Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Сталінка, Олесь Ульяненко 📚 - Українською

Читати книгу - "Сталінка, Олесь Ульяненко"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сталінка" автора Олесь Ульяненко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 25 26 27 ... 30
Перейти на сторінку:
скажу…» — вітер зривав черепицю з покрівлі, бадилиння за вікном гнулося, Йона побачив суку — сіру, облізлу; вона теліпала набухлими сосками, цуценята бавилися розпатраною лялькою; старий Никодим зі свистом випустив повітря, вискнув: «Все…» — сів, не натягуючи штанів, на дзиґля; Йону убрала дрімота — «Сни незбагненні і білі, вишукані потойбіч, на якусь пам'ять сни, на зло… й два хрести… а чому в тебе груди розхристані, та ногами не хилитай, бо чортів у пеклі бовтаєш», — «Дощ, бабо, дощ, де він береться, той дощ?» — «Сльози в небі — Божі сльози», — «Ахіба Бог може плакати, бабуню?» — «Може, внучко, може… Він тіко й робить те, що за нами плаче…» — сутінки лахміттям розповзлись по вокзалу, вантажники у забрьоханих фартухах тягали морожені телячі туші, циганчата плутались під ногами, — услід, у спину Горіку Піскарьову лящало туге, начеб прибите вовною, протягнуте знадвору свистіння; свист повторився — Горік став, і вони з Йоною зустрілися поглядами; Йона якось подався плечем, мовби готуючись до удару, підняв високо голову: «Його чорний кінь навстріч білому летить», — Йона знову бовтнувся у сизе озерко сну, — «Галько! Галько! Ти що, оглохла… хай тобі…» — «Що там?» — «Іди, батько кличе…» — чорно котило сонце, і Йона тоді надірвано дихав, розтираючи слизький піт одним здоровим пальцем; Галька сиділа на краєчку ліжка, забгавши вилинялу ряднину, — дихала молодою лошицею; подзенькували пружини, духмяніло прив'ялим любистком — степ лежав латками там, за урвищем, де самітньо виламалася у небо сосна, а дні зяяли чорними дірами, пульсуючи, сходило пригасле сонце і каменем крижанів погляд, падаючи у не-вість сталевої далини — «тату боляче чомусь і не згадаю тебе як треба згадувать мовби хто лихий прийшов та повитягував по нитці мовби стерво літає літає літає ось дивись у срібних потоках б'є щось невпинно може то подарунок твій але не можу згадати срібно губиться щось»; передостанній день осені сніг зійшов зовсім, Йона оклигав; вітер летів зі сходу, наганяв у вибалки перекотиполе; з'явився Нурім; Йона розпізнав його по вуркотливому, утробному голосу; Йона сидів на стільці навпроти хліва, а старий Никодим порався — вивертав вилами промерзлі пласти гною: «О-о-о… Нурім прийшли, які люди прийшли…» — Галька, паленіючи, ховалася, очі ворушко бігали; Йоні робилося бридко од неї; старий мигцем збирав на стола, хазяйка розтоплювала кукурудзяним бадилинням піч — «Нурім на комині любить»; сука шкірила зуби, «нізя, Лайко, Нурім хароший»; Никодим бігав, зазирав у двері, а відтак тихцем клав під матраца, попід стіною клав «вертикалку»; Галька пашіла вся, шкіра навскрізь світилася, у джинсах, що туго облягали сідницю, у кофтині з турецької вовни, одвислі дитячі губи, дитячі ще, підведені синім олівцем очі туманіли на Нуріма — низькорослого, врівень плеча Йоні. А Нурім скидав шубу прямо на долівку, всідався на лаві під піччю, витягав тугу, вже розпорпану пачку цигарок «Столічниє», розкурював, мовчав, тицяв пачку Йоні — дивився телячим поглядом за вікно: «Да, в етом гаду холадна біл…» — «Не біл, а будєт», — огризається Никодим; порається, ворушиться чорним мацаком на білій скатертині, а хазяйка тихцем ховає Гальку за двері. Нурім щулить і без того вузькі очі, говорить урешті те, на що чекає Никодим: «Скока і за нєго хатіш?» — плює на підлогу; продовжує далі: «Єслі ета человєка пальоная, то і рубль нє дам за нєго. Сам знаєш, какіє врємєна сєчас пашол…» — «Нє пальоний. Я, Нурім, чесний чєловєк, понял. Не якийсь там косоокий казах». — «А па чьом докажеш?» — «Па чьом, па чьом. Не хош, других найду». — «Другіх, кроме нас, нєту. Ну, ладно… Перекусім с дарогі…» — світло несподівано падає на задерте догори обличчя Нуріма, мовби зліплене з двох частин — пласких, безколірних половинок — морда дворового псюги; Никодим пробує завести розмову: «А це правда, Нурімчику, що вам сала не мона?» — «Здєсь Аллах нє відіт…» — Йона вже чув, як вони шмакали ротами, наливали горілку; світло полізло усіма дірами, — Нурім пив мало, більше їв: пальцями стікав смалець. Нурім поторгав Йону за плечі — «джігіт», хабняк за вікнами прогнувся на вітрі, і Йона відчув страх. Гуло під стріхою; голос: «Хай до весни б у нас оставався, а то куди здохля таке». — «Нічіво, старая, нам недалеко, добєрьомся». — Йона смачно потягнувся й згадав, що так роблять у дитинстві, коли враз вирішують нездоланне впродовж кількох попередніх днів запитання; холонуть наразі — знаючи наперед відповідь. Проте Йона навіть не здогадувався — чи просто не пробивало, — що та розмова нарешті розв'язувала гнітючий настрій невирішеності; щоправда, він подумав: «Людина швидко звикає до того, що їй дозволено».

По кількох днях Никодим нахромлював промерзлі пласти гною, надимав шию червоними, зеленими жилами, а Йона сидів на табуреті під стіною глинобитного сараю, коли віддалік, за сизим кушпелінням хабняку, затремтіли чорні цятки людей; Галька йойкнула: «Нурім…» — «Не віддам сволочі» — Йона нічого не бачив, бо сонце сліпило очі, миготіли повні руки Гальки з веснянкуватими ліктями; по хвилі люто захарчали пси, трісла штанина, ляснув постріл, собака, підгрібаючи, поповз під парканом на трьох лапах. Півень, ламаючи горлянку, вирвався з хліва і вогненно полинув хвилями — пір'я посипалося теплом на щоки Йоні. Потім сонце пропало зовсім, — перекоцюблене, посиніле обличчя Нуріма попливло перед Йоною, в голові налилося щось, потім луснуло тупим, до хруску в потилиці болем; погасло сонце, пропали звуки.

Табір вічно прокисав під дощем: по ліву руч виймищами зирило сіре, низьке небо, трохи далі — глинища та куці скелі, а вірніше, як придивитися, то гранітні валуни, причесані дощами та вітрами. І між цими скелями й небом лежав табір, нічим не захищений од стихії, де повстяними, промоклими ляльками, од будівлі до будівлі, бовтались у суцільному тумані його мешканці. Йона вже не пам'ятав, коли, де і як опинився серед десятка немолодих людей, що жили в одному бараці: лягали вряд, накрившись просмерділою ковдрою, боязко — зразу — відсувалися, як тільки хто ліктем ненароком зачіпав одне одного. Так і лежали холодні, голодні — засинали, наче понімовані умисне. Йона подумав тоді, що нічого не додає так сили людині, як розпач; але як змусити усвідомити цих телят, що вони справді втратили все, що можна; і що далі вже ніколи нічого не повториться; говорив: «Мужики, що ждать… а що ждать…» — «Ти во почни, а ми поддержимо». І вони так сиділи, відігрівалися біля шиплячого сирими дровами вогнища, навіть не зирячи на Йону, розповзалися по закутах, а над припіднятим брезентовим пологом

1 ... 25 26 27 ... 30
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сталінка, Олесь Ульяненко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сталінка, Олесь Ульяненко"