Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Побачивши, що я за нею стежу, Карсерет повільним цілеспрямованим рухом відкинула свій дерев’яний меч. Вона показала жест «зневага» досить широко, щоб його було видно на півгрошових місцях у хвості натовпу.

Юрба забурмотіла, і я зупинився, не знаючи напевне, що робити. Трохи подумавши, також поклав тренувальний меч край стежини та продовжив іти.

Карсерет чекала посередині плаского, порослого травою кола футів із тридцять у діаметрі. Земля там була м’яка, тож за звичай­них обставин я не боявся б, що мене кинуть. Але саме за звичайних. Вашет уже пояснила мені різницю між киданням людини на землю й киданням людиною об землю. Перше відбувається у ґречному поєдинку. До другого вдаються у справжньому бою з намірами покалічити чи вбити супротивника.

Ще перебуваючи не надто близько, я став у вже знайому бійцівську стійку. Здійняв руки, зігнув коліна і притлумив бажання стати навшпиньки, бо знав, що відчую себе швидшим і в результаті зіпсую рівновагу. Я глибоко вдихнув, аби заспокоїтись, і поволі посунув до Карсерет.

Карсерет стала в подібну стійку і, не встиг я опинитися там, куди вона могла дотягнутися, зробила обманний випад у мій бік. Вона просто злегка ворухнула долонею та плечем, але я через тривогу щиро купився на це й відскочив, як переляканий кролик.

Карсерет опустила руки та стала прямо, облишивши бійцівську стійку. «Веселість, — сказала вона широким жестом, — запрошення». А тоді покликала мене до себе обома руками. Я почув, як із натовпу внизу долинуло кілька смішків.

Хай як принижувало її ставлення, я жадав скористатися з того, що вона втратила пильність. Я покрокував уперед і обережно спробував зробити «руки-ножі». Надто обережно. Тож Карсерет відступила, навіть не підіймаючи рук для захисту.

Я знав, що вона перевершує мене як бійця. Отже, моєю єдиною надією було зіграти на її емоціях, які вже розгорілися. Якщо я зможу її розлютити, вона може наробити помилок. Якщо вона наробить помилок, я, можливо, зумію перемогти.

— Першим був Чейл, — проказав я й нагородив її найширшою, найбільш варварською усмішкою, на яку був здатен.

Карсерет підступила на крок ближче.

— Зараз я розчавлю твої гарненькі ручки, — процідила вона бездоганною атурською. Ще не договоривши, простягнула руку й несамовито спробувала за мене вхопитися.

Вона намагалася злякати мене, щоб я відсахнувся й утратив рівновагу. І, якщо чесно, від її відверто отруйного голосу хотілося зробити саме це.

Але я був готовий. Я опирався несвідомому бажанню відсторонитися. При цьому я на мить заціпенів, не відступаючи й не просуваючись.

Ясна річ, саме цього й чекала насправді Карсерет — півсекундного вагання, поки я боротимусь із бажанням утекти. Вона подолала відстань між нами за один легкий крок і впіймала мене за зап’ясток. Долоня в неї була міцна, як залізний обруч.

Я не думаючи скористався цікавою дворучною версією «проривного лева» від Селеан. Ідеальною для маленької дівчинки, що пручається в руках дорослого чоловіка, чи безнадійно перевершеного музиканта, що намагається втекти від адемської найманки.

Я повернув собі контроль над рукою, і цей нестандартний рух трішечки здивував Карсерет. Я скористався цим і швидко атакував «сіянням ячменю», добряче вдаривши кісточками пальців по м’ясу зі внутрішнього боку її біцепса.

Удар був не сильний: надто вже близько до неї я перебував. Але якби мені вдалося влучити по нерву як треба, від цього удару в неї заніміла б рука. Це не просто ослабило б Карсерет із лівого боку, а ускладнило б усі рухи кетану, що передбачають застосування двох рук. Суттєва перевага.

Я досі залишався дуже близько, тож негайно долучив до «сіян­ня ячменю» «поворот жорен», а тоді коротко та твердо штовхнув Карсерет, аби позбавити її рівноваги. Мені вдалося торкнутись її обома руками й навіть відштовхнути її назад дюйми на чотири, але рівноваги Карсерет і близько не втратила.

Тоді я побачив її очі. Колись я вже думав, що вона сердита, але порівняно з цією миттю то було дрібницею. Тепер я зумів ударити її по-справжньому. І не один раз, а двічі. Варвар, який навчався менш ніж два місяці, двічі вдарив її на очах у всіх у школі.

Я не можу описати її вигляд. А якби й міг, то це не пояснило б вам, як усе було насправді, бо її лице залишалося майже цілковито байдужливим. Натомість скажу от що. Я за всеньке життя нікого не бачив таким лютим. Ані Емброуза. Ні Гемма. Ні Денну, коли я розкритикував її пісню, ні мейра, коли я йому опирався. Їхній гнів був блідою свічкою порівняно з вогнем кузні, що палав у очах Карсерет.

Але навіть тоді, коли її гнів розквітнув сповна, вона продовжувала цілковито контролювати себе. Вона не кидалася несамовито в атаку й не гарчала на мене. Тримала слова в собі, спалюючи їх, наче хмиз.

У цьому бою я не міг перемогти. Однак мої руки рухалися машинально, навчені за сотні годин тренувань користатися з її близькості. Я ступив уперед і спробував ухопитися за неї, щоб виконати «грім угору». Її руки викинулися вперед, відбиваючи напад. А тоді Карсерет атакувала «човнярем на причалі».

Мені здається, що вона не сподівалася дотягнутися. Більш компетентний супротивник уникнув би цього чи заблокував би. Однак я дозволив собі поставити ноги трохи неправильно, тож утратив рівновагу, рухався повільно, а її нога влучила мені в живіт і штовхнула.

«Човняр на причалі» — це не швидкий удар ногою, що має ламати кістки. Це удар ногою, що позбавляє супротивника рівноваги. Позаяк я вже втратив рівновагу, він одразу збив мене з ніг. Я неприємно гепнувся на спину, а тоді покотився й зупи­нився, перетворившись на негарне плетиво кінцівок.

Тут дехто міг би сказати, що я невдало впав і явно був занадто отетерілий, щоб стати на ноги та продовжити бій. Ще хтось міг би сказати, що падіння, хоч і було незграбне, вийшло не таким уже й жорстким, а я, звісно, ставав на ноги й після дечого гіршого.

Особисто я вважаю, що межа між отетерінням і мудрістю часом буває дуже тонкою. Наскільки тонкою, мабуть, вирішувати вам.