Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні 📚 - Українською

Читати книгу - "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову" автора Клаудіо Лаґомарсіні. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 25 26 27 ... 48
Перейти на сторінку:
трагічно. Сам себе переконую, що Сара відмовила мені через мою косоокість, тобто через те, чого не можна виправити, через генетичну проблему — через те, що я успадкував від гнилого сімені мого батька. Йому он теж відмовили, це в нас у крові, так воно і є, я відчуваю. Сара не хоче бути зі мною через моє око. Напевно, вона теж помітила. Хоча я й навчився приховувати. Коли треба поглянути ліворуч, повертаю всю голову, а не тільки очі. Та все ж на деяких фотографіях я помітив незначну косоокість. Хоча мама й категорично заперечувала це, коли я показав їй одне фото з шкільної екскурсії і запитав її думку. Від цього мені стає ще образливіше, почуваюсь як у тій казці, де мамі її дитинчата завжди гарні й любі, якими бридкими вони б не були.

Верба кладе мені руку на плече:

— Вибач, що я тебе вдарив. У тебе такий тяжкий день видався, я ж не знав.

— Вони просто придурки, — вставляє мама, — вони тобі заздрять, адже, попри свої нормальні очі, вони — чудовиська, а ти — золотко.

Вейн іще більше погіршує справу, хоча здавалося, що гірше вже нікуди.

— Не переймайся, — каже, — більше того: радіти треба. Знаєш, як казав колись один великий чоловік? Багато ворогів — більше честі[24].

**

Наступного дня ми знову вечеряємо у Дятла. Вейн із мамою не прийшли, знайшли якесь виправдання і подалися кудись із парою друзів, про яких я ніколи раніше не чув. Альтернативою вечері в альтанці для мене й Верби була б заморожена піца з тунцем та цибулею, від якої мене нудить, уже навіть від одного погляду на фото на упаковці.

Паралітичка нездужає, її залишили в хаті. Дятел пояснює, що у неї в крові назбиралося занадто багато отієї самої речовини, від чого обидві ноги розпухли як колоди. Бабця цього вечора незвично весела. Останнім часом вони з мамою не дуже ладять, гиркаються з найменшого приводу. Особливо коли куховарять разом. Адже у бабці свої переконання, свої методи, звички, якими вона керується протягом цілого життя. Так само, як у Дятла з городом. А мама хоче її виправити, підказує, як краще. Або дорікає їй, що та кладе забагато солі, бо сіль — то біла отрута, краще взагалі не солити, особливо у певному віці.

Поки чекаємо, коли приготується вечеря, Дятел запитує, куди ми збираємося поїхати на канікули. Верба їде на острів Ельбу, гостюватиме у батьків його шкільного приятеля. А я, напевно, поїду до кемпінґу в Пунта-Ала. Не встиг я договорити, як ось уже бабця несе гарячу сковороду зі стравою.

— У кого це там тітка — путана? — питає.

— Та ні! Я сказав, що поїду до кемпінґу з трьома друзями, двома хлопцями й дівчиною. У неї тітка живе в Пунта-Ала, а тому ми вирішили податися туди.

— Он як! А мені почулося: тітка-путана.

Поки ми всі регочемо з отого непорозуміння, Дятел швиденько наливає нам у келихи по самі вінця: червоне вино від його друга, смачнюще.

— І хто ця дівчина?

— Її звуть Іларія. Ми разом училися у середній школі і тепер час від часу спілкуємося. Вона недавно посварилася зі своїми подружками і через це не поїхала з ними. От і запросила мене і ще двох хлопців до кемпінґу. У нас підібралася дружна компанія. Але я ще не певен, чи ми справді поїдемо. Адже одному, можливо, доведеться почати тренування разом з командою з атлетики. А другий не відходить від нього ані на крок, як тінь. І якщо його друг не поїде, то й він залишиться вдома.

— Ну, то поїдете вдвох! — заявляє бабця радісно. — Якщо дівчина погоджується, значить, вона хоче бути з тобою. Невже оце бабі треба пояснювати тобі такі речі?!

— Ми просто друзі, — заспокоюю я її, не зважаючи на останню провокацію. — Розумієш: просто друзі. Я дивлюся на неї як на друга, інакше не зміг би.

Бідолашна Іларія. Якщо по правді, не така вона вже й негарна. Звісно, не з тих, на кого чоловіки шиї звертають на вулиці. Але в неї приємна усмішка, вона привітна, врівноважена, добра...

Тут мені спадає на думку, що я думаю про неї так само, як Сара про мене, за винятком того факту, що я додумався до такого за п’ятнадцять секунд, а Сарі знадобилося п’ять днів мовчанки, перш ніж вона надіслала мені повідомлення.

— Ясно. Ти її не хочеш.

— Не те що «не хочу», просто...

Вона мене перебиває, переводить розмову на інше:

— Знаєш, Марчелліно, послухай мене... тобі б знайти японочку. Сурйозну дівчинку, ретельну, охайненьку, з головою на плечах. Як ти.

Повертається до Верби, штовхає його ліктем у бік і підморгує йому, шукаючи підтримки.

— Авжеж, гарненьку японочку, — підтримує він, збагнувши відразу, куди вона хилить.

— За японочку для Марчелло, — проголошує тост Дятел і піднімає келиха.

Ми цокаємося, випиваємо разом, після чого наступає мовчанка, викликана ковтанням. Те, що стікає по наших горлянках, — дуже міцне й густе червоне вино, яке Дятел нам презентував на діалекті висловом, що у перекладі на чисту італійську означає «бичача кров». Бабця випиває більше половини келиха за раз. Коли нарешті опускає його на стіл, її очі збуджено поблискують. Видно, що в її голові вже зародилась якась химерна думка. Вона шкіриться, показуючи свої керамічні зуби з червонуватим винним нальотом. Знову піднімає вгору келиха:

— За японочку для Марчелло! І за її малесеньку піхвочку!

**

Сьогодні після полудня нам подзвонили у двері. Як завжди, вдома були лише я і мама. Вейн трудився у крамниці, Верба смажився на морі.

Дзинь-дзинь-дзинь. Дзвінок пролунав тричі: це наш код, яким ми оповіщаємо, що прийшли свої. Щось на кшталт родинної азбуки Морзе: «Відчини, це я».

— Ось і бабуся! — почули ми бабцин голос. Часом вона говорить про себе у третій особі, як Юлій Цезар: бабуся застудилася, бабуся хоче пити, в неділю бабуся приготує тірамісу.

Зазвичай мама ходить до неї о певній годині, щоб привітатися, провідати, поцікавитися, чи їй нічого не треба. Мама не любить, коли бабця приходить до нас. Мама взагалі не любить, коли до нас хтось приходить.

— П’ята година! — весело вигукує бабця. — У Лондоні в цей час п’ють чай.

Вона принесла кекс. Коли пече щось солодке для себе чи для Дятла, робить подвійну порцію, щоб і на нас вистачило, а потім віддає мамі.

Мама не п’є чай, особливо влітку. Каже, що від

1 ... 25 26 27 ... 48
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"