Читати книгу - "Червоний князь, Тімоті Снайдер"

Поки 1916 року російські сили здійснювали контратаку в Галичині, Вільгельма відіслали геть від фронту, підняли в ранзі до першого лейтенанта і поклали на нього безпечніші завдання. Він почав налагоджувати зв’язки українців зі своїми інтелектуальними зверхниками, політичними діячами, від яких можна було вчитися. Одним із них був барон Казимир Гужковський, майор у габсбурзькому війську. Вільгельм ділив із Гужковським свої нехитрі втіхи: проведення часу з солдатами, співи їхніх пісень, розмови їхньою мовою. Він писав, що йде до сну щоночі, знаючи, що одного дня «сни стануть дійсністю», й Україна буде вільною. До кінця 1916 року він не починав думати про те, як це може статися. Тоді прийшло проголошення Королівства Польського, «як громовиця з ясного синього неба», і прояснило потребу політичної думки. Як і українці, що ставали його радниками, Вільгельм побоювався, що новостворене Королівство Польське може згодом охопити всю Галичину, таким чином полишаючи українців східної Галичини на милість польського короля[96].

На Вільгельмове щастя, видавалося, що цим королем стане його батько, з яким він міг спілкуватися у Відні. У грудні 1916 року Вільгельм узяв лікарняну відпустку, щоб приборкати туберкульоз, і провів чотири місяці в батьковому палаці на вулиці Віднер Гауптштрасе, 61 у Відні, а також на лікуванні у близько розташованому Бадені. То були Вільгельмові перші відвідини Відня у дорослому віці, і він отримував усі належні його рангові почесті. Як член верхньої палати парламенту, він зустрічався з ерцгерцогами, архиєпископами та головами землевласницьких родин. У кожному домі, що його Вільгельм відвідував, лакей тричі дзвонив у дзвінок — така почесть належалася лише ерцгерцогам та кардиналам. У столиці Вільгельм почав думати про визволення України не як про драматичний наслідок перемог на полі битви та добрих намірів, а як про проект, що вимагав ініціативи й такту.

Він вирішив, що слушним підходом у цій ситуації будуть дії в межах габсбурзької системи. Найкращим способом захистити українців від Королівства Польського було б створення нової української землі, що складалася б зі східної половини Галичини та цілої буковинської провінції. Створивши таку землю, західну Галичину можна було б приєднати до Королівства Польського без шкоди для українців. Видається, що Вільгельм отримав батькову згоду на цей задум у кінці грудня 1916 року. Після цього він міг почати уявляти розташування східної Європи після габсбурзької перемоги над Російською імперією. Він запропонував Габсбурзьку монархію, що складалася б з Австрійського, Богемського, Угорського та Польського королівств, а також «Князівства Українського». Регентом кожного королівства був би ерцгерцог. Звісно, що регентом польської коронної землі та князем України стали б, відповідно, Штефан та Вільгельм «Вільгельм мав підстави пишатися собою. З початком 1917 року він побачив контури Європи, у якій зможе зрівнятися з батьком, не мусячи протиставитися йому[97].

Цісар Франц-Йосиф помер 21 листопада 1916 року, і наступником його став Карл. Із допомогою українських товаришів Вільгельм почав підготовку до того, щоб звернутися зі своїми планами до нового цісаря. Франц-Йосиф заохочував Вільгельма вивчити українську і стати українським офіцером, але його загальна орієнтація була, як на Вільгельмів смак, радше занадто прихильною до Польщі. На єдиній зустрічі з Францом-Йосифом у часи війни Вільгельмові не видавалося доречним порушувати питання високої політики. Тепер українські політики бачили у Вільгельмові точку доступу до цісаря Карла. Карл був лише на вісім років старший за Вільгельма, і обоє зналися з дитинства. Барон Гужковський познайомив Вільгельма з українськими політиками шляхетського походження, як-то Миколою Васильком, чільним парламентарем та шкільним приятелем міністра закордонних справ, а також Євгеном Олесницьким, у минулому радником Франца-Фердинанда. На їхнє прохання Вільгельм мав подати цісареві Карлу петицію про створення української коронної землі в межах Габсбурзької монархії.

Коли 2 лютого 1917 року Вільгельм зустрівся з Карлом, його запрошено сісти до столу. Вільгельм сприйняв цей жест як знак особливого фавору. Франц-Йосиф провадив усі свої авдієнції стоячи, змушуючи стояти його співрозмовників, — із тим щасливим наслідком, що зустрічі не затягувалися. По закінченні довгих нарад Вільгельм був переконаний, що Карл зрозумів українське національне питання, що східна Галичина тепер не могла бути приєднаною до Польщі та що в майбутньому, поза сумнівом, буде створено українську коронну землю. Із погляду Карла, зустріч також була цікавою. Він, мабуть, знав, що Вільгельма вишколено провадити українців, але, ймовірно, його здивувало те, як далеко зайшла ця спроба. Вільгельм був габсбурзьким ерцгерцогом та українським офіцером у часі, коли габсбурзькі війська вступали в частини Російської імперії, заселені українцями. Через декілька днів після зустрічі з Вільгельмом Карл особисто перебрав на себе командування габсбурзькими збройними силами. Вільгельм мав стати одним із його контактів у війську, знаною величиною з чіткими політичними можливостями[98].

У цих колах високої політики Вільгельм обертався тоді, коли мав лежати хворим у ліжку. У шпиталі його лікував єврейський лікар, якого він із приязню згадував як «дуже розумного чоловіка». Приблизно у цей же час він вирішив запізнатися з іще одним єврейським лікарем, Зиґмундом Фройдом. Під час зимового семестру 1916 року (який тривав до березня 1917) Фройд читав курс лекцій. Після того, як у Бадені Вільгельма оголосили здоровим, але перед тим, як у квітні 1917 року повернутися до командування, Вільгельм, скоріш за все, відвідав декілька останніх лекцій. Фройд вважав цивілізацію наслідком неминучого стану напруги між сексуальним трибом та його витісненням. Чи справило це хоч якесь враження на Вільгельма, встановити годі. Він був молодим офіцером, який любив своїх солдатів; він був Габсбургом, який бачив своє місце в історично шлюбній імперії його родини. Якщо між його близькістю зі своїми солдатами та його призначенням продовжувача габсбурзького роду й були якісь суперечності, можливо, він їх ще не розумів. Принаймні завоювання України мало відбутися через війну, а не через одруження. Покласти початок Україні мало не шлюбне ложе, а мирний договір по переможній війні[99].

Та якщо Габсбурзькій династії судилося процвітати в Україні, то спочатку мусила впасти російська династія Романових. Падіння її не забарилося. На початку березня 1917 року бунт у російському війську поширився з фронту до частин у столичному Петербургу. Солдати, яких відряджено придушувати голодні бунти серед цивільних, натомість приєднувалися до демонстрацій. Цар Ніколай II зрікся трону, його брат відмовився заступати на його місце, і династії Романових настав кінець. Росією правив