Читати книгу - "Лавандовий грудень, Горова Ольга"

Він одразу зрозумів: щось трапилося. Як тільки побачив в кафе, як Міла сидить за столиком та обертає чашку кави перед собою. Подивився на її напружену спину, жорстко розправлені плечі. Мабуть, зараз Женя справді зміг би повірити, що Міла працювала у банку. Ось якось відчувалося, що вона зібрана та зосереджена. І зовсім не схожа на ту себе, яку він знав усі ці дні та тижні.

Женя навіть зупинився на пару миттєвостей, вдивляючись у напружений профіль Мили. Розглядав її стислі губи та довгі вії, що зараз більше нагадували йому крила метеликів, від того, як часто і нервово Міла моргала, тільки цим, здається, видаючи, що зовсім не спокійна.

Не обертаючись, махнув рукою друзям, які разом з ним вирішили вибратися на обід урешті-решт, бо офіс набрид за ці дні, завантажені роботою. Не до Кирила та Дані було в цей момент. Все всередині напружено стислося, коли в голову одна за одною почали спливати ідеї про те, що могло статися, щоб довести дівчину до такого стану.

Хотілося її обійняти. Заспокоїти. Змусити якось усміхнутися, повернути той запал і веселощі, які завжди в очах Міли світилося. А зараз, він посперечатися міг хоч і стояв за спиною, що очі її згаслі й сумні. Вона просто транслювала ці емоції довкола себе. Чи це він на неї так налаштувався, що миттєво вловлював?

– Йдеш? – Дан зупинився поряд і таки перепитав.

Хоч і знав, що Женя не збирається сидіти з ними. Проте обидва товариші цікавилися, з ким же він познайомився, що щодня відсував будь-які справи та йшов на обід, щоб там не траплялося і які б завдання перед ними не стояли. Напевно, Дан побоявся, що так і не побачить цієї загадкової жінки, з якою вони не знайомі. Однак Жені стало не до друзів. Він повністю зосередився на Мілі.

Тож, рішуче попрямував до столика, який вони найчастіше вибирали, розуміючи, що в голові дозріває трохи шалений та божевільний план. Але чомусь здавалося, що це саме те, що треба.

– Привіт, – на секунду обхопив її за плечі зі спини та нахилився, крадучи поцілунок у губи. Здивувавши її цим, але й вивівши з якогось замерзлого ступору. – Як справи?

– Привіт, – Міла моргнула, облизнувшись. І невпевнено подивилася на нього, якось насторожено і наче з побоюванням. – Нормально…

 Щиро кажучи, він їй ні на мить не повірив! І очі у Мили були червоні. Так буває, коли не спиш ніч. Або коли перед комп'ютером сидиш цілодобово. Або коли плачеш. Можна було, звісно, припустити, що Міла всю ніч працювала. Тільки вона тоді світилася радістю та задоволенням, попри втому. Це він уже вивчив. Нині ж нічим подібним і «не пахло».

– Що трапилося, Міло? – спробував, не особливо, правда, на щось сподіваючись.

– Нічого, правда, все нормально, – відповіла так, як і думав.

І очі відвела, що характерно.

– Угу. Добре. Це чудово, коли все нормально, – кивнув Женя, відкинувшись на спинку крісла.

Негативно похитав головою офіціанту, що попрямував у їхній бік. Він замовляти нічого вже не збирався, часу не було.

– Які маєш плани на найближчі пару днів? – поцікавився, знову уважно дивлячись на Мілу.

Вона здивовано глянула на нього знизу нагору. Схоже, не таке питання чекала.

– Та ніяких, особливо. Декілька подарунків для вас залишилося зробити. Корпоратив через десять днів, правильно? Та ще пара замовлень на Новий рік, але не дуже великих.

Женя кивнув, відповідаючи на її запитання. І весь цей час прискіпливо дивився на її обличчя, вивчаючи міміку, вираз очей Мили. Спостерігаючи за зміною якихось тіней та відтінків у її синіх очах. Стиснув губи, замислившись.

– Добре. Мені підходить, – знову кивнув і рішуче підвівся.

Обійшов столик, поклавши гроші за каву, яку Міла замовила, поки на нього чекала. Знову обійняв її за плечі та потяг угору.

– Ходімо. У мене з'явилася розкішна ідея. Думаю, тобі сподобається, – нічого не пояснюючи їй, потягнув Мілу за собою.

– Куди? Яка ідея, Женю? – вона остаточно розгубилася. Проте забула про свої непрості думи.

Не звернула навіть особливої уваги, що він сам узяв її шубу і сам уже почав одягати Мілу, затягнувши пояс, але пропускаючи застібки.

– Женю, ти що робиш? Куди ми? – здивовано намагалася добитися відповіді.

Але йому здалося, що поки що не варто розкривати карти. Заради інтриги.

– Повір мені, тобі сподобається, – тільки й зауважив він, узяв її за руку і повів до виходу. – Дане, я поїхав, наберу ввечері, – кинув друзям, так само нічого не пояснюючи, проходячи повз їх стіл.

 Кирило та Данило здивовано проводили їх поглядами, але не заперечували. Тільки махнули навздогін. А Женя тягнув Мілу до виходу, не відпускаючи долоню. Та радів, що йшла за ним, наперекір здивуванню, що було написане на її обличчі. Зате вже не сумувала, здається.

Він так і вів її, не відпускаючи, аж до стоянки біля їхнього офісу. На запитання не відповідав.

Міла йому:

– Женю, серйозно, куди ми?

А він тільки посміхався і лукаво дивився на неї.

– Здорово, що сніг так і лежить, та підсипає ще, так? Настрій новорічний і піднесений весь місяць, правда? - сам простяг її руку під свій лікоть, щоб ближче та надійніше тримати.

– Женю! - вона таки засміялася, він досяг цього. – Ти ж ще не обідав навіть, і я не їла. Куди ти мене тягнеш, скажи, зрештою? – посміхаючись на все обличчя, все одно намагалася з'ясувати Міла.

Він теж усміхнувся, задоволений результатом. Але не збирався здаватися.

– Ти ж мені довіряєш? – навіть трохи із внутрішнім сумнівом уточнив він.

Начебто й нещодавно знайомі, щоб вимагати безумовної довіри. А хотілося саме такої. Щоб вона ніколи не сумнівалася – він їй тільки найкраще запропонувати та зробити хоче. Хоча, якщо вона зараз і сумнівається, не образиться, враховуючи все, що Мілі довелося пережити.

– Довіряю, – посміхнулася.

А йому стало так добре. Потепліло всередині настільки, що й пальто захотілося розстібнути. Жарко стало від цього тепла! У голові палко!