Читати книгу - "Материк Гесиона, Східняк Марко"

Хай тинейджери бігають потайки дивитись, у країні досить суворі моральні настанови.

Не допускати, щоб схибнуті особи смикали покарану, але особливо натовп не відганяти. Буде ця дурепа мерехтіти принадами при гарній погоді, з опорою на досить широкій підставці хреста, поки не покається в своєї єресі.

– Це кара для якоїсь пропащої хвойди. А вона наче дівчина.

– Саме тому. Нехай прищаві підлітки насолоджуються якісним і небаченим видовищем.

Колористикою сцена покарання нагадувала "дівчину на кулі" Пабло Пікассо, але монументальна і без одягу дівчина-монашка, припнута до хреста, маючи не по рангу чіткі і могутні тілеса, відсилала уяву до богинь — жінок титанів. Статут монастиря у Синього озера дозволяв добру їжу.

День для початку покарання був обраний теплий і ясний. Люди поступово присувались до хреста. Раптом замурзане і неприкаяне пацаня років дванадцяти-тринадцяти, наче по спецзамовленню Гелі, розглядаючи, мало носом не вткнулось у пах прив'язаної до хреста дівчини. У воїна, барона Фрица фон Штейна закрутилось у голові. Він схопив із купи каміння, призначеного для стелення бруківки площі, важкий булижник і кинув у голову святої. В медичному акті про смерть було вказано, що Сиваченко Лідія Аристархівна , 33-х років, уродженка Атлантиди, непорочна, загинула від пролому черепа.

Вигнуті березові імперські лижі несли хлопців напрочуд м'яко. Всіма барвами веселки відблискував промерзлий до донця Жовтий Черемош. Мали підзорну трубу. То десь через півтора кілометри зупинялись і по черзі розглядали околицю. Така-сяка дичина була помітна. Але ні вовків, ні ведмедів. Останній раз перед хащами австроцедрусу з пригірка довго роздивлялись стрій могутніх дерев. Раптом Нестірко, наймолодший, що повсякчас пнувся чимось відзначитись, примітив:

– Он, зліва найбільший кедр хитається наче у віхолу.

Була звичайна для міжгірної котловини штильова погода.

– Де? – недовірливо гарикнув Олексьо. Перехопив трубу і навів на темно-зелену зубцювату стіну.

– Зліва. Не в першому ряду. Найвищій. – коригував Нестірко зобиженим тоном.

Санки кинули на узліссі. У пістолів перевірили порох. Списи взяли на ліве плече. Під дивним деревом піднялися два вовки звичайної статури. Хлопчаки обережно озирнулися. Наче більш нікого. Полегшало, бо й бачили по двадцять-тридцять сіроманців на одну людину. Вовки, замість втечі, підібгавши хвости, метнулись в атаку. Грохнула зброя. Докололи списами. Шелеснув сніг з кедра. Вихопивши другі пістолі, хлопці почали вдивлятись у крону. Майже на вершині сидів молодий ведмідь.

– Не стріляти. – скомандував Олексьо. Тут метрів п'ятдесят угору. Порозкидаємо свинець довкола дерева, а йому ціни немає. Сливе весь у селі вовки з м'ясом поковтали. Як відтане, тра плюнути на огиду і передивитись їх послід.

– А Марійка Іванівна казала, що у Європі ведмеді взимку сплять.

– Та то в іншій півкулі, – раптом озвався небагатослівний і спокійний Маркусь.

– Он у Східному воєводстві печерний ведмідь зовсім травоїдний. Нам що з того, – сердито констатував Олексьо.

Швидко поділив обов'язки. Перший і другий обробляли туші, поки не закоцюбли. Третій дивився довкола, а четвертий слідкував за ведмедем. Вже й шкури зняті і випатрано, і м'ясо поділене на четвертушки, а ведмідь з вершечка ані руш. Притягнули найближчий тогорічний колот і почали їм бити по стовбуру. Без пуття. Тільки осипалось декілька шишок. Нарешті відійшли і заховались. Парне м'ясо, хоч і вовче, таки привабило ведмедя. Застрелили того в упор, обідрав, розібрали на чверті. То забрьохані і перевантажені м'ясом та шкірами відправились додому.

Білесенькі сніжиночки,

Вродились ми з води;

Легенькі, як пушиночки,

Спустилися сюди.

Микола Вороний

На наступний день піднялась хурделиця. А потім шишкувати рушили вже майже здорові дорослі чоловіки. Хлопцям дісталося товкти у ступі вилущені кедринки аж до тремтіння рук. Товкач спочатку тримали у правій руці, потім у лівій, довгенько – обома, коли зовсім видихались – ступир перекочовував до восьмирічних хлопчаків, що невміло повторювали старших. Після помолу на млині битого на крупу і трохи підсушеного горіха вийшла пристойна добавка до житнього борошна.

Коли оконтурився регіон навали ведмедів та вовків, було вирішено відправити військовий експедиційний корпус для їх винищення.

Сухопутні війська явно не навоювалися у швидкоплинній антипіратській кампанії, то сприйняли дальній похід з завзяттям. Прибув загін січовиків з трьох куренів на чолі з отаманом Головатим. Сформували дві роти добровольців, додатково оснастили санбат.

Єдиний у країні бригадний генерал вирішив сам провести кампанію з відстрілу зарвавшихся звірюг та мав середньої приємності розмову з імператрицею.

— Всеволоде! – зупинила його імператриця. – Що за екскурсія?! Скільки тобі років?

— Ну 72, — посміхнувся Всеволод, аж блиснувши вставними жовтими, чеканеними з міді, молярами, і не відчуваючи нічого доброго від такого початку розмови.

– А ти як мала дитина, все сприймаєш за іграшки, всюди ти б помчав. Не навоювався, чи що?

– Єлизавето Олексіївна! Я ж абсолютний монарх і дійсно мабуть допитлива дитина. Маю невиданий подарунок – цілий континент і розглядаю його з невсипущою, згоден що з підлітковою, цікавістю. "Прекрасно-дикий був навкруг весь божий світ." (Лермонтов Михайло, переклад В. Сосюри) І у все хочеться особисто втрутитись.

Абсолютна влада, Лізо, дозволяє абсолютно повністю віддаватись своїм утіхам. Один король, ти мабуть не забула, наказав вмонтувати унітаз у трон, щоб не показуватись там, куди навіть царі пішки ходять. Чи тебе більше влаштовує та царська забаганка, яка називається "сивина у бороду, а біс у ребро"?

– Чого ти наїжився? Боюсь я за тебе, Всеволодко! Реакція у тебе вже не та. А там за будь-яким древом може бути здоровенній ведмідь Бережись.

Жовтий Черемош починався там, де становий хребет Косого Фронтира перехоплюється досить широким видолинком за якихось 250 кілометрів до океану. Під поглядом першовідкривачів вода ключа під тиском летіла тонкою цівкою метрів на чотириста у довжину та метрів на триста у висоту. Струмок серед каміння вже через кілометр об'єднується з двома такими ж потічками, то через п'ятдесят кілометрів Жаб'є має пристойну для населеного пункту річечку. Синій же Черемош починався так далеко, що не зрозуміло, як він знайшов побратима.

А великі бої з навалою звірів скінчились миттєво, не почавшись. Господь мабуть відклав покарання, обіцяне великомученицею Лідією. Пандемією як вовчою, так і ведмежою. Раптовою і безпощадною. За три місяці страшного мору у цьому кутку повиздихали практично всі тварини обох видів.

1745. Раптом виділився воєвода Південного воєводства Свіриденко. Виокремив з населення континенту двох кушнірів та поставив їх на чолі двох артілей, заставивши навчити ремеслу бажаючих. Шикарні кожухи з хутра котиків і тюленів, хоч і дорогі, стали супермодними для трьох південних воєводств. Одночасно відправив дві каракки з хутрами у Європу, які при поверненні зайшли у Атлантиду і зманили половину рибалок герцогства, пообіцявши їм води, які не бачили тралу з моменту створення Господом.

Прибуття чисельних сімей рибалок одразу зробило центр Південного воєводства значним населеним пунктом півдня. Зробивши шаланди, професійні рибалки вийшли в море. Делікатесні антарктичний кликач, крижана риба, не кажучи вже про оселедець, анчоуси, сардину, заповнили базари країни. Солоні, в'ялені, копчені. Люди раптом згадали те, що трохи підзабули, довкола – океан, повний риби.

Вінцем діяльності Свіриденка була доставка хутра двох морських зайців, чутки про розповсюдження яких у південному циркумполяр'ї Всеволод рішуче заперечував, сказавши спересердя, що назве у їх честь головне місто Південного воєводства, якщо доведуть їх існування у південних морях континенту. Так з'явилось місто Лахтак і потраплянець отримав ще одне підтвердження, що світ довкола не зовсім той, у якому він провів перше життя.

1745. Незадоволений частими втечами полонених китайців у неозорі ліси континенту, цар наказав вивезти їх на Філіппіни і обмінять на тамтешніх дівчат за будь-якою пропорцією. Виміняли десь сімсот вісайя, гарненьких і християнок. Дівчатам сказали, що видадуть їх за білих і вільних, що кожна буде єдиною жінкою свого чоловіка і буде вибір, без їхньої волі не засватають. То супротиву не було. Підібрався справжній генофонд, як сказав би по молодості кошовий Гарбузенко. Військо запорізьке відчувало гостру нестачу наречених, бо хлопцям з паланок все було цікаво — і козацька служба, і майбутня будова куреня десь у рідній паланці. Дівчатка ж вважали Великий луг найпропащім місцем країни, гірше будь-якого воєводства. І тому розбігались заміж, більшість у столицю, інші – хто куди. Щоб зберегти січовиків як боєздатну одиницю, і був використаний добровільно-примусовий вибір рабинею собі чоловіка. Потім триста вісайя відвезли у Південно-західну провінцію та у Південну провінцію, а десь сто чоловіконенависниць (на думку Всеволода), якім всі пред'явлені хлопці були недостойними, поселили у гуртожитку Експериментального цукрового заводу.

Неспокійними козачками, в свою чергу, зайнялась голова уряду. По об'явам у "Голосі Гесиони" зібрала три групи майбутніх вчителів та три – фельдшерів. Націлені на якісь інші, чим просто селянки-домогосподарки, життєві ролі та готові переміщуватись по країні, січовички із завзяття взялись за навчання.

Той, хто вважає, що хоч одна дівчина відмовила усім, бо чекає неземного єдиного на все життя кохання, помилився місцем і часом, — роздумував тим часом імператор. — Любов між чоловіком і жінкою, парадигма якої існує у перший половині 21 століття, неможлива на просторах абсолютної мононаціональної унітарної середньовічної монархії. Тут ця квітка – злісний карантинний бур'ян. Щось на зразок амброзії полинолистої чи борщівника Сосновського у міжстатевих відносинах. Нема ніякої масової духовної концепції, здатної витримати вісім діточок, що дожили до шлюбного віку. Це розмноження взагалі можливо тільки під тиском богині Цици. (Господи, тут і далі іде така середньовічна риторика монарха, що автор з дозволу читача шарахається вбік.)

У середньовіччі ця біда – неземне кохання — можлива у клаптевих монархіях, що складається із конгломерату королівств, герцогств, князівств, архієпископств, вільних міст і де кожен клаптик відчайдушно бореться за свою ідентичність та цупко тримає своїх громадян у тенетах.

Це смертоносне явище може бути у карликової монархії, що існує дуже давно, де відносини налагоджені (не завжди позитивні) декілька століть тому.