Читати книгу - "Маленькі жінки. II частина"

– А малюнки Емі ще лишилися? Мені захотілося купити що-небудь для тата, – сказала Джо, якій вкрай хотілося дізнатися, яка доля спіткала роботи сестри.

– Усі вироби Емі давно продані. Я постаралася, щоб їх побачили ті, кому вони сподобаються, і ми виручили за них непогану суму, – відповіла Мей, яка так само, як і Емі, поборола в той день чимало спокус.

Неабияк вдовольнившись цією новиною, Джо кинулася до квіткового столика, щоб повідомити приємну новину, й Емі була зворушена і здивована її звітом про слова й поведінку Мей.

– Тепер, панове, я хочу, щоб ви пішли й виконали свій обов’язок біля інших столиків з тієї ж щедрістю, що й тут, особливо ж біля столика з художніми виробами, – сказала вона, відсилаючи від себе «загін Тедді», як дівчатка називали організацію його університетських друзів.

– «В атаку, Честер, в атаку!»[27] – ось девіз того столика, але виконуйте ваш обов’язок, як справжні чоловіки, і ви повернете свої гроші, витрачені на мистецтво, у прямому й переносному сенсі цього слова[28], – експансивно вигукнула Джо, коли фаланга її відданих бійців готувалася виступити на поле битви.

– Слухаю і підкоряюсь, однак березень прекрасніше травня[29], – сказав малюк Паркер, роблячи відчайдушне зусилля бути одночасно дотепним і галантним, але Лорі, поплескавши його по плечу, завважив:

– Непогано, син мій, для такого малюка! – і повів, по-батьківськи погладивши по голові.

– Купи вази, – шепнула Емі Лорі, бажаючи ще раз відплатити добром за зло своєму ворогові.

До величезного задоволення Мей, Лорі не тільки купив вази, а й ходив потім з ними по залу. Його приятелі придбали купу різних дрібничок, хоч і не знали, що робитимуть з восковими квітами, розфарбованими віялами, теками з кольоровим папером та іншими не менш «корисними й цінними» покупками.

Тітка Керрол теж була в залі, чула всю історію, тож виглядала дуже задоволеною, а потім щось потихеньку сказала пані Марч і та засяяла від радості й поглянути на Емі з гордістю, до якої домішувалося і занепокоєння. Однак причину своєї радості й гордості вона зберігала в таємниці наступні кілька днів.

Було оголошено, що благодійний базар мав успіх, а Мей, побажавши Емі доброї ночі, не стала, як завжди, розкривати свої почуття, але лише ласкаво поцілувала її, немов кажучи поглядом: «Пробач і забудь».

Емі була задоволена, а прийшовши додому, виявила, що вази Мей стоять на камінній полиці у вітальні і в кожній з них красується величезний букет. «Нагорода за заслуги – великодушній Марч», – як бундючно оголосив Лорі з ефектним жестом.

– У тебе набагато більше принциповості, великодушності й благородства, ніж я могла припустити, Емі. Ти поводилася чудово, і я глибоко поважаю тебе за це, – сказала Джо з теплотою, коли пізно ввечері сестри розчісували перед сном волосся.

– Так, всі ми поважаємо її й любимо за те, що вона прощає образи з такою готовністю. Тобі, мабуть, було жахливо важко, Емі, адже ти так довго працювала і так хотіла сама продати свої гарні вироби. Не думаю, що я змогла б проявити таку доброту, як ти, – додала Бет.

– Що ви, дівчата, не потрібно так мене хвалити. Я всього лише вчинила з Мей так, як я хотіла б, щоб вчинили зі мною[30]. Коли я кажу, що хочу бути справжньою леді, ви смієтеся наді мною, але я маю на увазі під цим благородство душі й манер і прагну до цього, як можу. Мені важно пояснити це точно, але я хочу бути вище дрібних слабкостей, дурниць і недоліків, які псують багатьох жінок. Зараз я далека від цієї мети, але я стараюся і сподіваюся з часом стати такою, як мама.

Емі говорила серйозно, і, обнявши її, Джо гаряче сказала:

– Тепер я розумію, що ти маєш на увазі, і ніколи більше не сміятимуся над тобою. Твої успіхи більші, ніж ти думаєш, і я вчитимуся в тебе істинній ввічливості, оскільки впевнена, що ти знаєш її секрет. Старайся, дорога, і одного разу ти отримаєш свою нагороду, й тоді я буду найщасливішою людиною на світі.

Через тиждень Емі справді отримала свою нагороду, а бідна Джо була далеко не найщасливішою людиною через отриману звістку. Прийшов лист від тітоньки Керрол, і, читаючи його, пані Марч так сяяла, що Джо і Бет запитали, які приємні новини до них прийшли.

– Тітка Керрол їде в Європу наступного місяця й хоче…

– Щоб я поїхала з нею! – вигукнула Джо, скочивши зі стільця в нестримному захваті.

– Ні, дорога, не ти, а Емі.

– Але мамо! Вона ще надто маленька, я маю поїхати першою. Я так давно цього хотіла… поїздка принесе мені стільки користі, та й загалом це буде чудово… Я повинна поїхати.

– Боюся, Джо, це неможливо. Тітка вибрала Емі, й не нам диктувати їй, кого взяти, адже вона робить нам таку люб’язність.

– Так завжди. Емі – всі задоволення, а мені – вся робота. Це несправедливо, о, це так несправедливо! – сердито крикнула Джо.

– Боюся, люба, частково це твоя власна вина. Коли тітка розмовляла зі мною на днях, вона поскаржилася на твої різкі манери й надто незалежний характер. І в листі вона говорить, цитуючи серед іншого твої слова: «Спочатку я збиралася запросити Джо, але оскільки «благодіяння пригнічують її» і вона «терпіти не може французьку», я не наважилася запросити її. Емі більш слухняна, вона складе хорошу компанію для Фло і буде вдячна за ту користь, яку їй, безсумнівно, принесе ця подорож».

– О мій язик, мій жахливий язик! Чому я не можу навчитися тримати його за зубами? – стогнала Джо, згадуючи слова, що стали причиною її нещастя. Коли пані Марч вислухала пояснення щодо походження наведених в листі цитат, вона сказала сумно:

– Я дуже хотіла б, щоб ти могла поїхати, але цього разу надії для тебе немає. Тож постарайся перенести це мужньо і не псуй задоволення Емі докорами або наріканнями.

– Постараюся, – сказала Джо, із зусиллям кліпаючи очима й опускаючись на коліна, щоб зібрати речі, які висипалися із робочого кошики, який вона перекинула, коли різко схопилася. – Я візьму з неї приклад і постараюся не тільки здаватися, а й бути задоволеною і не заздрити жодній хвилині її щастя. Але мені буде нелегко, бо це жахливе розчарування, – і бідна Джо окропила маленьке пухке вушко подушечки кількома дуже гіркими сльозами.

– Джо, люба, напевно, я жахлива егоїстка, але я не можу розлучитися з тобою і рада, що ти поки нікуди не їдеш, – шепнула Бет, обіймаючи її прямо разом із кошиком так міцно і з такою любов’ю на обличчі, що Джо стало легше, незважаючи на болюче