Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Я відчув, як до мене повернулася знайома тривога, темним птахом угородивши пазурі у м’язи моїх шиї та пліч. Я гадав, що все скінчиться нудним зубрінням, але, вочевидь, остання біда ще була попереду. А ще мені не подобалось, як звучить назва «випробування каменя».

— Повернися сюди після полуденної трапези, — наказала Шегін. «Звільнення». — Іди собі. Доти мені треба чимало підготувати.

Я пішов шукати Пенте. За відсутності Вашет вона стала єдиною людиною, яку я знав досить добре, щоб запитати про майбутнє випробування.

Однак її не було ні у власному домі, ні у школі, ні в купальнях. Урешті я здався, зробив розтяжку й відпрацював кетан — спершу із Цезурою, потім без неї. Відтак подався до купалень і зчистив із себе три дні неробства.

Коли я повернувся після обіду, Шегін чекала на мене, тримаючи в руках свій вирізьблений дерев’яний меч. Вона поглянула на мої порожні руки та зробила роздратований жест.

— Де твій дуельний меч?

— У мене в кімнаті, — відповів я. — Я не знав, що в ньому буде потреба.

— Біжи по нього, — сказала вона. — А тоді зустрінься зі мною біля кам’яного пагорба.

— Шегін, — мовив я. «Наполегливе благання». — Я не знаю, де це. І нічого не знаю про випробування каменя.

«Подив».

— Вашет тобі ніколи не розповідала? — «Недовіра».

Я хитнув головою. «Щире вибачення».

— Ми були зосереджені на дечому іншому.

«Досада».

— Воно доволі просте, — пояснила Шегін. — Спершу ти продекламуєш атас Сайсере всім присутнім. Відтак піднімешся на пагорб. На першому камені битимешся з людиною зі школи, що має ранг першого каменя. Якщо переможеш, то полізеш далі й битимешся з людиною другого каменя.

Шегін поглянула на мене.

— У твоєму випадку це формальність. Іноді до школи вступають учні, наділені винятковим обдаруванням. Вашет була така, і вона дістала другий камінь на першому своєму випробуванні. — «Відверта чесність». — Ти не такий. Кетан у тебе досі кепський, і ти не можеш сподіватися навіть на перший камінь. Кам’яний пагорб стоїть на схід від купалень, — вона махнула мені рукою: «Поквапся».

***

До мого прибуття біля підніжжя кам’яного пагорба зібрався натовп більш як зі ста осіб. Сірого домотканого полотна і приглушених кольорів було набагато більше, ніж найманського червоного, а тихе бурмотіння розмов у натовпі було чутно звіддаля.

Сам пагорб був не надто високий і не крутий. Одначе стежка до його вершини не раз завертала то туди, то сюди. На кожному повороті був широкий плаский простір, де стояв великий сірий кам’яний блок. Чотири повороти, чотири камені й четверо найманців у червоних сорочках. На вершині пагорба стояв високий сірокамінь, знайомий мені, наче друг. Поряд із ним стояла маленька постать у сліпучо-білих шатах.

Підійшовши ближче, я вловив запах, який ніс вітер: смажені каштани. І тоді нарешті розслабився. Це було своєрідною виставою. Хоча слова «випробування каменя» і звучали грізно, я дуже сильно сумнівався, що мене пошматують перед глядачами, які длубатимуться в носі, поки хтось продаватиме смажені каштани.

Я зайшов у юрбу й наблизився до пагорба. Мені було видно, що поряд із сірокаменем стоїть Шегін. Також я впізнав біля третього каменя обличчя у формі сердечка й довгу повислу косу, що належали Пенте.

Коли я рушив до підніжжя пагорба, юрба обережно розступилася.

Краєчком ока я побачив, як до мене помчала криваво-­червона постать. Я, стривожившись, повернувся й уздрів, що це — не хто інший, як Темпі. Він поквапився до мене із широким жестом «завзяте привітання».

Я притлумив сильне бажання всміхнутись і вигукнути його ім’я, а натомість задовольнився жестом «радісне збудження».

Темпі став просто переді мною, взяв мене за плече і грайливо поштовхав мене, неначе поздоровляючи. Однак погляд у нього був напружений. Його рука поряд із грудьми, видима лише мені, сказала: «Обман».

— Послухай, — швидко заговорив Темпі собі під носа. — Ти не можеш виграти цей бій.

— Не хвилюйся. — «Заспокоєння». — Шегін уважає так само, та я можу вас здивувати.

Темпі до болю міцно стиснув моє плече.

— Послухай, — процідив він. — Поглянь, хто стоїть біля першого каменя.

Я глянув йому за плече. Карсерет. Погляд у неї був гострий, як ніж.

— Вона сповнена люті, — тихо промовив Темпі, зробивши жест «лагідна ніжність» так, щоб побачила юрба. — Мало було того, що тебе прийняли до школи, — тобі ще й дали меч її матері.

Ця новина вибила з мене дух. Я миттю згадав заключну частину атасу.

— Ларел була матір’ю Карсерет? — запитав я.

Темпі лагідно провів правою рукою крізь моє волосся.

— Так. Вона розлючена до нестями. Боюся, що вона радо тебе скалічила б, навіть якщо її за це витурять зі школи.

Я серйозно кивнув.

— Вона спробує тебе обеззброїти. Остерігайся цього. Не борюкайся. Якщо вона спіймає тебе «сплячим ведмедем» або «кружлянням рук», хутко скорися. В разі потреби кричи. Якщо ти завагаєшся чи спробуєш вирватися, вона розтрощить тобі руку чи висмикне її з плеча. Я чув, як вона менш ніж годину тому обіцяла це своїй сестрі.

Раптом Темпі відступив від мене і зробив жест «шаноблива повага».

Я відчув, як хтось помацав мене за передпліччя й, повернувшись, зобачив зморщене лице Маґвін.

— Ходімо, — тихо і владно промовила вона. — Час настав.

Я покрокував за нею. Поки ми йшли, всі в натовпі робили жести, що так чи інакше виражали повагу до неї. Маґвін привела мене до початку стежки. Там стояв сірий кам’яний блок, трохи вищий, аніж мені по коліно, й такий самий, як ті, що стояли на кожному повороті стежки.

Старенька жестом наказала мені вилізти на камінь. Я поглянув на гурт адемів і несподівано для самого себе відчув страх перед глядачами.

Трохи нагнувся й тихенько заговорив до Маґвін.

— Чи годиться підвищувати голос, декламуючи це? — нервово запитав я. — Не хочу нікого образити, та без цього мене не почують ті, хто стоїть іззаду.

Маґвін уперше всміхнулася мені, і її зморшкувате лице стало несподівано милим. Погладила мене по руці.

— Тут гучний голос не образить нікого, — запевнила вона із жестом «розважлива поміркованість». — Давай.

Я відстебнув Сайсере й віддав його. Тоді Маґвін підштовхнула мене до каменя.

Я декламував атас, тимчасом як Маґвін стежила за мною. Я був упевнений у своїй пам’яті, та це все одно діяло на нерви. Я замислився, що станеться, якщо я пропущу котрогось власника чи забуду якесь ім’я.

Закінчив я майже за годину. Адеми слухали мене в майже моторошній тиші. Коли ж я закінчив, Маґвін подала мені руку, допомагаючи злізти з каменя, як подають руку дамі, що виходить із карети. А тоді вказала догори пагорба.

Я витер піт на долоні й, пішовши вздовж стежки, взявся за дерев’яне руків’я дуельного меча. Червоні шати Карсерет були щільно закріплені на її довгих руках і широких плечах. Шкіряні ремені, якими вона користувалася, були ширші й товщі, ніж у Темпі. Також видавалося, що