Книги Українською Мовою » 💙 Жіночий роман » Не чужі, Аріна Вільде 📚 - Українською

Читати книгу - "Не чужі, Аріна Вільде"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Не чужі" автора Аріна Вільде. Жанр книги: 💙 Жіночий роман. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 24 25 26 ... 97
Перейти на сторінку:

— Впала, коли за кошеням побігла.

— А Давид як у твоєму автомобілі опинився? — з підозрою запитує він.

— Він не дозволив сісти мені за кермо з розідраними долонями. Ти ж не проти, якщо я залишу кошеня? — швидко переводжу тему, оскільки боюся, що батько не схвалить Давида й заборонить мені з ним бачитися. Адже він ніби як не той перспективний чоловік, про якого для мене мріє батько.

Не здивуюся, якщо він уже пригледів мені пару. У такому випадку втечу з дому назад у село.

— Тільки дивися, щоб він не зіпсував меблі у вітальні, — попереджає мене батько.

— Не хвилюйся, ти навіть не помітиш, що в нашому домі оселився кіт, — запевняю його й мчуся до дому. Першою справою зберігаю на телефоні номер Давида. Довго думаю над тим, як його підписати: Коханий буде занадто, просто за іменем — банально. Тому перейменовую незнайомого абонента на Давид Котик.

— Ну що, крихітко, ходімо відмиємо тебе, а потім нагодуємо? — дивлюся на перелякане кошеня, але розумію, що сама не впораюся, оскільки варто підставити руки під воду, як рани починають пекти.

Доводиться йти за допомогою до молодшого брата. Йому тринадцять і він справжній ботан, а ще гордість батька та його надія.

Зі своїх книжок він не вилазить, іноді складається враження, що він взагалі не живе з нами, позаяк бачимо ми його вкрай рідко.

— Юро, мені потрібна твоя допомога, — стукаю в його двері. Ще в нас є сестра Настя. Їй шістнадцять і ми не ладнаємо. Він слова зовсім. Вона мене ненавидить, вважає селючкою й жахливо ревнує до батька. А ще постійно підставляє мене, чим бісить до чортиків. Тому за допомогою до неї навіть не думаю звертатися.

— Що сталося? — відчиняє двері брат і я зустрічаюся з втомленим поглядом темних очей. Не за віком дорослих.

— Не хочеш відірватися він свого навчання на кілька хвилин і допомогти мені викупати кошеня?

— Кошеня? Звідки воно в нас? — його очі запалюються зацікавленістю.

Я знаю, як Юра любить тварин, але все не наважується попросити в батьків завести собаку чи кота. Хоча в нас, звісно, є три боксери, але це зовсім не та порода, з якою варто гратися підліткові у дворі. Ті швидше руку відкусять, ніж дадуть себе стиснути в обіймах.

— Знайшла сьогодні, — змовницьки промовляю я, оглядаючись у боки. — Але в мене ось, — виставляю перед собою долоні, — тому сама я не впораюся. Ну як, ти зі мною?

Юра із сумнівом озирається назад, там його чекає черговий підручник з англійської або історії, але дитячий інтерес перемагає серйозного хлопчика, і він киває мені, зачиняючи за собою двері. Я беру шампунь, набираю у ванну трохи води, а потім починається найцікавіше. Кошеня ніяк не бажає залишатися у воді. Воно виривається, нявчить, шкребеться, ми з Юрою насилу впоралися з ним. Волаємо, коли вода летить і на нас, а потім із подивом помічаємо, що коли бруд із шерсті все ж вимився, він виявляється не чорним, а білим.

— І хто міг такого красунчика викинути на вулицю? — з гіркотою питаю я, завертаючи кошеня в рушник.

— Він, напевно, голодний, я піду принесу йому молока, — викликається Юра, який уже зовсім забув про навчання.

— Давай, а я поки просушу його трохи.

Я завертаю в рушник кошеня, яке притихло, і кладу на своє ліжко. А потім не витримую, фотографую його кілька разів і знаходжу в месенджері контакт Давида.

Цікаво, це буде зовсім дивно й безтактно, якщо я зараз напишу йому? Адже він номер не для спілкування мені дав, та й по суті він мені його взагалі не давав.

Я тяжко зітхаю, а потім усе ж наважуюся. Тому що за своє щастя потрібно боротися, тим паче, що я для Давида безперечно не така байдужа, як він хоче показати. «Він виявився білим, неочікувано, правда? :)» — пишу я, а слідом відправляю фото мокрого кошеняти, яке більше було схоже на щура. І з завмиранням серця витріщаюся на екран, очікуючи, коли Давид прочитає моє повідомлення.

1 ... 24 25 26 ... 97
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Не чужі, Аріна Вільде», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Не чужі, Аріна Вільде"