Читати книгу - "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"

– Господи, зроби так, щоб їм усім на тому світі не було боляче і лячно! Бо всі вони так мучилися тут, то не допусти, щоб вони мучилися ще й там!..

Утім, тато якось пояснив малому, що мама – це тьотя, вона ж жінка, а жінки – це просто дорослі дівчата. А дівчатам (хоч малим, хоч дорослим) дозволяється боятися будь-чого і загалом «розводити нюні та шмарклі». Тоді як чоловіки мусять жінок захищати, а тому мусять бути сміливими й не боятися геть нічого у всьому світі. І все це було б добре, якби…

Якби сам тато Андрій не боявся КДБ! Спартак знав, що дідусь – це батько або тата, або мами. Отож якщо у мами Гаті був батько – дідусь Сьома, то тато Андрій зростав без батька. Чому так сталося, Спартак не зовсім розумів. А розпитувати не наважувався, бо за такі запитання можна було дістати по попі й на додачу суворе:

– Не твоє діло!..

Лишалося робити власні висновки. Наприклад, коли тато випивав на Жовтневі чи на Травневі свята, то іноді плакав, немов маленька дівчинка, і тихесенько шепотів:

– Тато, татусю мій рідненький!.. Якби ж я знав, де твоя могилка!.. Я б до цієї могилки твоєї на колінах повз!..

Саме в один з подібних моментів Спартакові пощастило дізнатися, що його дідусь Федір Леонтійович Сивак був ворогом народу і що його розстріляли нізащо. Тоді ж тато Андрій напутив малого:

– І я боюся, що за нами всіма теж одного разу прийдуть, всіх нас заберуть і розстріляють. І мене, й тебе, і нашу маму Гатю!.. Я боюся Ка-Де-Бе, пойняв?.. І ти бійся, синку! Інакше не можна, бо Ка-Де-Бе можна тільки боятися… Пойняв, синочку?

Усе це ніяк не вкладалося в голові у Спартака. Із «Судьбы барабанщика», «Дыма в лесу» та інших улюблених творів Аркадія Гайдара він знав, що вороги народу – це жахливі мерзотники, які проти радянської влади і проти всіх хороших людей загалом, що вони всіх вбивають, усе ламають та трощать. Але з уривчастих відповідей тата зрозумів також, що дід Федір Леонтійович зовсім не був проти радянської влади, що він навпаки охороняв від ворогів народу високого радянського начальника – якогось там Косіора.

Тоді як одне співвіднести з іншим? Щось тут було нечисто, а що саме – не розпитаєш. Бо можна по попі дістати. Або тато розлютиться і щось зламає. Якось Спартак запитав про діда Федора Леонтійовича, коли стомлений тато тільки-но прийшов з роботи. То він схопив «Веселі картинки» з чудовими картинками, які синочок перед тим роздивлявся, і розшматував журнал на клаптики. А наостанок повторив загадкове:

– Ка-Де-Бе нас усіх розстріляє…

І навіть дідусь Сьома, доки був живий, теж мав свій страх. Один-єдиний, але мав, і він про це якось сказав мамі Гаті, коли думав, що онук його не чує:

– Я боюся, Гатю, що наш любий Спартак якось до мене прибіжить і скаже: «Дідусю, ти – жид!»

Розпитувати у мами з татом, що таке «жид», хлопчик не ризикнув: а раптом розкажуть про це любому дідусеві Сьомі?! Малий не міг того допустити, бо дуже любив старого, у якого, до речі, було слабке серце. Тому про те, що таке «жид», він дізнавався у хлопців з їхнього двору і з дитсадка. Тоді-то і з’ясувалося, що «жиди» – це євреї, а євреї такі погані, такі погані!.. Вони й жадібні, й хитрі, і смердючі, і боягузи ще ті – ну, мерзота, та й годі!.. Окрім того, погано, якщо ти «грузин – джьопа резин», «армяшка – джьопа дерев’яшка», «татарин чорноджьопий», «чурка вузькоока» або «циган-тарган». Та все одно «жид» – це найгірше з усієї людської погані, яка тільки може бути. І скільки їх не вбивали – вони все одно множаться, скрізь пролазять, паскудять усім нормальним людям і з жиру бісяться.

Тому якщо тобі не поталанило народитися «жидом», це потрібно всіляко приховувати, немов погану дорослу хворобу «цефіліс». Інакше тебе всі битимуть, дражнитимуть, кричатимуть тобі в спину «здгасьтє-підегасьтє!» і ніхто з тобою водитися не буде. Звісно, при дорослих такі знання краще не демонструвати, бо перепаде на горіхи. Або ще гірше – поставлять тебе в дитячу кімнату міліції на облік… Але хто розкаже дорослим про подібні речі, той буде ябеда-каябеда-донощик-курячий-вожчик! Такому спочатку бойкот оголосять, потім добряче відколошматять кілька разів і для остаточного вибачення змусять їсти землю, щоб ніколи вже не ябедничав. Отож дорослих і дитячої кімнати міліції можна не боятися.

Почувши таке, Спартак нарешті дещо второпав. Малий пам’ятав своє здивування, коли самостійно читаючи «Военную тайну» Гайдара, раптом наштовхнувся на такі рядки:

– Конечно, – все так же охотно поддакнул парень. – Это такой народ… Ты им сунь палец, а они и всю руку норовят слопать. Такая уж ихняя порода.

– Какая порода? – удивился и не понял Владик.

– Как какая? Мальчишка-то прибегал – жид? Значит, и порода такая!

Отож Спартак міг заприсягтися, що коли ще не мав окулярів і цю повість йому читала мама Гатя, то в її виконанні останній рядок абсолютно точно звучав по-іншому: «Как какая? Мальчишка-то прибегал – пионер? Значит, и порода такая, пионерская». А якщо у книжці було написано одне, а мама читала інше – це не просто так… це щось-таки означає!..

Пояснення напрошувалося саме собою, потрібно було лише перевірити. Підгадавши слушний момент, коли дорослих поблизу не було, Спартак дістав з буфета дерев’яну скриньку, де зберігалися особливо цінні документи всього їхнього сімейства, відшукав свою метрику[48] й уважно прочитав, намагаючись не сплутати написані від руки лиловими чорнилами літери:

Гр. Сивак Спартак Андреевич

Родился 4 января тысяча девятьсот шестьдесят третьего года

Место рождения ребенка: город, селение, район г. Киев

РОДИТЕЛИ:

Отец Сивак Андрей Федорович

Национальность украинец

Мать Сивак Агата Самсоновна

Национальность еврейка

Место регистрации г. Киев Подольское бюро ЗАГС

Це могло означати одне-єдине: і його мама Гатя – єврейка, і дідусь Сьома – теж єврей! Більше того, він сам, малолітній громадянин Спартак Андрійович Сивак, – такий самий напівкровка, як Алька Ганін з гайдарівської «Военной тайны»! Бо у Альки мама була молдавською комсомолкою Маріцею Маргуліс, яку вбила в тюрмі безжальна румунська сігуранца[49]. Отже, дідусь Сьома побоювався, що любий онучок назве його…

Звісно ж не назве: Спартак навіть подумати не міг про те, щоб обзивати поганими словами