Читати книгу - "Герцог і я, Джулія Квін"

— Добре мама. — Він знизив тон. — Якщо не хочете чути, дозвольте мені поговорити з його світлістю віч-на-віч.

— Тепер уже я йду за вазою, — вирішила Дафна і кинулася геть із кімнати.

— Поговори, Ентоні, - милостиво погодилася мати, — але забороняю тобі ображати герцога.

— Що ви, мамо, хіба я посмію? Обіцяю тримати себе у руках.

Саймонові, що ніколи не знав матері, було зараз цікаво спостерігати зворушливу перепалку між людьми, які — він бачив це — душі не чули в один одному. Крім того, він розумів, що після смерті їхнього батька Ентоні справді став старшим — і взагалі в сім'ї, і тут, у будинку у матері, який за законами успадкування став його власністю, про що він — навіть у запальності — не наважився згадати і, напевно, ніколи не згадає.

Загалом, ні агресії, ні образи Саймон не відчував. Все це було цікавим і своєрідним кумедним.

— Не турбуйтесь, леді Бріджертон, — сказав він. — Нам із Ентоні є про що поговорити. Розмова буде абсолютно миролюбною.

Ентоні похмуро підтвердив:

— Так, нам є що сказати одне одному.

— Чудово, — погодилася леді Бріджертон, сідаючи на софу. — Говоріть, а я послухаю. Зрештою, це моя вітальня і мені тут подобається.

— Добре, мамо, — стримано процідив Ентоні. — Тоді, з вашого дозволу, ми покинемо вітальню і пройдемо до мене до кабінету.

— У тебе є кабінет? — невиразно здивувався Саймон, на що була холодна відповідь:

— Я голова сім'ї по чоловічій лінії, не забувай цього.

— Звісно, старовина. Ніхто не робить замах на твої права.

Вони вже виходили з вітальні, Ентоні різко зупинився у дверях:

— Закрий свій фонтан дотепності, Саймоне!

— Зачинив, — добродушно озвався той.

— А тепер зроби над собою зусилля і зрозумій, що я цілком відповідаю за долю Дафни.

— Виконав і це побажання. І водночас згадав, що ти сам не далі як цього тижня збирався познайомити нас. Навіть запросив мене у гості.

— Це було до того, як я побачив і зрозумів, що ти всерйоз зацікавився нею.

Саймон подумав, що цікаво було б знати, який сенс вкладає його нервовий приятель у слово «всерйоз» і що він сам, Саймон, має на увазі, вимовляючи це слово. Він запитав:

— А хіба, коли ти збирався познайомити нас, тобі більше хотілося, щоб я не звернув на твою сестру жодної уваги?

Ентоні кілька разів моргнув, перш ніж відповісти.

— Чи не ти клявся мені, що не думаєш про весілля? — сказав він.

Вони йшли вже коридором. Сам не розуміючи чому, Саймон раптово розлютився — навіщо він його ловить на слові, як хлопця?

— Ну, казав! Що з цього?

Ентоні відчинив одне з дверей, пропустив уперед Саймона, прикрив за собою двері. Тільки потім відповів:

— Ніхто ще не пропонував Дафні вийти за нього заміж… — І після нової паузи:

— Я маю на увазі, ніхто з тих, хто чогось вартий.

Відповідь можна було вважати непрямою, а можна і прямою. Але і в тому, і в іншому випадку він не лестив Саймону, недвозначно зараховуючи його до несправедливих.

— Чи не надто ти жахливої думки, друже, про свою сест…

Саймон не зміг закінчити фрази, бо Ентоні кинувся на нього і схопив за горло.

— Як ти смієш ображати мою сестру?

Крім того, що його співрозмовник дуже запальний, Саймон знав ще й деякі прийоми самооборони, пройшовши додаткове тренування в деяких країнах Сходу, де встиг побувати. Досить легко звільнившись від пальців Ентоні, він стиснув у залізних лещатах його руки і спокійно сказав:

— Я завдав образу не твоїй сестрі, а тобі… А тепер охолонь. — Він відпустив руки Ентоні і продовжив:

— Так сталося, що Дафна відкрила мені, чому в неї не надто багато шукачів руки.

— Чому ж? — перевівши подих, спитав Ентоні.

— З її слів я зробив висновок, що річ у тобі та твоїх братах. Ви не даєте їй жодного кроку ступити самостійно. І ваша мати також. Але твоя благородна сестра бере провину на себе і стверджує, що всі чоловіки, про яких ти висловлюєшся, бачать у ній друга, а не романтичну героїню.

Після цієї відповіді Ентоні надовго замовк, і Саймон занепокоївся, чи не проковтнув його приятель мову, але врешті-решт той тихо вимовив:

— Розумію. Ви обоє в чомусь маєте рацію. — І, ще помовчавши, уклав:

— Але мені все одно не подобається, що ти крутишся біля неї. Це нагадує те, як ми поводилися після закінчення Оксфорда.

— Господи, Бріджертон! — вигукнув по-студентському Саймон. — Нам було двадцять років. Ти що забув? Ми були цуценятами та…

Він відчував, починається те, про що вже майже зовсім перестав думати: язик набухає, заповнює весь рот, гортань… Він навмисне закашлявся, щоб припинити заїкуватість. Пам'ять сумного сирітського дитинства. Як він страждав тоді! Страшно згадати і неможливо пробачити… Пробачити того, кого вже немає на цій землі, але хто завдав йому стільки горя…

— Що з тобою? — стурбовано спитав Ентоні. — Ти здоровий? Я не зашкодив тобі горла?

Саймон заперечливо хитнув головою.

— Зателефоную, щоб принесли чаю, — запропонував Ентоні. — Це допоможе тобі.

Саймон знову кивнув, цього разу погоджуючись, хоч пити не хотів. Але нехай друг відвернеться.

Ентоні смикнув шнурок дзвінка і, повернувшись потім до Саймона, сказав:

— Ти не договорив щось… Сідай і продовжуй.

Саймон проковтнув, постарався відновити подих. «Спокійніше, спокійніше. Що ти, власне, так розхвилювався? Адже нічого не сталося. Просто легка суперечка зі старим другом».

Він сів у крісло і сказав:

— Та нема про що тут говорити. Ти не гірше за мене знаєш, що половина того, що про мене балакали, перебільшення. Щонайменше вдвічі.

— Але інша половина — чиста правда, — з кривою усмішкою відгукнувся Ентоні, і Саймон не міг подумки не погодитися з ним. — Я зовсім не проти, — вів далі його друг, — твого знайомства з Дафною. Знайомства, але не більше. Я не хочу, щоб ти залицявся до неї.