

— Ви маєте на увазі, мамо, на місце, ще нагріте молодим лордом Рейлмонтом? Чи містером Крейном?

— Саме так, дочко моя. Адже вони збиралися йти. Хіба ні? Містер Крейн казав, що має о третій годині зустрітися зі своєю матір'ю.

— Але зараз лише два, мамо. — Дафна кивнула на годинник на каміні.

— Зате якийсь рух на вулицях, — заперечила та. — Скільки коней, екіпажів!

— Запізнюватися на зустріч із матір'ю дуже некрасиво, — підтвердив Саймон. — Навіть гірше, ніж побачення з коханою жінкою.

— Як ви вірно сказали, ваша світлість! — Вигукнула Вайолет. — Те саме я вічно тлумачу моїм дітям.

— Особливо мені, — зауважила Дафна. — Причому щодня і багато разів.

Саймон чекав вибуху обурення з боку віконтеси, але та зустріла усмішкою випад доньки, навіть підтримала її.

— Хто ще мене так зрозуміє, як Дафна, — сказала Вайолет. — А тепер прошу вибачити, я віддаляюся… Містер Крейн, ваша мати не вибачить мені, якщо я не виштовхаю вас вчасно! Ходімо, ходімо…

Вона потягла до дверей бідного Крейна, позбавивши його можливості як слід попрощатися.

«Напевно, — подумав Саймон, — вона бачить у цьому молодому чоловікові головного суперника на моєму шляху до серця Дафни». І йому стало щиро шкода симпатичного містера Крейна.

— Не можу визначити, — тихо звернулася Дафна до Саймона, — моя мама чудово люб'язна або до непристойності груба?

— І те й інше, — відповів Саймон, посміхаючись і дивлячись, як віконтеса робить з юним лордом Рейлмонтом те саме, що з Крейном, — по суті, виводить із кімнати.

Кавалери, що залишилися, вже без жодних зусиль з боку господині почали покидати вітальню.

— Що скажете про здібності моєї матінки? — Запитала Дафна. У її голосі не було й тіні схвалення.

— Вони дивовижні.

— Але сама вона зараз повернеться сюди.

— Як шкода. Я думав, що ви вже цілком у мене в пазурах.

Дафна засміялася:

— Те, що сталося в коридорі леді Данбері, більше не повториться. — Вона уважно подивилася на нього. — І взагалі я зрозуміла: абсолютно неправі ті, хто продовжує вважати вас шалопаєм і розпусником. Людина з таким іронічним складом розуму не може бути ні тим, ні іншим. Проте гумор у людей вашого штибу буває жорстоким.

— Ми, розпусники, можемо бути будь-якими.

Вона знову засміялася. Тепер настала його черга вдивитись у її обличчя. Він дивився, не знаючи, що хотів би знайти в ньому, але відчуваючи від цього задоволення. Які красиві розумні очі з глибоким зеленуватим відтінком! Він уперше бачив їх при денному світлі.

Очевидно, споглядання затяглося, бо вона з тривогою і замішанням запитально вимовила:

— Мілорд?..

Він прийшов до тями, моргнув.

— Перепрошую, міс Бріджертон.

— Ви були десь дуже далеко, чи не так? — Вона трохи насупилась.

«І брови в неї гарні, і яке високе чисте чоло».

— Так, справді далеко, — повторив він, струснувши головою. — В багатьох країнах.

Дафна сказала з явною смутком:

— І благополучно повернулися звідти, як і з вашої теперішньої задуми. А от я нікуди не їздила далі за Ланкашира. Яка ж я провінціалка!

— Ще раз вибачте за мою розсіяність, — сказав він.

— Або, навпаки, зосередженість, — поправила вона. — На чому?

Він посміхнувся:

— Мабуть, на моєму безшабашному минулому. А ваших братів ви теж вважаєте завісами?

— Вони хочуть себе вважати такими, — була її відповідь. — Але я дотримуюсь іншої думки.

— Які ви добрі! Або, навпаки, жорстокі. Тому що невідомо, що більше приваблює чоловіків.

Дафна відповіла задумливо і серйозно:

— Питання в тому, кого називати гульвісою, безшабашним і так далі. Якщо того, хто всього лише вміє засунути мову в рот жінці і назвати це поцілунком.

Саймон здригнувся.

— Вам не слід говорити про подібні речі і в такому тоні, — сказав він.

Вона знизала плечима:

— Чому? Я досить доросла людина. І читаю книжки.

— Ви навіть не знаєте, про що кажете. Вона знову пересмикнула плечима.

— Я втомилася нагадувати вам, що маю чотирьох братів. Ну три. Грегорі ще не береться до уваги.

— Слід сказати цим братам, щоб вони не розпускали язика у вашій присутності!

— Як ви суворі. Здебільшого вони навіть не помічають моєї присутності, коли розмовляють між собою… Проте повернімося до початку розмови.

— Про що? — Йому хотілося говорити з нею про що завгодно.

— Про природу гумору. Я сказала, що у таких людей, як ви, він, як правило, жорстокий. І знаєте чому?

— Не маю жодного уявлення.

— Тому що вони не звикли сміятися з себе, їм обов'язково потрібна жертва їхньої іронії, гумору.

- Їм чи мені? Я вже перестав вас розуміти, міс Бріджертон.

— Ви, ваша світлість, досить розумні для того, щоб не цілком слідувати їх стопами.

— Дідька лисого! Просто не знаю, чи повинен я дякувати вам чи придушити?

— Придушити? — Вона широко розплющила очі, і він зробив зусилля над собою, щоб знову не втопитися в них. — Але ж за що, помилуйте?

Вона продовжувала дивитись на нього, у горлі у неї булькав легкий сміх, що наводив його в такий стан, коли він побоювався, що не зможе вже відповідати за наслідки.