Читати книгу - "Справа зниклої балерини"

– Ваш друг не нудьгує, – завважив Тарас Адамович.

Назимов, який несподівано відсалютував у відповідь похмурому відвідувачу за сусіднім столиком, відволікшись від розмови, пояснив:

– Мій суботній партнер з покеру. Репортер, хоч зараз нібито пише оповідання. Чех, зате п’є, як російський поручик після взяття трофейної мортири під Комблем. І якби він зараз воював десь поблизу Ранкура, боюся, в німців не вистачило б мортир, за які він міг би випити.

Менчиць усміхнувся. Назимов і далі продовжував щось говорити про французьких панянок, з яким почав листуватися його товариш під Комблем, але Тарас Адамович майже не слухав його. Він не відразу зрозумів, що саме відволікло його увагу від розмови за столиком, потім побачив, як повз нього продріботіла на високих підборах дама в темній сукні. Колишній слідчий підвів голову, бо шлейф її парфумів огорнув його раптово, примусивши простежити поглядом за їхньою власницею. Дама зупинилася біля столика за кілька кроків від їхнього. Підняла вуаль, однак її обличчя Тарас Адамович не розгледів, бо втупився в того, хто галантно допоміг шанувальниці насичених парфумів сісти.

Цього разу йому не здалось. За сусіднім столиком поруч з дамою під вуаллю сидів елегантний пан у темному костюмі. Колючі очі, лукава посмішка. Брюнет, як Сергій Назимов. Артистичний, як Олег Щербак. Високий, як Яків Менчиць. Неперевершений майстер підробки документів, продавець дохлих пацюків – Міхал Досковський.

X. Дама під вуаллю

Все-таки цікаво, чому Назимов запросив їх саме до «Праги»? Просто збіг? Війна, відвідувачів у ресторанах дедалі менше, здається, військових можна вважати чи не єдиними постійними клієнтами подібних закладів. Міхал Досковський не був військовим. Однак зараз він сидів тут, за сусіднім столиком.

Його ідеально випрасувана біла сорочка притягувала погляд. Тарас Адамович намагався не дивитись у той бік. Врешті, як виглядає аферист він знав: занадто пряма постава, майже військова виправка, спокійна тональність голосу. Йому за тридцять, але точний вік невідомий – Досковський міг малювати будь-які дати у своїх паспортах.

Молодші поліційні чини, які говорили з Досковським, запевняли, що він їх гіпнозував. Але ж минулого разу вони не змогли натрапити на його слід, а зараз він спокійно вечеряє в «Празі». Невже настільки впевнений, що його не розшукують? Чи ще не встиг розгорнути діяльність, за яку його почали б шукати? Але ж оголошення в газеті свідчило про те, що «садівник» узявся за роботу. Чи то нав’язлива ідея упіймати Досковського грає з ним злий жарт?

Колишній слідчий простягнув руку, оминув келих з шампанським, узяв з водою. Ковтнув, завважив здивований погляд Назимова. Офіцер промовчав. Тарас Адамович прийняв рішення.

– Пане Менчиць, впевнений, у вас також є запитання до штабс-капітана.

– У ме-е-е-не… – протягнув той майже безпорадно, але перехопивши погляд Тараса Адамовича, додав більш упевнено:

– Так, звичайно.

– Я на хвилинку залишу вас, повинен терміново зателефонувати знайомому.

Міра здивовано подивилась на нього, але нічого не сказала. Тарас Адамович підвівся й рушив до виходу з тераси, де, як атлант, що підпирає небо, стояв метрдотель. Назимов перевів іронічний погляд на молодого слідчого, який ураз посерйознішав і розпочав з нападу:

– Як ви схарактеризуєте ваші стосунки з Вірою Томашевич?

Назимов примружив очі і насмішкувато відповів:

– Як романтичні.

Це останнє, що почув краєм вуха з їхньої розмови Тарас Адамович. Він нічого не вигадав про телефонний дзвінок. Лишалось тільки сподіватись на те, що той, кому він збирався телефонувати, проводить вечір п’ятниці традиційно. Подумки подякував Бернару Семадені за те, що кондитер, по-перше, викупив для своєї кав’ярні перший номер телефону – замовити столик у «Семадені» можна було за номером 1, а по-друге, що головний слідчий розшукової частини Київської міської поліції титулярний радник Олександр Семенович Репойто-Дуб’яго звик проводити п’ятничні вечори за одним із мармурових столиків кав’ярні на Хрещатику. Хвилина очікування зі слухавкою у руках, і він почув відповідь. Назвався, попрохав до телефону постійного відвідувача кав’ярні й полегшено зітхнув, коли йому відповіли:

– Одну хвилину.

Отже, колишній колега не змінив свої звички. Він перевів погляд на столик, за яким мав намір спостерігати й далі. Щоправда, з цього ракурсу міг бачити тільки даму й іноді – плече її співрозмовника. Нарешті на іншому кінці дроту почув бадьорий голос головного слідчого. Розмова була недовгою. Тарасу Адамовичу потрібно було дізнатися тільки одне.

– Ми маємо щось на Досковського?

Репойто-Дуб’яго не здивувався. Врешті, він давно звик до того, що слідчий Галушко не вів довгих телефонних розмов. Віч-на-віч зі співбесідником міг говорити довго, поринати в ліричні відступи й спогади, розповідати про варення та наливки. Але телефоном розмови з ним були підкреслено лаконічними. Тож головний слідчий просто відповів:

– Ні. Зовсім нічого. Ми знаємо, що він у місті, але жодного вчинку, за який його можна було б затримати, ще не скоїв. Ти знайшов його?

– Так, у «Празі». Але це не має значення.

Мовчання. Потім Репойто-Дуб’яго, очевидно все зваживши, проказав:

– Можна затримати його. Я пришлю людей.

– Зі мною Менчиць. Але затримувати – це злякати і його, і тих, хто за ним стоїть. А в нас нічого нема.

Знову мовчання.

– Я можу чимось допомогти? – врешті запитав головний слідчий.

Тарас Адамович подумки зітхнув.

– Поки ні. Максимум, що ми можемо зробити, – простежити за ними.

– За ними?

– Він з дамою.

– Що ж… не мені вчити тебе, Тарасе Адамовичу. Якщо потрібна буде допомога – завжди чекаю на тебе у відділку. Яків Менчиць у повному твоєму розпорядженні.

– Дякую, – закінчив розмову Тарас Адамович.

Повернувся за столик, намагаючись привернути якомога менше уваги. Хоча й розумів – навряд чи Досковський пам’ятав слідчого, що полював за ним не один рік тому. Врешті, це не аферисту доводилось годинами розглядати його фотографії, вивчати звіти свідків і збирати інформацію по зернятку.

Тим часом розмова за столиком, де він лишив штабс-капітана та своїх помічників набувала химерного характеру. Певно пан Менчиць використав усі можливості своєї фантазії, аби придумати запитання до Назимова. Коли Тарас Адамович сідав за столик, офіцер майже благально подивився на нього.

– Радий, що ви повернулись, – щиро зізнався він.

Молодий слідчий закрив записник і полегшено зітхнув.

– Останнє запитання, – раптом оголосив Тарас