Читати книгу - "Пристрасть, згідно з Г. Х., Кларис Ліспектор"

Тепер, коли я вже не боролася сама із собою, маю спокій, бо знаю, яким був тарган, що біль не був болем.

О, якби я знала, що трапиться в кімнаті, я б узяла більше сигарет перед тим, як сюди увійти: я картала себе у бажанні закурити.

— О, якби я лише могла передати тобі спогад, тільки тепер живий, про те, що ми вдвох уже відчували, не знаючи про це. Чи ти хочеш згадати разом зі мною? О, я знаю, що це важко: але повернімося до нас. Замість того, щоб оминати нас. Не бійся, тепер ти в безпеці, тому що, принаймні, це вже трапилося — хіба що ти бачиш якусь небезпеку в тому, щоб знати, що це трапилося.

Просто, коли ми були закохані, я не знала, що любов стається напевне саме тоді, коли немає того, що ми називали любов’ю. Невиразне любові — це те, чим ми жили і що ми зневажали.

Я говорю, що нічого не відбувалося, і коли нічого не відбувалося, ми називали це перервою. Як це могло бути перервою?

Це було, немов розпускалася в усій своїй повноті гігантська квітка, те, що я бачила, було величезним і вразливим. Те, що я бачила, незабаром застигло перед моїми очима і стало моїм, але не назавжди, згустком: якби я затиснула його між своїх рук, як згусток крові, його твердість знову перетворилася б на рідку кров, що стікала б моїми пальцями.

І час не був увесь рідкий, тому що для того, щоб я мала змогу вхопити щось руками, речі мали згущуватися, як фрукти. В перервах, які ми називали порожніми і спокійними, і коли ми думали, що любов минула...

Я пам’ятаю, як у мене тоді боліло горло: мигдалини набрякли, моя кров була в’язка... І вона легко розрідилася: мій біль у горлі минув, казала я тоді тобі. Як крижини влітку, так, як течуть розталі річки. Кожне наше слово — сказане в той час, який ми називали порожнім — кожне слово було легким і порожнім, немов метелик: слово всередині тріпотіло об рот, слова були вимовлені, та ми їх не чули, через гучний гуркіт від руху крижин, які танули. Серед шуму води наші роти рухалися, говорячи, та насправді ми бачили лише як рухаються роти, та не чули: ми дивилися на губи одне одного, бачили, що вони щось промовляють, і нам було майже байдуже, що ми не чули, о Боже, майже байдуже.

І в ім’я нас самих, нам було достатньо бачити принаймні, що губи щось промовляють, і ми сміялися, бо майже не звертали уваги на те. І все ж ми називали цю нечулість байдужістю й відсутністю любові.

Та, правда, я́к ми говорили! ми не говорили нічого. А все навколо миготіло, так само, коли рясні сльози течуть з очей; й усе миготіло.

У ті проміжки часу ми думали, що відпочивали від того, що бути одне одним. Справді, це було великим задоволенням не бути іншим: бо тоді у кожного з нас було двоє. Все закінчилося б разом із припиненням того, що ми називали перервою на кохання; і, оскільки воно мало закінчитись, воно нависало, тремтячи під вагою свого фіналу, вже закладеного в ньому. Я пригадую усе це, немов крізь брижі води.

О, чи могло бути так, що спочатку ми не були людьми? і що ми стали людьми з практичних міркувань? Це жахає мене, як і тебе. Бо тарган дивився на мене своїм панциром жука, з його понівеченим тілом, що повністю складалося з труб, антен і м’якого цементу — і це, безумовно, була правда щодо наших слів, це, безумовно, було життям, якого до того я знати не хотіла.

— Отже: отже, крізь двері прокляття, я з’їла життя й була з’їдена життям. Я зрозуміла, що моє царство — від світу цього. І зрозуміла крізь пекло в собі. Адже в собі я побачила, що таке пекло.

Адже в собі я побачила, що таке пекло.

Пекло — це рот, що кусає та їсть живу плоть, її кров, а той, кого з’їли, виє із радістю в очах: пекло — це біль від насолоди матерією, і під час сміху від радості сльози течуть від болю. А сльоза, що тече від сміху болю, — це протилежність спокуті. Я бачила невблаганність таргана з його ритуальною маскою. Я бачила, що пекло було таким: жорстоке прийняття болю, урочиста відсутність жалю до власного болю, любов до ритуалу життя більша, ніж любов до себе — це було пекло, де той, хто поглинав живе обличчя іншого, заглиблювався у радість болю.

Я вперше з пекельною жадібністю відчула бажання мати дітей, яких я ніколи не мала. Я хотіла відтворити не в трьох-чотирьох, а в двадцяти тисячах дітей свою органічну інфернальність, сповнену насолоди. Моє майбутнє переродження у дітях було б моєю справжньою реальністю, тобто не лише мною, а й моїм безцінним видом, якому ніколи не буде кінця. Відсутність дітей відбилася у мені судомами, ніби я зіштовхнулася із залежністю, існування якої раніше заперечувала.

У того таргана були діти, а в мене — ні: тарган міг померти, розчавлений, а я була приречена ніколи не померти, тому що якби померла хоч раз, я б померла. А я хотіла не померти, а вмирати вічно, як у найвищій насолоді від болю. Я була в пеклі, пронизаному насолодою, немов тихим дзижчанням нервів задоволення.

І все це — о, мій жаху... — все це відбувалося на широкому лоні байдужості. Усе те втрачання себе у спіралі долі, і те, що не втрачає себе. У цій безмежній долі, створеній лише із жорстокої дійсності, я, як личинка — у своїй найглибшій нелюдяності, бо до того часу я уникала моєї справжньої нелюдяності, — я і ми, як личинки, пожирали одне одного у в’язкій плоті.

І немає покарання! Ось таке пекло: немає покарання. Адже у пеклі ми возносимо до найвищої радості те, що могло бути покаранням, у цій пустелі ми перетворюємо покарання на ще один екстаз сміху зі сльозами, в пеклі ми перетворюємо покарання на очікування насолоди.

Чи це була, в такому разі, інша сторона гуманності та надії?

У пеклі, ця демонічна віра, за яку я не