Читати книгу - "Шантарам"

Мій внутрішній голос наполягав, що я повинен сказати йому, як це сталося насправді. Він мав право дізнатися правду. Мені кортіло сказати йому цю правду, якесь почуття,— я й сам не розумів, що то було за почуття, можливо, рештки гніву на Уллу або заздрості від того, що Модена так вірить в неї,— спонукало мене викрикнути йому правду, струснути його, завдати йому болю. Але я не міг цього зробити. Я не міг ні говорити, ні рухатися. І коли його очі почервоніли, коли в них почали поволі закипати сльози, що побігли рівчаками шрамів попід його очима, я лише кивнув йому, не відводячи погляду, і нічого не сказав. Модена у відповідь теж поволі схилив голову. Мабуть, він неправильно зрозумів мене. А може, я неправильно зрозумів його. Цього я ніколи не дізнаюся.

«Мовчання може поранити, наче удар нагаєм»,— написав поет Садок Хан. Але іноді воно може бути єдиним способом висловити правду. Дивлячись, як Модена, кульгаючи, іде провулком, я знав, що хвилина мовчання, коли його рука лежала у мене на грудях, а його розтерзані очі дивилися мені у вічі, залишиться для нас моментом істини й що той момент набагато важливіший для нас, ніж холодна байдужа правда.

«І може, він таки має рацію,— думав я.— Можливо, його спогади про Уллу і Мауриціо — це якраз і є істина». Звісно, він упорався з болем, якого вони йому завдали, набагато краще, ніж я свого часу. Коли мій шлюб розпався, лишивши мене наодинці зі зрадою і гіркотою, я почав шукати порятунку в наркотиках. Мені була нестерпна думка, що любов загинула, а щастя так раптово згоріло, залишивши по собі лише попіл відчаю. Я звів своє життя на пси, прихопивши з собою безліч невинних людей. А Модена трудився, збирав гроші й чекав, поки любов повернеться. Я йшов і думав про це — про те, як жив Модена після того, що з ним зробили,— і збагнув істину, яку повинен був розуміти з самого початку. І це було дуже просто, так просто, що я прозрів, потому як усвідомив той біль, котрого зазнавав Модена. З тим болем він упорався, бо знав, що й сам трохи винен у тому, що сталося. А я не хотів брати на себе відповідальність за розпад моєї сім’ї і за той біль, якого це завдало усім нам, тож не міг погамувати страждання.

Тепер, поринувши в строкату галасливу ринкову метушню, я зміг зробити це. Я визнав свою провину і відчув, як моє серце розкривається назустріч світові, звільнене від страху, образ і недовіри до себе. Я пропхався поміж ятками, підійшов до Абдулли, Вікрама та Джорджів і всміхнувся. Я відповів на їхні запитання про Модену й подякував Абдуллі за сюрприз. Він мав рацію — після цього я справді простив йому все. І хоч я не міг знайти слів, щоб пояснити йому те, що сталося зі мною, він відчув, що я вже по-іншому всміхаюся йому і що це пояснюється спокоєм, що народився в мені сьогодні й дедалі зростає та зростає.

Тканина минулого складається з клаптів наших емоцій, а прошита вона такими нитками, що їх годі й розгледіти спершу. Найкраще, що ми можемо зробити,— це загорнутися неї або ж тягнути її за собою в нашому пориванні вперед. Але все має свою причину і своє призначення. Зародження кожного життя, кожної любові, кожної дії, почуття чи думки має свої причини і покликане відіграти певну роль. І деколи ми розуміємо їх. Іноді ми бачимо минуле дуже ясно, і зв’язки поміж окремими його частинами постають перед нами так чітко, що кожна нитка набуває сенсу, і ми читаємо зашифровані в них послання. У будь-якому житті, хоч як убого чи, навпаки, яскраво прожите воно було, наймудріша невдача, а найясніша печаль. Завдяки стражданням і поразкам, цим нашим ворогам, яких ми боїмося і ненавидимо, ми набуваємо мудрості, тож вони мають право на існування.

Розділ 41

Гроші смердять. Пачка нових асигнацій тхне чорнилом, кислотою і хлоркою, мов поліційна дільниця, де беруть відбитки пальців. Старі гроші, просочені надіями і бажаннями, мають затхлий запах, як у засушених квітів, що дуже довго пролежали поміж сторінками дешевого роману. Якщо тримати в приміщенні велику кількість старих і нових грошей — мільйони рупій, двічі полічених і перев’язаних у пачки гумками,— воно починає смердіти. «Я обожнюю гроші,— сказав одного разу Дідьє,— але не переношу їх запаху. Що більше я їм радію, то ретельніше доводиться після цього мити руки». У бухгалтерії, куди стікалася вся виручка нашої мафії від обміну валюти, у задушливій печері поблизу Форту, де лампи світили достатньо яскраво, щоб виявити фальшиву купюру, а вентилятори над головою крутилися так, щоб не здувати папірців зі столу, гроші смерділи, мов просякнуті потом і замурзані в багно черевики гробарів.

За декілька тижнів після зустрічі з Моденою я вискочив з бухгалтерії Раджубгая, розкидав охоронців, що чергували на майданчику,— це була наша улюблена гра,— і з полегшенням вдихнув відносно свіже повітря сходової кліті. Коли я почав спускатися вниз, мене гукнули, і, обернувшись, я побачив у дверях Раджубгая, головного рахівника мафії Хадера — точніше, мафії Салмана. Угодований, лисуватий і коротконогий Раджубгай був, як завжди, вбраний у доті й білу майку. Він наполовину висунувся з дверей, тому що ніколи не полишав приміщення, поки опівночі не опечатував двері. В глибині кімнати у нього був обладнаний персональний туалет, в дверях якого було вмонтовано дзеркало одностороннього огляду, щоб він міг спостерігати за тим, що відбувається за його відсутності. Він був рахівником з покликання, найкращим у мафії, і бухгалтерією переймався не лише з обов’язку. Поза роботою це був просто замкнений, дратівливий і підозріливий дідок. Але варто було йому увійти сюди, як він на очах розцвітав і наливався певністю. Можна було подумати, що це приміщення чинить фізичну дію на його психіку і на всю його життєдіяльність: поки бодай частина його тіла була тут, коло грошей в нього вливалася цілюща снага.

— Лінбаба! — крикнула мені верхня половина Раджубгая.— Ти не забув про весілля? Ти прийдеш?

— Так, звісно,— всміхнувся я йому.

Я