Читати книгу - "Барва чарів"

Буйвітер поклав їх назад і похмуро кивнув. У цьому чарівному місці октаринового світла було стільки, що саламандри його просто обжерлися, а далі природа зробила свою справу.

Малюнкова коробка тихцем бокувала на своєму триніжку. Чарівник замірився дати їй копняка, але не влучив. Груша премудра почала переставати йому подобатись. Щось маленьке вжалило його в щоку. Він дратівливо відмахнувся.

Буйвітер озирнувся, почувши зненацька якийсь скрегіт, і голос, що наче тесаком по шовку, промовив:

— Це вельми неґречно.

— Заткай си, — сказав Грун.

Він підважував Крінґом кришку вівтаря. Грун глянув на Буйвітра й зашкірився. Чарівник посподівався, що те кривляння-роторозтягнення було усмішкою.

— Сила чарів, — примовив варвар, натискаючи своєю завбільшки з довбню рукою на меч, незважаючи на його скарги. — Поділимо тепер скарби, га?

Буйвітер тихенько гаркнув, бо щось маленьке і тверде стукнуло його у вухо. Повіяв ледь відчутний вітерець.

— Звідки ти знаєш, що там скарб? — спитав чародій.

Грун натужився і спромігся запхати пальці під камінь.

— Ябка тра шукати під яблінков, — відповів він. — А скарби — під вівтарем. Логіка.

Грун стиснув зуби. Каменюка похитнулась і важко впала на підлогу.

Буйвітра знову щось вдарило, цього разу в руку й сильно. Він різко хапнув і подивився, що спіймав. То був уламок каменя, який мав п’ять плюс три сторони. Буйвітер зиркнув на стелю. Вона має бути такою осілою? Грун щось мугикав, тягнучи зі спаплюженого вівтаря шкіру, що вже кришилася.

Повітря потріскувало, світилось і гуло. Невидимий вітер учепився до одягу чарівника, змусивши його затріпотіти у вихорі блакитних та зелених іскор. Навколо голови Буйвітра стогнали й бурмотіли скажені, напіввирисувані духи, які пролітали повз.

Він спробував піднести руку. Її зараз же охопило октаринове сяйво, а попри нього прокотився зміцнілий чарівний вітер. Шквал промчав залою, не збуривши й пилинки, однак у Буйвітра від нього ледь повіки не позакочувались. Вітер свистів тунелями, його тужливе виття навіжено відбивалося від каменя до каменя.

Двоквіт підхопився, зігнутий удвоє в пащі астрального вітрюгана.

— Що це, у біса, таке? — прокричав він.

Буйвітер напівобернувся. І зараз же його піймав ревучий вітер та ледь не перекинув. До його ніг вчепилися примарні вихори, що кружляли в поривах повітря.

Різко випростана Грунова рука впіймала чарівника. Через мить його та Двоквіта затягнули під захист спустошеного вівтаря, де вони тепер лежали на долівці й відхекувалися. Поряд них іскрився балакучий меч Крінґ, буревій підвищив його чарівне поле у стонадцять разів.

— Тримайся! — гукнув Буйвітер.

— Такий вітер! — закричав Двоквіт. — Звідки він? Куди він дме?

Застиглий вираз непідробного жаху на обличчі Буйвітра змусив його міцніше вчепитися за каміння.

— Нам кінець, — промимрив Буйвітер, почувши, як тріснув і посунувся дах. — Звідки приходять Тіні? Туди якраз вітер дме.

Насправді ж відбувалося те, розумів чарівник, що оскільки ображений дух Бел-Шамарота провалився крізь нижчі підземні світи, то його насиджений дух тепер із самого тутешнього каміння висмоктувало в те місце, яке за уявленнями найбільш поважних жерців Плаского світу перебувало одночасно і під землею, і Деінде. Через це його храм опинився в нищівній владі Часу, який тисячі сором’язливих років неохоче до нього підсувався. І от, раптово вивільнена, накопичена вага всіх тих стримуваних секунд немилосердно тиснула на позбавлені опори камені.

Грун глянув на чимраз ширші тріщини й зітхнув. А тоді встромив два пальці до рота і свиснув.

Реальний звук задзвенів напрочуд голосно поверх псевдозвуку широкого астрального виру, що утворювався насеред великої восьмикутної плити. За ним пролягло глухе відлуння, що було на диво, наче калатання якихось кісток. Після того почувся шум, без жодного натяку на чудасію. Гулкий цокіт копит.

Крізь склепінчастий прохід легким галопом забіг бойовий кінь Груна і здибився поряд свого господаря. Грива його аж струменіла під вітром. Варвар підвівся й кинув свої торби коштовностей у лантух, що звисав із сідла, а тоді й сам виліз тварині на спину. Він сягнув униз і, вхопивши Двоквіта за шкірку, поклав поперек луки сідла. Коли кінь обернувся, Буйвітер здійснив відчайдушний стрибок і приземлився позаду Груна, на що той не мав ніяких заперечень. Кінь упевнено поскакав тунелями, перестрибуючи раптові зсуви каменю і спритно оминаючи величезні каменюки, які валилися з деформованого склепіння. Буйвітер, міцно тримаючись, похмуро дивився назад.

Не дивно, що кінь рухався так хутко, бо слідом за ним, крізь мерехтливе фіолетове світло, неслася лиховісна на вигляд скриня й малюнкова коробка, що стрімголов мчала на своїх трьох ніжках. Така чудова була властивість премудрої груші, будь-куди йти за своїм господарем, що з неї зазвичай робили речі для супроводу мертвих імператорів у потойбіччя…

Мить по тому, як увесь гурт вибрався назовні, восьмикутне склепіння вкрай зламалось і розвалилося на плити.

Сходило сонце. Позаду здіймався стовп пилюки від храму, що завалився, але ніхто не озирався. А шкода, бо Двоквіт міг би зробити такі світлини, які були б дивовижні навіть за мірками Плаского світу.

Серед куряви руїн зчинився якийсь рух. Усе встелилося зеленим килимом. Відтак вигулькнув дуб, миттю розправивши віти, як та зелена ракета-петарда. Ще й не перестали труситися кінчики його постарілих гілок, як він уже стояв посеред поважного чагарника. Виріс бук, наче гриб, зміцнів, зогнив і розсипався на хмару труті поміж свого молодняка. На цю пору храм уже був наполовину похованою в землю купою мошистих каменів.

Але Час, що від початку дорвався, як дурний до мила, тепер мав намір довести справу до кінця. Вир межі між чарами, що затухали, та ентропії, що набирала обертів, скотився з гори й наздогнав коня в галопі. Вершники ж, самі творіння Часу, зовсім нічого не помічали. Проте він мчав із канчуком століть у чарівний ліс.

— Разюче, правда? — зауважив голос біля Буйвітрового коліна, коли кінь галопував крізь серпанок трухлявілого лісу та падолисту.

Голосу був притаманний моторошний металевий брязкіт.

Буйвітер позирнув униз на меч Крінґ. На голівці його руків’я містилася пара рубінів. Чарівникові здалося, що вони дивляться просто на нього.

З верескових околиць лісу вони спостерігали за битвою дерев і Часу, яка могла мати лише один кінець. На привалі було влаштовано такий собі бенкет, що полягав у поїданні ведмедя, котрий мав необережність підійти до Груна на відстань пострілу з лука.

Буйвітер дивився на варвара понад його горою жирного м’яса. Чарівник зауважив, що той Грун, який виконував роботу героя, досить-таки відрізнявся від того Груна, виножлукта й