Книги Українською Мовою » 💙 Жіночий роман » Не чужі, Аріна Вільде 📚 - Українською

Читати книгу - "Не чужі, Аріна Вільде"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Не чужі" автора Аріна Вільде. Жанр книги: 💙 Жіночий роман. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 25 26 27 ... 97
Перейти на сторінку:
Глава 16

Хвилини здаються цілою вічністю. Я гіпнозую поглядом телефон, з завмиранням серця очікуючи відповіді від Давида. Кошеня тремтить поряд зі мною від страху, я намагаюся заспокоїти його, шепочу пестливі слова, а сама вже вся втомилася від очікування.

Напевно, я зробила дурницю. Потрібно видалити повідомлення й удати, що нічого не було. Це було неправильним рішенням із мого боку. Він, мабуть, засміє мене, коли помітить, що я йому написала. Або раптом у нього дівчина є, а тут я зі своїм кошеням?

Але пізно.

Повідомлення, виявляється, уже прочитано. Дві галочки тому підтвердження. Прочитано й залишено без відповіді, що не може не розчаровувати.

У роті з’являється присмак гіркоти. Прикро. Невже я йому зовсім не цікава? Адже мені на мить здалося, що і в його очах спалахнув вогник симпатії. Недарма ж сьогодні попіклувався про мене, замість того, щоб провести до автомобіля і впевнитися, що я сіла за кермо, а самому поїхати додому - він волочився зі мною в інший кінець міста.

На годиннику вже північ, я все не можу заснути. Грудочка шерсті нагодована, приголублена, влаштована на подушці поряд. Муркоче тихенько, насолоджуючись теплом дому.

Я тяжко зітхаю, а наступної миті підскакую в ліжку, тому що на тумбочці лунає вібрація телефона, яка сигналізує про вхідне повідомлення.

Давид Котик: «Вигадала ім’я?»

Не вірю своїм очам. Це Давид. Написав. Господи Боже. Кілька разів щипаю себе за кисть, щоб впевнитися, що не сплю.

Я: «Обираю між Каспером та Арчі».

Давид Котик: «Я думав, ти обереш щось на кшталт Антуанетта-Лючія Женевська».

Я усміхаюся, пальці ширяють над клавіатурою, швидко друкуючи слова:

Я: «Це хлопчик, яка Антуанетта?»

Давид Котик: «Ти впевнена в цьому?»

Я: «Я виросла в бабусі в селі, у неї було четверо котів, звісно, я впевнена».

Давид Котик: «Ну-ну, тільки потім не дивуйся, якщо твій Арчибальд принесе в подолі».

Я: «Ну ні. Але подружку я йому знайду».

Кілька хвилин тиші, а слідом приходить фото смугастого дорослого кота. І дуже-дуже вгодованого.

Давид Котик: «Можу друга запропонувати».

Я: «Господи, чим ти його годуєш? У нього ж ожиріння, це ненормально».

Й одразу ж шкодую про написане. Ще подумає, що я з тих людей, які люблять повчати інших.

Давид Котик: «Він лінивий. Але нічого страшного, я збираюся влаштувати йому марафон зі схуднення. Улюблені сосиски вже знищено».

Давид Котик: «Ти обробила рани?»

Дивлюся на свої долоні, на яких милується все той же пластир, який так турботливо відшукав Давид, і нахабно брешу.

Я: «Звісно».

Давид Котик: «Покажи».

Я починаю панікувати. Метушуся всього мить, дістаю із шафи аптечку, намотую бинт верхи на пластир. А потім роблю те, що ніколи раніше не зробила б. Відшукую в надрах гардеробної шовкову піжамку з мереживом, яку Юля подарувала мені на якесь свято і яку я жодного разу не одягла, стягую із себе спортивні штани, безрозмірну футболку й одягаю короткі шортики та маєчку.

Шовкова тканина приємно холодить шкіру. Я підходжу до дзеркала на весь зріст, поправляю волосся, виставляю вперед праву ногу, щоб здаватися стрункішою, виставляю перед собою перебинтовану долоню й роблю фото. Клац — і, поки не встигла передумати, відправляю Давидові.

Повідомлення прочитано.

Відповіді немає добрих п’ять хвилин.

Я починаю нервувати, зариваюся під ковдру, ніби кошеня, яке нашкодило, і тремчу.

Невже нерозумно вчинила?

Давид Котик: «Милі трусики».

Я: «Е-е-е, що? У тебе рентген замість зору?»

Давид Котик: «Ні :)»

Я: «Звідки тоді знаєш, що вони милі? Або це спосіб перейти до більш дорослих тем, ніж поріз на моїй руці?».

Давид Котик: «Крісло».

Я не одразу розумію, про що він. А коли приходить розуміння, від сорому горять навіть кінчики вух. В об’єктив потрапило моє крісло, на яке я кинула білизну від Вікторії Сікрет. І Давид її помітив. От дідько.

Я: «Можу поміряти кілька, якщо хочеш роздивитися ближче».

Наважуюся на сміливий крок. Флірт із чоловіками — це не те в чому я сильна. Але якщо не почати першою — ми з Давидом ще кілька років будемо тупцювати на місці, перш ніж перейдемо до першого поцілунку.

Давид Котик: «Лягай спати, Лєро. Уже пізно», — розчаровує мене наступне повідомлення і я знічуюся.

Я: «Забула, що в тебе може бути дівчина. Дякую, що допоміг сьогодні. Кошеня назву Каспер. Бувай».

Й одразу ж вимикаю телефон. Тому що боюся прочитати його наступне повідомлення. Або що ще гірше: наткнутися на його мовчання. Заснути б ще.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 25 26 27 ... 97
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Не чужі, Аріна Вільде», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Не чужі, Аріна Вільде"