Читати книгу - "Герцог і я, Джулія Квін"

— Не знаю, що й сказати вам, ваша світлість… — Вайолет усе ще не могла заспокоїтися.

— Спробуйте просто сказати «дякую», мамо, — порадила Дафна, пом'якшивши чергову шпильку теплою усмішкою.

— Ох, Дафно, ти бридке дівчисько! — Вайолет шльопнула її по руці.

Вона сама була схожа в ці хвилини на дівчинку, що розігралася. Дафна не могла пригадати, коли мати виглядала так молодо.

— Дякую вам, ваша світлість, — продовжувала Вайолет. — Цей чудовий подарунок має для мене особливе значення, я його не забуду.

Було видно, що Саймон збирався щось відповісти, але потім передумав і мовчки шанобливо нахилив голову.

А Дафна сказала собі: як мало буває потрібно для того, щоб людина нехай ненадовго, але відчула себе щасливою. І Саймон зумів це зробити… Саймон. Герцог Гастінгс…

«Я буду дурою, — вирішила вона, подумки усміхнувшись самій собі, — якщо не зможу закохатися в таку людину. І буде зовсім добре, — додала вона теж подумки, — якщо герцог поділить мої почуття. А поки що непогано б хоч чимось допомогти матері, виявити увагу».

— Мамо, — сказала Дафна, майже знемагаючи від переповнених її добрих почуттів. — Я принесу тобі вазу.

— Що? — Від подиву Вайолет мало не впустила букета, який не переставала нюхати. — Так звичайно. Скажи Гумбольдту, хай знайде ту кришталеву, моєї бабусі.

Дафна вже попрямувала до дверей, щоб виконати це складне доручення, коли на порозі виникла велика і досить грізна постать старшого брата.

— А! — замість привітання сказав він, — ось із тобою я й хотів продовжити розмову, сестрице.

— Трохи пізніше, Ентоні, - миролюбно відповіла вона, — Мама просила принести вазу. Гастінгс приніс їй квіти.

— Він тут? — не приховуючи несхвалення, спитав Ентоні. — Що ти робиш у нас, Саймоне?

— Наношу візит твоїй сестрі, як бачиш.

Ентоні пройшов у глиб кімнати. Вигляд у нього, як і раніше, був розгніваний. Справжня грозова хмара на людських ногах.

— Я, здається, не давав тобі дозволу доглядати мою сестру! — прогримів він. — Виявляти таку підвищену увагу!

— Це дозволила я, — сказала леді Бріджертон, підходячи до сина і мало не тицяючи йому в ніс букет. — Подивися, які тюльпани! Вони прекрасні, чи не так?

Ентоні мимоволі довелося їх понюхати, навіть трохи забруднити ніс пилком.

— Мамо, — пробурчав він, відсторонюючись, — я хочу поговорити з герцогом.

Останнє слово прозвучало в нього майже як лайка. Вайолет обернулася до Саймона:

— Ви маєте таке бажання?

— Ні найменшого, — відповів він.

— Тоді питання вирішено. Заспокойся, Ентоні. Дафна затиснула рукою рота, але все одно її сміх прорвався назовні.

— А ти… — Ентоні тицьнув пальцем у бік сестри, — теж заспокойся. Не бачу нічого кумедного.

— Мабуть, я таки піду принесу вазу, — сказала Дафна.

— А мене залишите на ласку вашого брата? — жалібним тоном промовив Саймон. — Ні, будь ласка, не робіть цього.

— Але ж тоді можуть зав'янути квіти. Крім того, — Дафна трохи спохмурніла, — невже ви не наважуєтеся поговорити з ним по-чоловічому, Саймон?

— Саймон?! — здійнявся Ентоні. — Уже Саймон? Тільки цього не вистачало!

Не зважаючи на крик, герцог із вишуканою люб'язністю відповів:

— Справа зовсім не в моїй нерішучості, Дафно. Просто не хочу втручатися у ваші стосунки із братом.

— Що тут відбувається, якби я був проклятий? — Знову вибухнув Ентоні. — Якого біса…

— Ентоні! — вигукнула мати. — Я забороняю тобі висловлюватися такою мовою у моїй вітальні!

Дафна знову пирхнула.

Обличчя Саймона зберігало вираз, властиве поштивому гостю. Він лише трохи повернув голову в бік роздратованого друга.

Той відповів лютим поглядом і знову звернувся до матері.

— Я дуже люблю Саймона, — намагаючись спокійно говорити, промовив він. — Але мій друг не з тих людей, кому слід довіряти у цьому випадку. Можете ви це зрозуміти, чорт…

— Так, звичайно, — поспішила його запевнити леді Бріджертон. — Але й ти зрозумій, — герцог відвідав твою сестру.

— І підніс квіти твоєї матері, — миролюбно додав Саймон.

Ентоні втупився довгим поглядом на його ніс, і Саймон небезпідставно подумав, що той мав намір завдати деяких пошкоджень цієї частини обличчя.

Проте гіршого не сталося, і Ентоні знову обрушився на матір із запитанням:

— Ви хоч розумієте, яка у цієї людини репутація?

— Така ж, мабуть, як у тебе, — спокійно заперечила вона. — Крім того, колишні гульвіси стають, як правило, чудовими чоловіками. Це давно відомо.

— Нісенітниця! І ви чудово знаєте…

— Він, як і ти, Ентоні, не справжній гульвіса, — подала голос Дафна.

Погляд, який кинув на неї брат, був виразний до комічності, і Саймон мало не вибухнув реготом. Його зупинила лише думка про те, що в битві, що почалася, між стиснутим кулаком Ентоні і його мізками може з легкістю перемогти перший, а цього Саймону не хотілося. У минулі роки їх рідкісні битви закінчувалися здебільшого внічию, але відбувалися вони все ж таки не у вітальні респектабельного будинку і тим більше не в присутності господині.

— Ви не знаєте, — здавленим голосом повторив Ентоні, - не знаєте, що він творив свого часу.

— Що ви робили, Ентоні, — поправила його мати.

— Так, правильно, ми! Але ж мова йде про мою сестру, чорт забирай! І те, що в нього на думці — я знаю це, — має дуже мале відношення до поезії чи квітів!

Він тицьнув пальцем у букет, що так і не дочекався води.

— Вони скоро зав'януть, — згадала Дафна, — я піду…

— Почекай! — гаркнув Ентоні.

— Це дуже дорогі тюльпани, — пояснила мати. — Вони прямо з Голландії.

— Та хоч із Африки!.. Я готовий убити його! Він недостойний цілувати її туфлі!

— Ентоні, - сказала леді Бріджертон, — коли ти навчишся нарешті стримувати емоції? Не заздрю твоїй майбутній дружині.

— Її не буде, чорт забирай! Принаймні, доки я не вирішу долю своєї сестри. Адже зараз я старший у нашому роді та на мені відповідальність… А ця людина…

— Я не хочу більше чути жодного неввічливого слова