Читати книгу - "Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!, Курт Воннегут"

— В Судний день, — сказала Франсін, — коли мене спитають, що ж поганого я зробила тут внизу, мені доведеться сказати їм: «Ну, своєму коханому чоловікові я дала обіцянку і весь час її порушувала. Я обіцяла йому ніколи не говорити, що люблю його».

Ця щедра, розкішна жінка, яка приносила додому лише дев’яносто шість доларів і одинадцять центів платні на тиждень, втратила чоловіка, Роберта Пефко, на війні у В’єтнамі. Він був кадровим офіцером в армії. Він мав пеніс завдовжки шість і пів дюйма і в діаметрі один і сім восьмих дюйма.

Він закінчив Вест-Поїнт, військову академію, яка перетворювала юних хлопців на кровожерних маніяків для вжитку на війні.

Франсін поїхала за Робертом з Вест-Поїнта до школи парашутистів у Форт-Браґґі, а тоді в Південну Корею, де Роберт керував ґарнізонною крамницею для солдатів, а тоді до Університету Пенсильванії, де Роберт отримав ступінь маґістра антропології, за кошти армії, а тоді назад до Вест-Поїнта, де Роберт викладав соціальні науки.

Після цього Франсін поїхала за Робертом до Мідленд-Сіті, де Роберт наглядав за виробництвом нового виду мін-пасток. Міна-пастка була вибуховим пристроєм, який було легко заховати і який вибухав, коли його випадково зачепити. Однією з переваг нового виду міни-пастки було те, що її не могли занюхати собаки. Різні армії в той час тренували собак винюхувати міни.

Коли Роберт і Франсін жили в Мідленд-Сіті, там не було інших військових, тож у них вперше з’явилися цивільні друзі. І Франсін влаштувалася на роботу до Двейна Гувера для того, щоб докластися до зарплати чоловіка і чимось заповнити свої дні.

Але тоді Роберта відправили у В’єтнам.

Невдовзі після цього Двейнова дружина проковтнула «Драно», а Роберта переправили додому у пластиковому мішку для трупів.

— Мені жаль чоловіків, — сказала Франсін в мотелі «Кволіті». Вона була щира. — Я б не хотіла бути чоловіком — вони часто ризикують, вони так важко працюють.

Вони були на другому поверсі мотелю. За їхніми скляними розсувними дверима відкривався вид на металеві перила і забетоновану терасу — а далі на автомагістраль 103, а далі за нею на стіну і дахи виправної колонії для дорослих.

— Я не дивуюсь, що ти втомлений і знервований, — провадила Франсін. — Якби я була чоловіком, я б також була втомлена і нервова. Гадаю, Бог створив жінок, щоб чоловіки могли розслабитись і щоб про них час від часу подбали, як про немовлят. — Її такий порядок дуже влаштовував.

Двейн шморгнув носом. Повітря було пряне від малини — запаху дезінфікаційного засобу проти тарганів, яким користувався мотель.

Франсін замислилась про тюрму, де всі охоронці були білі, а більшість в’язнів — чорні.

— Чи це правда, — спитала вона, — що ніхто звідти ніколи не втік?

— Це правда, — сказав Двейн.

— Коли востаннє використовували електричний стілець? — спитала Франсін. Вона запитувала про пристрій у підвалі тюрми, який виглядав ось так:

Призначенням цього пристрою було вбивати людей, пропускаючи крізь тіло більшу електричну напругу, ніж воно могло витримати. Двейн Гувер бачив його двічі — раз під час екскурсії у в’язниці членів Торгової палати багато років тому, а тоді ще раз, коли його використовували для чорної людської істоти, яку він знав.

Двейн спробував пригадати, коли востаннє когось стратили в Шепердстауні. Страти стали непопулярними. Були ознаки того, що вони знову можуть стати популярними. Двейн і Франсін спробували пригадати найостаннішу страту на електричному стільці будь-де в країні, яка запам’яталась.

Вони пригадали подвійну страту чоловіка і дружини за зраду. Пара начебто передала іншій країні таємницю про те, як виготовляти водневу бомбу.

Вони пригадали подвійну страту чоловіка і жінки, які були коханцями. Чоловік був симпатичним і привабливим, і він зваблював огидних старих жінок, які мали гроші, а тоді він і жінка, яку він любив, вбивали тих жінок за гроші. Жінка, яку він насправді любив, була молода, але вона точно не була красивою у звичному значенні цього слова. Вона важила двісті сорок фунтів.

Франсін дивувалася вголос, як стрункий, вродливий молодий чоловік міг полюбити таку гладку жінку.

— Різні люди бувають, — сказав Двейн.

— Знаєш, про що я постійно думаю? — сказала Франсін.

Двейн шморгнув носом.

— Це було б дуже гарне місце для франшизи «Смажена курка полковника Сандерса з Кентуккі».

Розслаблене Двейнове тіло напружилось, наче в кожен його м’яз впорснули краплю лимонного соку.

Ось в чому була проблема: Двейн хотів, щоб Франсін любила його за його тіло і душу, а не за те, що могли купити його гроші. Він подумав, що Франсін натякає, що він мусить купити для неї франшизу «Смаженої курки полковника Сандерса з Кентуккі», що було закладом для продажу смажених курей.

Курка була нелітаючим птахом, який виглядав ось так:

Ідея полягала в тому, щоб убити її, вищипати все пір’я, відрізати голову й лапи і вирвати всі внутрішні органи — а тоді порубати її на шматочки і обсмажити їх, і поскладати шматочки у відерце з провощеного паперу з покришкою, щоб вона виглядала ось так:

Франсін, яка так гордилася своєю здатністю розслабляти Двейна, тепер відчула сором, що змусила його знов напружитись. Він став жорстким, як прасувальна дошка.

— О Боже… — сказала вона, — що сталося?

— Якщо ти хочеш попросити в мене подарунки, — сказав Двейн, — то зроби мені послугу — не натякай на них відразу після того, як ми покохалися. Не будемо змішувати любощі з подарунками. Добре?

— Навіть не розумію, звідки ти взяв, що я щось просила, — сказала Франсін.

Двейн жорстоко перекривив її писклявим голосом: «Навіть не розумію, звідки ти взяв, що я щось просила», — сказав він. Тепер він виглядав таким приємним і розслабленим, як згорнута гримуча змія. Саме шкідливі речовини, звісно, змушували його так виглядати. Справжня гримуча змія виглядала ось так:

Творець Всесвіту поклав брязкальце на її хвіст. Творець також дав їй передні зуби, які були мов шприци, наповнені смертельною отрутою.

Інколи я дивуюся Творцеві Всесвіту.