Книги Українською Мовою » 💙 Жіночий роман » Не чужі, Аріна Вільде 📚 - Українською

Читати книгу - "Не чужі, Аріна Вільде"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Не чужі" автора Аріна Вільде. Жанр книги: 💙 Жіночий роман. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 23 24 25 ... 97
Перейти на сторінку:
Глава 15

Давид розслаблено керує автомобілем, я ж намагаюся витиснути з цієї зустрічі максимум. Мій рот не стуляється, здається, я мелю всіляку маячню, але нічого не можу із собою вдіяти. Втягнути в розмову Давида виявляється не так просто. Він воліє мовчати, але коли мова заходить про улюблені фільми, виявляється, нам подобаються одні й ті ж, і чоловік із задоволенням ділиться зі мною своїми враженнями.

У нього гарна усмішка, і я зависаю на його губах кожного разу, коли він сміється. У такі моменти він здається молодшим, ніж є насправді. І далеко не таким грізним, як хоче здаватися. Поряд із ним мені затишно, навіть кошеня заснуло в мене на колінах і почало тихенько мурчати. Впевнена, це все дія Давида.

Я помічаю, що ми вже майже доїхали до мого будинку й не знаю, як попросити в Давида номер телефону, щоб він не відмовив. Тому вигадую найбанальніший прийом у світі: поки він зосереджено повертає з головної на другорядну дорогу, я обережно виймаю з куртки свій мобільний і кладу його в кишеньку на дверцятах.

Давид зупиняється біля воріт, кілька разів блимає фарами охороні. Мій позашляховик вони впізнають, тому без питань відчиняють ворота. Я починаю метушитися, вдаю, що намагаюся знайти свій телефон.

— Ти не міг би мене набрати? Я, здається, загубила свій телефон. Сподіваюся, що в автомобілі, а не коли проїхалася долонями по асфальту.

А сама дихання затамувала й поворухнутися боюся, раптом розгадає мою брехню?

Давид глушить двигун. На вулиці вже темно, але ліхтарі чудово освічують наш двір і всього в кількох метрах від автомобіля я помічаю батька. Він розмовляє з начальником охорони, вказує кудись на стовп, швидше за все збираються встановлювати ще одну камеру спостереження.

— Кажи свій номер, — зітхає чоловік поряд зі мною, а мені хочеться заплескати в долоні від радості.

Невже в мене і справді буде номер Давида? Який же все-таки сьогодні чудовий день.

— Нумо я введу, — простягаю до нього руку і здригаюся, коли його пальці випадково торкаються моєї долоні.

Дихання збивається, мені хочеться зупинити час і насолодитися його теплими дотиками. Повітря навколо нас згущується й електризується. Або ж це мені просто здається? Але я точно впевнена, що чітко чую гулкий стукіт свого серця, а ще можу заприсягтися, що Давид на якийсь час затримав свій погляд на моїх губах. І я не змогла втриматися, облизала їх кінчиком язика, викликаючи в нас обох почуття незручності, оскільки спіймала Давида на тому, що він витріщається на мене.

Я відвожу погляд першою, згадуючи про гаджет у своїх руках. У нього новенький телефон останньої моделі, тремтячими пальцями під пильним поглядом Давида я набираю свій номер телефону, з динаміку лунає довгий гудок водночас із мелодією мого мобільного.

— О, он від де, — нервово усміхаюся, виймаючи «пропажу».

Кошеня на моїх колінах стрепенулося, жалібно нявкнуло. Прокинулося від сторонніх звуків.

У салоні знову запала тиша. Давид задумливо дивиться перед собою, склавши руки на кермі, я на нього. Повисла незручна пауза.

— Дякую тобі велике за допомогу, — видихаю я, шкодуючи, що дорога до мого дому виявилася такою короткою. — Може, тобі таксі викликати? Як ти доберешся до дому?

— Не хвилюйся, Лєро, у мене брат неподалік від вас живе, позичу в нього тачку на деньок, — переводить погляд на мене і я зависаю на його очах. Укотре.

— А, ну тоді добре.

Давид тягнеться до ручки дверей, але, перш ніж залишити салон, знову обертається до мене, ковзає по мені зацікавленим поглядом, хмикає і промовляє:

— З зеленим тобі, звісно, було непогано, але так набагато краще. Щоправда, не встигла ти відмити зеленку з голови, як доведеться розмалювати долоні. Мені починає здаватися, що ти притягуєш неприємності тільки в ту мить, коли я знаходжуся десь поблизу. Інакше не дожила б до своїх років. Скільки тобі, до речі? — ніби поміж іншим запитує він, а я радію, тому що він помітив мою нову зачіску. А чоловіки, як ми знаємо, у цьому не сильні.

— Двадцять, — з викликом дивлячись йому в очі, промовляю я.

Присягаюся, якщо зараз посміється і скаже, що я маленька, запущу в нього котом, нехай пошкрябає його гарне обличчя, мені не буде ані крапельки шкода його.

Імовірно, в моїх очах відобразилася вся моя кровожерливість, тому що Давид промовчав, усміхнувся якимось своїм думкам і похитав головою. А потім усе ж залишив салон і я поквапилася за ним.

Варто було дверцятам автомобіля зачинитися, як мій батько звернув на нас увагу. Його брови в подиві злетіли вгору, побачивши Давида у військовій формі.

— Доброго вечора, В’ячеславе Володимировичу, і на все добре, — змахує рукою Давид і швидким кроком йде до воріт, жодного разу не обернувшись.

А я так і застигаю на місці, з жалем дивлячись йому в спину. Він сховав руки в кишенях, його крок розмашистий, він явно поспішає, не бажаючи ні на хвилину затримуватися. Підтискаю від докуки губи й гладжу кошеня, яке захвилювалося в моїх руках.

— Привіт, тату, — ніяково переминаюся з ноги на ногу, перевівши погляд на батька. Насправді я не хотіла, щоб він бачив, з ким я приїхала.

— Що з руками? — помічає мої перебинтовані долоні він, і стривожено дивиться на мене.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 23 24 25 ... 97
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Не чужі, Аріна Вільде», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Не чужі, Аріна Вільде"