Читати книгу - "Герцог і я, Джулія Квін"

— Я збираюся придушити вас, — повільно повторив він, оберігаючи себе та її від неприпустимих «наслідків», — наслідуючи один головний принцип.

— Який же цей принцип?

— Головний принцип чоловіка.

Вона серйозно прийняла його слова.

- І в чому він полягає? Поясніть будь ласка. — Не почувши відповіді, пояснила сама:

— У тому, що він прямо протилежний принципові жінки. Так? У всьому, починаючи з анатомії.

Він безпорадно озирнувся.

— Де ваш старший брат, чорт його подери? Чи, зрештою, мама? Ви надто зухвалі. Хтось із них повинен вас зупинити.

Дафна зі щирим подивом дивилася на нього.

— Що з вами, мілорде? Ви ще матимете задоволення побачити Ентоні. Втім, дивуюся, що його досі немає. Можливо, відпочиває після лекції, яку закотив мені вчора пізно увечері.

— Що ж?

— О, дрібниці. Лише про ваші гріхи та недоліки.

— Ну, про недоліки, впевнений, він сильно перебільшив.

— А щодо гріхів?

— Теж.

Проте голос його звучав уже не так упевнено. За що він удостоївся ще однієї посмішки.

— Перебільшив чи ні, - сказала Дафна, — але Ентоні підозрює, що у вас щось на думці.

— У всіх щось на думці. Якщо, звичайно, вона є.

Дафна, мабуть, оцінила деяку гру слів, проте вважала за потрібне уточнити підозри Ентоні:

— Він вважає, ви задумали щось огидне.

— Я завжди любив замислювати щось подібне. — Саймон вже знайшов колишню легкість тону.

— Що ж, наприклад?

— Це моя таємниця.

Дафна насупилась.

— До речі, про таємниці, - сказала вона. — Думаю, нам слід розповісти Ентоні, що ми задумали.

— Навіщо? Щоб він прочитав ще одну лекцію?

Вона не могла не погодитися, що Саймон правий. Не потрібні їй зайві повчання та нотації! І так від них голова пухне!

— Вирішуйте самі. Залишаю все на вашу думку, — сказала вона.

Це йому сподобалося.

— Дорога Дафно… — почав він і побачив, як від подиву її злегка розкрилися губи. — Дорога Дафно, — повторив він упевнено, — гадаю, ви не будете змушувати мене звертатися до вас із колишньою офіційністю — «міс Бріджертон»? Після всього, що між нами було, додав він зі значенням.

— У нас нічого не було, жахлива ви людина, — не могла не розсміятися вона. — Але тим більше можете називати мене на ім'я.

— Прекрасно. — Він поблажливо вклонився. — А вам я милостиво дозволяю називати мене «ваша світлість».

Вона з усмішкою вдарила його по руці.

— Добре, — погодився він. — Я зрозумів, що ви хотіли сказати. Тоді «Саймон», якщо посмієте.

— Посмію, — запевнила вона.

— Що ж, — він нахилився до неї, вона побачила зовсім близько його гарячі, такими вони здалися, зіниці, - мені просто не терпиться почути, як ви вимовляєте моє ім'я.

У неї було відчуття, що він говорить про щось інше, не тільки про ім'я, але не була твердо впевнена, що це її почуття не обманює. Якась жарка хвиля охопила її обличчя, руки, і мимоволі вона позадкувала і відгородилася спинкою крісла.

— Які гарні квіти ви принесли.

Він трохи доторкнувся до букета кінчиками пальців.

— Голландці вміють їх вирощувати.

— Чудовий букет!

— Але ж він не для вас.

— Що?

— Він для вашої матері.

— Ах, як розумно і дипломатично, Саймоне! — На ім'я вона наголосила. — Мама просто розтане від задоволення. Але вам це не обіцяє нічого доброго.

— Від чого ж?

— Ваша люб'язність тільки утвердить її в думці, що вас треба швидше тягнути до вівтаря. І стане це робити із завзятістю десяти матерів.

— Боже, тоді візьміть букет собі!

— Тепер уже ні!.. Наскільки розумію, мама і без букета довіряє вам більше, ніж будь-кому. Так надовго вона ще не лишала мене з чоловіками. Окрім братів, звісно.

— Невже?

— У всякому разі, час від часу підходила до дверей.

— Можливо, і зараз там стоїть?

Дафна повернула голову, прислухалася.

— Ні, я б чула стукіт її підборів. — Вона знову звела на нього очі. — Але перш ніж вона повернеться, хочу подякувати вам.

— За що, як не секрет?

— Ваш задум добре діє. Принаймні на мою користь.

— Вже? Яким чином?

— Хіба ви не помітили, скільки кавалерів завітало сьогодні до мене мало не зранку?

Він схрестив руки на грудях, глузливо посміхнувся.

— Я насилу порахував їх.

— Такого напливу ніколи не було. Мама просто роздулася від гордості! Навіть Гумбольдт, наш дворецький, сяяв. Я з народження не бачила усмішки на його обличчі. Ой, дивіться, у вас намок сюртук! Це від квітів. Ви їх дуже притискали.

Вона мимоволі наблизилася, торкнулася його одягу, бажаючи струснути водяні краплі. І відразу відскочила, зрозумівши, що робить не те, відчувши крізь тканину жар і силу його тіла.

«Господи, який жар там, під сорочкою!»

Вона залилася рум'янцем до самої шиї.

На губах Саймона з'явилася його чарівно-неприємна посмішка.

— Віддав би все своє майно, — тихо промовив він, — щоб розгадати, про що ви зараз подумали.

Дафна спалахнула ще більше (якщо це було можливо) і навіть розкрила рота, щоб дати відсіч нахабі, але, на щастя, в цей момент в кімнату впливла леді Бріджертон.

— Прошу вибачити, що так надовго лишила вас! — Вигукнула вона. — У цього Косина кінь втратив підкову, і я, звичайно, супроводила його в стайню і допомогла відшукати конюха і цього… як його… коваля.

Слухаючи промову матері, Дафне залишалося тільки дивуватися, бо за все своє життя вона не пам'ятала, щоб нога леді Бріджертон переступала поріг стайні.

— Ви дуже доброзичлива господарка, — сказав Саймон, знову підхоплюючи букет і вручаючи їй. — Це для вас. Вибачте, що раніше не встиг.

— Мені? Ви кажете правду?

Щось зворушливо-дитяче було в її вигуку, в очах, що розширилися, з чого Дафна зробила запізнілий висновок, що, мабуть, багато років ніхто не дарував квітів її матері. Навіть покійний чоловік. Бідолашна мама, вона давно вже