Читати книгу - "Дівчина, яку ми вбили"

Того року я не виходив з кімнати аж до кінця серпня, доки мати зі скандалом і добрячою прочуханкою не витягла мене на ринок по нові речі для школи та необхідні канцтовари.

Поки мама вибирала дешеві зошити на шкільному ринку «на п'ятачку», я відійшов до сусідньої ятки роздивитися журнали. Там продавалися різноманітні періодичні видання, журнали про музику та кіно і ціла купа різноманітних газет. Я потягнув з прилавка свіжий номер «Експрес Cool», який дуже любили тогочасні підлітки, й почав мигцем гортати в пошуках чогось цікавого. Це був молодіжний журнал, який видавали у Львові на кольоровому газетному папері. Там можна було знайти непогані статті про модні музичні гурти та серіали, цікаві оповідання про підлітків і рубрику з оголошеннями про пошук друга для листування. Та найбільше ми любили фотопостери та наклейки з кумирами, які додавалися до кожного номера.

Той випуск припав мені до душі, тож я ковзнув поглядом на розкладку, аби глянути ціну. І тоді я помітив передню шпальту місцевої газети «Галичина». Там розтягнувся величезний заголовок статті, який повідомляв: «Страшна трагедія у родині поштаря», а відразу під літерами надрукували два фото. Я відклав «Експрес Cool» та потягся по газету.

На одному знімку було зображено Ліду. Вона всміхалася, як колись, демонструючи світові свої сором'язливі ямочки на щоках та рівненький ряд білих зубів. Волосся було заплетене у дві акуратні коси, які прикрашали світлі стрічки. Це фото я вже бачив — воно висіло на дошці пошани в школі… Перша частина статті описувала трагедію, до якої ми були причетні, — дитячі ігри з багаттям та сукня з синтетичної тканини, яка розплавилася від потрапляння іскри.

Далі розповідали про осиротілих батьків. На тому іншому знімку було зображено багато людей. Я нарахував з десяток чоловіків, жінок різного віку та одну маленьку дівчинку, яка втискалася в обійми своєї матері (як я зрозумів). Усі вони були вбрані в чорне, тримали голови опущеними і з застиглою скорботою дивилися у бік закритої труни… Я боявся глянути на домовину. А потім відвів погляд униз й наткнувся на слова: «…село Сокирчин. Родина Яцкових-Мельниченко прощається з єдиною донькою».

Згодом той випуск газети я знайшов удома серед преси, яку читав батько. Цілісінький тиждень, допоки не вийшов наступний номер, я те й робив, що натикався поглядом на зернисте чорно-біле фото з похорону Ліди. Щоразу мені робилося зле. Нудота підкочувала до горла, а кінцівками розтікалося тремтіння. Сором за те, що ми накоїли… ні, те, що я накоїв, обвивався довкола моєї шиї зашморгом. Я мусив перебороти це безмежне почуття провини, але не знав, як.

Коли у домі з'явився наступний випуск «Галичини», я поцупив з полиці під журнальним столиком ту першу шпальту. Зігнув учетверо й надійно сховав її під своїм матрацом. Якби ж можна було і пам'ять вирізати й заховати там.

Липень 2016 року

— І що тепер? — спитав я у Марка, коли зібрали усе необхідне.

Ми стояли край берега, повернувшись спинами до розгромленого табору. На плечах я відчував тягар рюкзака, а на серці — смуток втрати й приреченості ситуації. Усе, чого я хотів тоді, — повернутися додому.

— На кладовище, — відповів Марко, вкладаючи у слова усю рішучість. — Спочатку перевіримо, що там з Павлом, а тоді підемо шукати виродка. Ким би він не виявився — я вб'ю його.

— І що далі? Я не думаю, що ми діємо правильно…

— А що ти пропонуєш?! — дратуючись, гаркнув він мені.

— Краще йдемо по допомогу…

— І покинемо друга вмирати?! — він перейшов на крик. Я помітив пульсуючу жилку у нього на чолі.

— Гуд уже мертвий! — вичавив я з себе. — Ми себе в могилу ведемо…

Я зробив благальний вираз обличчя, сподіваючись, що Марко отямиться й повернеться до своєї старої пісеньки «валимо звідси». Проте він мав зібраний вигляд, непорушний і безстрашний. Це був єдиний раз за роки нашого спілкування, коли я його таким бачив.

На обрії пробивалося світло. Світанок от-от мав розігнати гнітючу темряву ночі й зігріти наші просякнуті дощем тіла. Марко кинув на мене короткий гнівний погляд і пішов першим, більше не озираючись. Він швидко рухався вздовж розмитого берега, а я слухняно йшов слідом. Темрява рідшала до каламутної сірості. Ліхтарики нам уже не були потрібні і, окрім цього, кляту стежку ми вже знали як свої п'ять пальців. Переступали там, де потрібно, чіпке коріння та обережно минали слизьке каміння.

«Коли це вже все закінчиться?», — з тривогою подумав я. Відчувалося, що насувається щось лихе… щось невідворотне. Я був цілком упевнений — ми робили помилку, проте мовчки йшов за другом і подумки прощався з життям.

Дуже швидко минули покинутий човен, який уже змарнів та здувся, й звернули на стежку, що вела на цвинтар.

— Здається, минула ціла вічність відтоді, як ми шукали Святослава, — замислено сказав Марко.

Я щось нерозбірливо мугикнув собі під ніс на знак згоди. Ми якраз наближалися до кладовища. Я розрізняв тіні хрестів та обриси покинутих надгробків. Ковзнувши поглядом нижче, не побачив Павла. Його, або його тіла не було на тому місці, де я його нещодавно залишив.

— Гуда нема… — розгублено прошепотів я, вказуючи рукою на розриту могилу Святослава. — Коли я втікав звідси, Павло лежав біля ями.

Ми підійшли ближче й побачили на землі кров. Я розтулив рота, аби запитати, що далі, проте Марко мене випередив:

— Коли ми знайшли ці могили, Влад уже лежав в наметі, стікаючи кров'ю, — продовжив Марко.

І тут він несподівано обернувся до мене.

— Значить, коли ми вийшли на пошуки рудого, Владу хтось перерізав горло, — продовжував роздумувати вголос.

— То й що? — спитав я, не розуміючи, куди він хилить.

Тим часом Марко зробив обхід периметру — знайшов брудну понівечену дівочу сукню, оглянув її та кинув назад на траву.

— У великому наметі спали Влад та Павло. Я у твоїй «черпашці». Коли Гуд прокинувся і помітив відсутність рудого — Влад був живим.

Я кивнув.

— Останнім туди лазив