Читати книгу - "Справа зниклої балерини"

– Будь-яке, якщо запитуватимете ви, – усміхнувся Назимов.

– Чому ви не пішли подивитись виступ Віри в Інтимному театрі?

– Не люблю це місце. Якщо співають романси – ще можна терпіти, але в них на сцені часто показують таке занудство, що я засинаю.

– То де ви були, коли Віра виступала? Між сьомою і дев’ятою вечора?

– У «Семадені», де й чекав на неї. Я вже відповідав вашому… помічнику.

Тарас Адамович краєм ока побачив рух за столиком Досковського – офіціант приніс страви.

– А що ви робили, коли не дочекались на Віру?

– Нас була ціла компанія з першої резервної роти. Я… не нудьгував. Вже збирались йти, майже на порозі зустрів Міру. Вона розпитувала про сестру. Я не міг нічого сказати. Знав тільки, що вона не прийшла. І, якщо чесно, подумав, що вона знайшла іншу компанію. Розлютився, – він сумно подивився на дівчину. – Тому й не пішов тоді з вами, не допоміг…

– Це дуже дивно, – сказав Тарас Адамович.

– Що саме? – з цікавістю запитав Назимов.

– Того вечора Віра домовилась про зустріч з трьома людьми. З сестрою, яка чекала на неї в театрі. З вами – у «Семадені». І…як ви сказали – з блаженним чоловіком – художником Олегом Щербаком – у Шато де Флер.

– Вона мала зустрітись із ним?! – різко вигукнув офіцер, привернувши увагу кількох відвідувачів за сусідніми столиками. Похмурий чех здивовано подивився на Назимова. Тарас Адамович спокійно витримавши павзу, мовив:

– Так. Однак на жодну зустріч Віра не прийшла. Отож лишається запитання – вона зумисне призначила зустрічі майже одночасно й проігнорувала кожну з них, чи все-таки мала намір прийти хоч на одну, але їй завадили?

– Я не здивуюсь, якщо вона мала плани зустрітися ще з кимось, але ми про це не знаємо.

Тарас Адамович кивнув:

– Так, це теж не можна випускати з уваги. Однак факт залишається фактом. Кожен з вас має алібі, – він завважив, як Міра питально звела брови, й повторив:

– Так, кожен з вас. Міру бачили в Інтимному театрі, художника – в Шато де Флер. Офіціанти в «Семадені» запам’ятали вас, ви прийшли о сьомій і покинули заклад близько 22.00.

Назимов слухав спокійно, потім усміхнувшись, сказав:

– Ви добре попрацювали.

– Однак не отримав відповіді на свої запитання: як зникла Віра? Й чому? Ми знаємо, що це сталося між восьмою і восьмою двадцять. Можна скоротити цей проміжок і до десяти хвилин, якби знати точно, коли вона зійшла зі сцени. Але номери в Інтимному хоч і мають більш-менш чіткі часові рамки, все-таки можуть зсуватись. Отож я беру проміжок часу у двадцять хвилин.

– Як же ви збираєтесь з’ясувати, що сталося? – запитав Назимов.

– Є обов’язкові умови, за якими можна визначити злочинця. Перша – мотив злочину. Якщо Віра зникла – хто від цього виграє? Художник, бо може продати картину з балериною втридорога? Офіцер, який помстився невірній коханці?

Яків Менчиць знов відкрив записник і почав щось швидко занотовувати.

Міра холодно запитала:

– Як щодо сестри?

– Тут велике питання, яка з сестер виграла: та, що зникла чи та, що розшукує зниклу.

– Але ж, окрім мотиву… – втрутився молодий слідчий.

– Так, окрім мотиву має бути можливість скоїти злочин. З цим складно, адже, як бачимо, всі, кого я назвав, цієї можливості не мали – вони були зовсім в іншому місці тоді, коли зникла балерина. Тут ми можемо підозрювати хіба саму Віру.

– До чого ви схиляєтесь? – прямолінійно запитав Назимов.

– До того, що ми щось випустили з уваги. Маємо недостатньо інформації, робимо висновки на основі здогадок, а не фактів. Є одна деталь, що турбує мене…

Три пари очей за столиком неухильно стежили за ним. Три пари вух чекали на його відповідь. Однак почули зовсім інше – на першому поверсі готелю заволала сирена. Скрипка замовкла, а терасу на мить огорнула напружена тиша, потім відвідувачі заметушились. Хтось вигукнув:

– Пожежа!

Однак Тарас Адамович на це не зважив, як майже не чув вигуків офіціантів, які просили відвідувачів організовано пройти до ліфтів. Він дивився, як швидко підвівся високий елегантний пан у темному костюмі, запропонував руку дамі. Вона вклала руку в його долоню, підвелась і рушила разом з ним туди, де вже вирував невеликий натовп. Тарас Адамович повернувся до Назимова:

– Прошу вас простежити, аби панна Томашевич цілою й неушкодженою вийшла з готелю.

– А ви? – запитав штабс-капітан.

– Я зустріну вас на вулиці. Однак зараз маю термінову справу.

Міра здивовано подивилась на нього, але нічого не сказала. Тарас Адамович зупинив Якова Менчиця, ледь торкнувшись його ліктя.

– Мені потрібна ваша допомога. Бачите даму під вуаллю. Простежте за нею.

Молодий слідчий спокійно кивнув. Тарас Адамович не був певен, але відчував: у метушні біля ліфтів ця екстравагантна парочка має розлучитися. Якщо Досковського привели сюди справи, він не потягне за собою жінку. Чи потягне? Хтозна.

Ліфтів лише два. Вміщують по дванадцять людей. Офіціанти уважно стежать, аби їх не перевантажували. Метрдотель наголошує, що спускатися потрібно сходами – може вимкнутись електрика й ліфти застрягнуть. Однак люди налякані – лишитись на сьомому поверсі поки палає перший ніхто не хоче. Хтось із нетерплячих кинувся в ліфт, натиснув кнопку, важка кабіна рушила вниз. Офіціанти знервовані, метрдотель наполягає, що пожежа несерйозна, всі встигнуть спуститися. Однак він був тут із ними, тому звідки йому знати?

Навряд чи Досковський чекатиме на ліфт – надто комічно застрягнути в ньому з купкою панікерів. Тарас Адамович уже приготувався спускатися слідом за ним сходами. Сім поверхів – не так уже й багато. Але аферист здивував його: пропустив у ліфт поважну пані й пірнув услід за нею. Слідчий тільки зараз зрозумів, що дама під вуаллю зникла. Виглядати Менчиця серед людей часу не було, тож Тарас Адамович, пропустивши перед собою у кабіну ліфта кількох людей, зайшов сам. Дверцята зачинились, кабінка повільно попливла вниз. Озиратись не можна – легко привернути зайву увагу.

Поза сумнівом, пожежа спалахнула тут не просто так. Але що саме збирається робити Досковський? Навіщо йому пожежа? Він має ще спільників чи діяв сам? А може, його єдина спільниця – та дивна супутниця, що ховала своє обличчя? Залишалось сподіватись на те, що Яків Менчиць знайде її.

Ліфт зупинився. Тарас Адамович вийшов одним з перших – стояв близько до