Читати книгу - "Лавандовий грудень, Горова Ольга"

Женя сидів, дуже міцно тримаючи її за руку, і слухав з камʼяним виразом на обличчі.

А потім:

– Ти не проти, якщо я пересяду сюди? – запитав він, уже вставши й присівши поруч з нею на диван.

Вони сьогодні затрималися небагато, двомісні столики всі зайняті виявились, коли прийшли. Ось і сиділи за «сімейним» великим столом, із двома широкими диванами замість стільців та крісел.

Женя обхопив її за плечі та міцно притис до свого боку. Уперся підборіддям у верхівку Мілі. Так незвично. Вона так добре і затишно себе  при тому відчула. Так захищено… З підтримкою, якої ніколи раніше не мала. Не  фізичної навіть, а емоційної. Не пропонував такого ніхто. А Женя без роздумів не просто пропонував, одразу віддавав їй це, безумовно та щиро, змушуючи щось усередині Міли тихенько «мліти», нехай вона й намагалася поки що не особливо розслаблятися чи сподіватися на нього.

– Міло, ти мені просто ім'я його скажи. Я не злий, і не жорстокий, чесно. Але за таке... – обійняв її ще сильніше, але не дуже, просто міцно. – У мене теж багато зв'язків. Особливо у столиці. Довелося завести. І неприємності, кому хочеш, завдати можу. Тим паче сволоті, яка тебе так мучила...

Міла чомусь засміялася. І так легко на душі стало, наче не було останніх п'яти хвилин. Уткнулася йому в плече обличчям. І обійняла Женю за пояс. Вирішила, що може це собі дозволити.

– Не треба. Правда. Я з таким шумом пішла від нього і так розлучення озвучила, що всі у місті про причину знали. Знаєш, я не вважала, що це моя вина, і я його чимось змусила на мене підняти руку. Немає такого виправдання. І в мене не було відчуття провини чи жертви. Я не соромилася і приховувати не намагалася. Це він винний. І йому соромитись є чого. А мене це в чомусь навіть звільнило. Я спромоглася зважитися на те, що ніколи собі не дозволяла, – підвела голову і подивилася на Женю з усмішкою. – Сюди приїхала, – підморгнула йому.

Женя не виглядав дуже згодним. І вона все ще відчувала напругу в усьому його тілі. Але все-таки він намагався розслабити обличчя хоча б. Можливо, не хотів її налякати. Усміхнувся.

– Сподіваюся, коли ти говориш з радістю “сюди”, то маєш на увазі саме це місце, – з кривою усмішкою помітив він, обійнявши її за плечі сильніше. З натяком начебто.

Мила розсміялася, знову влаштувавши голову в нього на плечі.

– Дуже навіть можливо, – лукаво погодилася вона, коротко поцілувавши його підборіддя.

 І все начебто чудово було, і поговорили, прояснили багато, хоч і запитань в обох ще купа залишилася. Але тепер, здавалося, й говорити було простіше. Відчувалося, що все можуть зрозуміти один в одному. І з подарунками вона встигала, вкладалася у строки. Але все ж таки Міла трохи боялася. 

 Навіть пояснити не могла причини до ладу: свята наближалися. А вона завжди перед святами «зривалася». Дуже багато емоцій навколо, дуже багато надій та розчарувань, надто інтенсивно все. Її це завжди, так чи інакше, а зачіпало.

Ось і побоювалася, мабуть, до кінця відкритися перед Женею в цьому. Аж надто він їй подобався. І хоч поки що чоловік жодного разу не давав їй приводу, через весь досвід у своєму житті, продовжувала ще побоюватися, що і його відштовхне.

 А воно, ніби підтверджуючи приказку, що ми самі притягуємо до себе свої страхи та даємо їм втілитись у життя, «накочувало» раз у раз. Примушувало її по-дурному давитися сльозами та нервувати. Поки одного разу вже просто не впоралася з собою: чекаючи у черзі в пункті видачі служби доставки, де мала забрати замовлені нею матеріали, Міла просто розплакалася через анонс фільму, який крутився на екранах для реклами. Жахливо почувала себе, знала, що люди навколо з нерозумінням оглядаються, дивуються з причини цих сліз. І не поясниш нікому, чим зачепив її півторахвилинний ролик, який і закінчився вже, змінивши рекламу штучних ялинок. 

 А її душили емоції! І дітей не мала ніколи, звідки цьому болю всередині взятися? Але ж розривалося все в грудях, душило та обпалювало відчуттям втрати дитини, яке лише натяком промайнула в цьому анонсі.

Тому й не любила вона у кіно ходити. Тому й боялася настільки недавно. Зараз ледь утримувалась, щоб не заридати в голос.

– Вам погано? – питання від немолодого чоловіка поруч, змусив Мілу відчути себе ще жахливіше.

– Ні, дуже душно, – ледве зуміла вичавити з себе.

Та майже вискочила на вулицю з приміщення, ковтаючи морозне повітря відчиненим ротом. Посилку так і не забрала, а як назад повернутися зараз – не уявляла. Знала, що не витримає. Все ж розридається, якщо знову туди зайде. І щоки горять. У грудях аж пече!

 Дійшла до свого «Смарта», звалилася на сидіння водія і притулилася до керма щокою, намагаючись заспокоїтися. А через сорок хвилин домовилася з Женею в кафе зустрітися. 

 І як тепер прийти в норму, щоб він не помітив і не зрозумів? Щоб його не поставити в незручне становище своїми емоціями? Не уявляла навіть, продовжуючи відчувати внутрішнє тремтіння, яке ніяк заспокоїти не могла.