Читати книгу - "Галицько-Волинське князівство, Іван Петрович Крип'якевич"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Так, в результаті успішної боротьби з Литвою Галицько–Волинське князівство поширило свій північний кордон. Ці війни мали вплив також на пінських князів, які тепер були примушені визнати над собою зверхність Данила і виконувати його доручення [Іпат., с. 543.].
Вся складна політика Данила на північному і західному кордонах мала, оскільки можна здогадуватися, одну основну ціль: забезпечити найкращі умови для неминучої війни з ордами Батия — поширити запілля, яке можна було б використати для боротьби, знайти союзників.
Західна Європа з великою тривогою спостерігала успіхи орди і шукала засобів знищити грізну силу. На Ліонському соборі 1245 р. обговорювалася необхідність спільного виступу всіх європейських держав проти ординців[157].
В той же час римська курія намагалася скористуватися скрутним становищем країн Центральної та Східної Європи в своїх інтересах. Францисканець Іван Плано де Kapпіні, який за дорученням папи в 1245–1256 рр. відбув в подорож до Сараю, по дорозі зустрівся з Данилом і Васильком [Recueil de voyages et de memoires. — Paris, 1839, t. 4, p. 769.]. В цих та пізніших переговорах Данило мав єдину справу — здобути допомогу Західної Європи проти орд завойовників. Суто церковні справи його не цікавили. Рим, навпаки, мав на меті в першу чергу релігійне питання — намагався притягнути Русь до церковної унії. Щоб приєднати Данила, Інокентій IV прислав йому королівську корону і папський посланик коронував його у Дорогичині 1253 р.[158] [Іпат., c. 548–549.].
Але надії на допомогу із заходу Європи виявилися ілюзорними. Інокентій IV проголосив хрестовий похід проти ординців [ЗНТШ, т. 123/124, с. 97–100.], однак він не знайшов ніякого відгуку серед західних держав. Данило, знеохочений безрезультатністю своїх заходів, розірвав зв’язки з Римом. Тоді папа Олександр IV загрозив Данилові «церковними карами» і дозволив Міндовгові, який прийняв католицтво, йти війною на Данила і займати його землі [ЗНТШ, т. 123/124, с. 63, 102–104.].
Втративши надію на допомогу з заходу, Данило вирішив власними силами вести війну з ордами.
Частина орди під проводом темника Куремси мала свої кочовища на Правобережжі, поблизу кордону Галицько–Волинського князівства. Ординці спочатку не виступали війною проти Данила, а лише намагалися послабити його владу, притягати до себе групи, незадоволені княжим режимом. Не входячи поки що у боротьбу з ординцями, Данило насамперед виступив проти «татарських людей». 1254 р. він вислав сина Льва з військом до Бакоти, де старшина Милій «пристав» ординців і Лев ув’язнив його, але пізніше відпустив і Милій знову подався до своїх в орду [Іпат., с. 549–550.]. 1255 р. Данило організував великий похід до міста на Случі, Тетереві і Бозі, які «сиділи під татарами». Всі міста здобуто і поруйновано.
Ці заходи Данила викликали війну з ординцями. Куремса намагався захищати «татарських людей» і виступав з своїм військом спершу під Крем’янець, пізніше під Володимир і Луцьк. Але княжі сторожі дали сильну відсіч, і «Куремсина війна» покінчилася перемогою Данилових військ [Іпат., с. 550, 557–558.].
Проте цей успіх не мав тривалого значення. Сарай вважав небезпечним ріст могутності Галицько–Волинського князівства і вирішив прийняти гостріші засоби. На місце Куремси, який не виявляв потрібної енергії, на Правобережжя було прислано нового хана, Бурундая з безліччю полків, «у тяжкій силі». Це був безоглядний, жорстокий ватажок, «безбожний, лихий, окаянний, проклятий», як його називає літопис. Він повів підступну, хитру політику проти Романовичів. Спершу, наголошуючи на тому, що князі — «союзники» ординців, вимагав, щоб вони взяли участь у поході на Литву, — щоб посварити Данила з Міндовгом. Романовичі, бачачи великі сили кочівників, підкорились, і Василько разом з ними поруйнував Литву 1258 р. Незважаючи на цю угодовість князів, 1259 р. Бурундай з своїми військами рушив на Волинь. Князів він зустрів вороже і наказав їм, знову як «союзникам», поруйнувати укріплення власних міст. Бурундай сам пильнував, щоб було спалено і розкопано укріплення Володимира, поруйновано Луцьк, Крем’янець, Львів та інші замки [Іпат., с. 562–564.]. Так Галицько–Волинське князівство було позбавлено центрів, які служили основними пунктами опору у війні з ординцями. В 1259–1260 рр. Бурундай вирядився на Польщу, і князі були примушені брати участь у його поході [Іпат., с. 564–565.].
Данило помер 1264 р. [Іпат., с. 570.]. В історії Галицько–Волинського князівства він займав видатне місце. Його історичною заслугою було об’єднання в одне князівство земель Галичини і Волині, роз’єднаних після смерті Романа. Виконуючи це завдання, Данило спирався на широкі маси населення, які вели боротьбу проти іноземної агресії і влади великих бояр. З’єднавши територію Галичини і Волині в одне князівство, Данило сприяв його економічному розвитку та політичній стабільності. Данилові не вдалося здійснити свого найголовнішого наміру — визволити західні землі з–під ординського ярма. Але державна організація, яку він створив, була настільки сильна, що ханські орди не змогли її зруйнувати, і Галицько–Волинське князівство знову підвелося із занепаду і набрало нової сили.
ГАЛИЦЬКО–ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО
НАПРИКІНЦІ XIII СТ. І В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIV СТ.
Після смерті Данила Галичина і Волинь формально залишалися одним князівством, зв’язаним спільною династією, але всередині його відбувалося суперництво між Волинню, яку очолював син Василька, Володимир, та Галичиною, де князював Лев Данилович[159].
Найважливішим питанням в тогочасній політиці князів було ставлення до ординського іга. Золота орда в другій половині XIII ст. прийшла до деякого занепаду і її натиск на Галицько–Волинське князівство послабився. Але коли влада перейшла до Ногая, ординці знову почали гостріше пригнічувати князів. «Тоді всі руські князі були підкорені татарській волі», — декілька разів підкреслює літописець [Іпат., с. 575, 585, 588, 591.]. Наскільки знаємо, ординські хани не втручалися у справи княжого управління, не призначали своїх баскаків, але вимагали участі князів у своїх походах та сплачування данини. Проти своєї волі галицько–волинські князі разом з ханськими ордами ходили у воєнні походи проти Литви 1277 р., на Угорщину 1285 р., на Польщу у 1286–1288 рр. [Іпат., с. 578–579, 585–587, 588–589, 591, 594.]. Переходячи черіез підкорені землі, ординці нещадно грабували безборонні міста і села. Так, 1288 р. війська Телебуги, перебуваючи під Володимиром, «робили велике насилля в місті і пограбували незліченну силу худоби і коней» і «спустошили Володимирську землю, не давали з міста вийти за харчами, а як хто виїхав, одних повбивали, інших грабували і коней віднімали».
Те
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Галицько-Волинське князівство, Іван Петрович Крип'якевич», після закриття браузера.