Читати книгу - "Сфера"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ну, зрозуміло, що ми тебе вітаємо, — сказав він, грайливо поплескавши її по коліні. — Навіть якщо ти трохи забудькувата.
— Годі тобі, Алістере…
— Вибачте, — сказав він і глибоко зітхнув. — Я спокійний. І щасливий.
Потім знову пішли слова вибачення і смішки про розуміння та непорозуміння, про комунікації, потоки, помилки і порядок усесвіту, тож нарешті настав час закінчити розмову. Вони підвелися.
— Обіймімося? — запропонував Ден. І вони обійнялися, утворивши щільний гурт відновленої спільності.
Мей повернулася до себе за стіл, а на неї вже чекало повідомлення:
«Ще раз дякую, що прийшла до мене і поговорила з Алістером. Думаю, зустріч вийшла плідною і корисною. Відділ кадрів знає подробиці, і, щоб закрити справу, їм потрібна наша спільна заява. Ось що я надрукував. Якщо там усе добре, то розпишися на екрані і надішли мені».
Проблема № 5616 АРН/МРГ/РК2
Дата: понеділок, 11 липня
Учасники: Мей Голланд, Алістер Найт
Суть проблеми: Алістер із «Відродження», команда № 9, улаштував бранч для всіх співробітників, які цікавляться Португалією. Він надіслав три оповіщення про захід, на жодне з яких Мей із «Відродження», команда № 6, не відповіла. Алістера стурбувала відсутність відповіді на запрошення чи якогось пояснення Мей. Коли бранч відбувся, а Мей так і не з’явилася, Алістер, цілком природно, був прикро вражений тим, що вона не відповіла на кількаразове запрошення, а зрештою ще й не прийшла на захід. Неучасть у класичному значенні цього слова.
Сьогодні відбулася зустріч між Деном, Алістером і Мей, під час якої Мей пояснила, що вона не була певна, чи її вітатимуть на бранчі, влаштованому членом іншої команди, бо вона лише другий тиждень працює в компанії. Мей дуже шкодує, що стала причиною Алістерових переживань і емоційного стресу — вже не кажучи про загрозу тендітній екології «Відродження». Все владналося, Алістер і Мей тепер великі друзі і ніби аж помолодшали. Обидві сторони вважають, що почати все спочатку — слушна і бажана пропозиція.
Під заявою був рядок, де Мей мала поставити свій підпис, і вона нігтем підписала заяву поверх екрана. Надіслала її відправникові й одразу отримала «дякую» від Дена.
«Пречудово, — відповів він. — Алістер, як бачиш, надміру чутливий, але це тому, що він у такій же мірі затятий сфероїд. Як і ти, правильно? Дякую за розуміння та співпрацю. Ти просто чудо. Так тримати!»
Мей запізнювалася і сподівалася, що Енні її дочекається. День був чистий і теплий, тож Мей знайшла Енні на моріжку — та щось друкувала на планшеті з батончиком граноли, що стирчав із рота. Вона покосилася на Мей.
— А ти запізнилася.
— Вибачай.
— Як ти?
Мей поморщилася.
— Знаю. Знаю. За всім стежила, — сказала Енні й енергійно заплямкала.
— Перестань так їсти. Стули писок. Кажеш, стежила?
— Просто слухала, поки працювала. Вони попросили. Доводилося чути значно гірше. Спочатку з кожним таке стається. До речі, швидше їж. Хочу тобі дещо показати.
На Мей одна за одною накотилися дві хвилі. Спочатку глибоке обурення, що Енні слухала все без її відома, а тоді — полегшення, усвідомлення того, що подруга була поряд, хоча й віддалено, і тепер може підтвердити, що Мей з цього виборсається.
— А ти що? — запитала Мей.
— А що я?
— Тебе коли-небудь викликали отак на килим? Мене досі тіпає.
— Аякже. Десь так раз на місяць. І далі викликають. Точи швидше.
Мей їла поспіхом, спостерігаючи за грою у крокет на газоні. Здавалося, гравці самі повигадували собі правил. Незабаром Мей доїла обід.
— Гаразд. Підіймайся, — сказала Енні, і вони попрямували до «ЗавтраГрада». — Що? На твоєму обличчі написане запитання.
— А ти була на португальському бранчі?
Енні пирхнула.
— Я? Чого б це? Мене не запрошували.
— Але чому мене запросили? Я на таке не підписувалася. І до Португалії байдужа.
— Це є у твоєму профілі. Ти їздила туди якось?
— Так, але в профілі не писала. Їздила тільки до Лісабона. П’ять років тому.
Вони підійшли до корпусу «ЗавтраГрада», що декоративне литво на його фасаді віддалено відтворювало турецький колорит. Енні махнула перепусткою біля панелі на стіні, і двері відчинилися.
— Ти фотографувала? — запитала Енні.
— У Лісабоні? Аякже.
— Знімки в ноутбуці були?
Мей хвильку розмірковувала.
— Думаю, що так.
— Отож. Якщо вони були в ноутбуці, то вони тепер у хмарі, а хмару завжди сканують, щоб роздобути потрібну інформацію. Тобі навіть не треба кудись бігти і записуватися у члени клубу шанувальників Португалії. Алістер задумав свій бранч, а тоді у пошуковій системі зробив запит на всіх сфероїдів, які побували в Португалії, фотографувалися там і згадували країну в електронних листах, ну, ось так. Автоматично отримав перелік і розіслав запрошення. Зекономив годин сто, а нащо йому заморочуватися. Прийшли.
Зупинилися перед довгим коридором. Очі Енні збитошно засяяли.
— Гаразд. Хочеш на сюрчик поглянути?
— Я і так дурію.
— Не дурій. Заходь.
Енні відчинила двері до чудової зали — щось середнє між буфетом, музеєм і торговою виставкою.
— Сказитися, еге ж?
Зала щось їй віддалено нагадувала. Щось таке вона бачила по телевізору.
— Це як на акціях з подарунковими наборами для знаменитостей?
Мей уважно розглядалася. На десятках столів і підвищеннях лежали всілякі предмети. Але замість коштовностей і черевичків тут були кросівки, зубні щітки, десятки видів чипсів, напоїв та енергетичних батончиків.
Мей засміялася.
— Я собі так думаю, що все безплатно.
— Для тебе, для всіх поважних людей таких, як ти і я.
— Хай бог милує. Геть усе безплатно?
— Угу, наш зал безплатних зразків. Він завжди переповнений, а, хай там як, все це треба якось використовувати. Ми запрошуємо сюди по черзі групи — іноді програмістів, іноді людей з ВК, наприклад тебе. Щодня іншу групу.
— І береш, що хочеш?
— Ну, маєш чиркнути своєю перепусткою біля речі, яку береш. Треба ж знати, хто і що взяв. Інакше прийде якийсь бевзь і потягне геть усе.
— Я такого ще й не бачила.
— У магазинах? У магазинах такого ще нема. Все це прототипи і пробні зразки.
— Це справжні «лівайзи»?
Мей тримала в руках пару розкішних джинсів і була впевнена, що таких іще не носить ніхто у світі.
— На ринку вони з’являться за кілька місяців, а може, навіть за рік. Хочеш? Можна попросити інший розмір.
— І я зможу їх носити?
— А що з ними робити? Сраку підтирати? Так, вони хочуть, щоб ти їх носила. Ти — впливова людина, працюєш у «Сфері»! Законодавець стилю, лідер моди, і т. д. і т. ін.
— А це, власне, мій розмір.
— Гаразд. Бери дві пари. Сумка є?
Енні видобула полотняну торбинку з логотипом «Сфери» і дала Мей, яка ширяла над вітриною нових телефонних чохлів і аксесуарів. Вибрала чудовий корпус — твердий, як камінь, а на дотик, мов замша.
— Бля… — сказала Мей. — Я телефон забула.
— Що? Де він? — вражено запитала Енні.
— Та ніби на столі.
— Мей, ти якась немислима.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сфера», після закриття браузера.