Читати книгу - "Вовк-тотем"

Старий Біліґ, указуючи руків’ям батога на декілька пагорбків попереду, сказав:

— Це і є «великі байбачі гори» Орхонського степу, тут багато байбаків, вони великі й жирні, а також мають добре хутро, тож тутешні місця — великий скарб для нашої бригади. На півдні й півночі є ще дві «маленькі байбачі гори», там теж чимало цих звірят. Через декілька днів усі сюди прийдуть, адже цього року байбаків легко буде піймати.

— Чому? — поцікавився Чень.

— Тому що вовків поменшало, — зітхаючи, зі збляклим поглядом відповів Старий. — От байбаки й потрапляють легко в капкани. Восени вовки накопичують жир, харчуючись жирними байбаками, адже вовки без жиру також не перезимують. Причому вовки теж полюють на великих байбаків, а не на маленьких, тому й вони щороку мають можливість попоїсти байбачатини. У степу тільки монгольські скотарі та монгольські вовки розуміються на степових законах, які встановив Тенґер.

Вони поступово наближались до «великої байбачої гори». Раптом вони помітили, що там з боку урвища напнуті два брезентових намети, над якими піднімаються струмки диму, а поряд стоять вантажівка та віз із дерев’яними відрами для води. Усе це було схоже на намети тимчасових робітників.

От біда! Вони знову виявились першими! Вираз обличчя Старого Біліґа різко змінився — він так розсердився, що в його очах справді ледь не палав вогонь. Він помчав у напрямку наметів.

Два коня ще не наблизились до наметів, а вершники вже відчули запах байбачатини й байбачого лою. Перед наметами вони відразу ж спішились і побачили, що на влаштованій там кабиці стоїть великий казан, наполовину заповнений коричневим байбачим лоєм, що саме кипить і булькає великими бульбашками, і в ньому крутяться декілька цілих тушок байбаків, з яких зняли лій і залишили саме м’ясо, яке вже обсмажилось у лої до жовтого кольору й хрумкої скоринки. Один молодий заробітчанин щойно виловив просмаженого байбака й збирався вкинути в казан іншого, оббілованого, випатраного й уже без лою. Голова Ван і ще один заробітчанин сиділи біля старої дерев’яної скрині, на якій були розставлені миска з соєвим соусом, блюдце з сіллю й перцем і тарілка із зеленою цибулею. Вони пили вино просто з горла пляшки й жували смажену байбачатину. Їм було дуже весело.

Поряд із казаном стояла велика залізна миска для вмивання, заповнена оббілованими тушками байбаків, більшість з яких були розміром лише з долоню — тобто ще байбачата. На траві лежали декілька стулок дверей і більше десятка виплетених з вербових прутиків матів, розміром з обідній стіл, на яких були розстелені великі й малі байбачі шкурки — не менше сотні-двох. Чень Чжень із Старим Біліґом увійшли в намет і побачили там декілька стосів у половину зросту людини заввишки вже висушених байбачих шкур, кількістю приблизно більше сотні. У центрі намету стояла велика бензинова каністра висотою більше метра, вже наполовину наповнена байбачим лоєм, а поряд на землі ще була розставлена «маленька тара» — заповнені лоєм чайники й відра.

Старий кинувся з намету надвір, підійшов до залізної миски для вмивання й відсунув руків’ям батога кількох байбачат, що лежали зверху, та помітив, що внизу під ними є ще декілька самок із зовсім тонким шаром лою.

Зі злості Старий сильно ляснув батогом по мисці й закричав на начальника Вана:

— Хто це дозволив тобі вбивати самок і байбачат? Це ж власність усієї бригади! Орхонські скотарі з покоління в покоління витрачали стільки зусиль, щоб зберегти байбаків, а ви, такі сміливці, без згоди всієї бригади наважились убити стількох тварин!

Начальник Ван, уже добряче п’яний, продовжуючи їсти м’ясо й пити, не поспішаючи, сказав:

— Я б не наважився вбивати байбаків на ваших землях, але ж хіба це — ваші землі? Навіть ваша бригада увійшла до військового корпусу. Тож повідомлю вам, що це керівництво корпусу направило нас полювати на байбаків. Радник Сунь сказав, що байбаки руйнують пасовища, а також є основним харчем для вовків, щоб пережити зиму, тож якщо винищити байбаків, вовки ж і не перезимують? От керівництво корпусу й видало наказ про те, що війна на винищення вовків повинна включати й винищення байбаків заразом. Лікар з лікарні при дивізії сказав, що байбаки можуть поширювати чуму, а якщо тепер, коли в цих місцях з’явилось так багато людей, тут виникне епідемія, то хто відповідатиме? Може, ти?

Старий Біліґ довго мовчав, стримуючись, але, зрештою, вигукнув:

— Навіть якщо керівництво корпусу видало наказ, все одно — так не можна! Якщо ви винищите всіх байбаків, то як тоді скотарі будуть займатись кожум’яцтвом? А якщо збруя порветься, кінь злякається й людина травмується, хто відповідатиме? Ви шкодите виробництву!

Начальнику Вану вино вдарило в голову, тож він сказав:

— Якщо начальство сказало нам усіх винищити, значить, зрозуміло, що є відповідальні за це! А якщо ви такі розумні, то йдіть шукайте начальство і йому кажіть усе це, який сенс базікати про це тут перед нами, простими робітниками? — І кинувши погляд на лантух, причеплений до сідла Старого, начальник Ван продовжив: — Ви ж, я бачу, теж прийшли полювати на байбаків? Якщо вам дозволено, то чому нам не дозволено? Дикі тварини — це ж не ваша домашня худоба, хто їх уполював, тому вони й належать!

Від гніву в Старого аж вуса тремтіли, він сказав:

— Ось зачекай, я поїду назад і покличу конопасів, усі ці шкури й лій слід відвезти на бригаду!

— Усе це байбаче м’ясо й лій замовила їдальня керівництва корпусу, і завтра це все потрібно їм відвезти. Якщо ж ти маєш намір покликати людей і все це