Читати книгу - "Щиголь"

— Отже, — Борис допив решту свого вина й долив собі ще, — які твої великі плани?

— Стосовно чого?

— Кілька хвилин тому ти кудись поривався йти. Чому б тобі не залишитися на трохи тут?

— Тут?

— Ні, я не мав на увазі, що саме тут, і не в Амстердамі, я з тобою згоден, що нам, мабуть, краще забратися з цього міста, я так точно сюди повернуся не скоро. Я мав на увазі, потусуватися тут зі мною, розслабитися трохи, перш ніж відлітати до Нью-Йорка. Навідаймося до Антверпена. Побачиш, де я живу. Познайомишся з моїми друзями. На певний час забудеш про своїх дівчат.

— Ні, я повертаюся додому.

— Коли?

— Сьогодні, якщо зможу.

— Так скоро? Ні. Їдьмо до Антверпена! Там фантастичне обслуговування — не те що тут у червоних ліхтарях — двоє дівчат, дві тисячі євро, і ти повинен замовити їх за два дні наперед. Усе по два. Юрій нас повезе, я сяду попереду, а ти примостишся поспати на задньому сидінні. Що ти на це скажеш?

— Власне кажучи, може, краще ти відвіз би мене в аеропорт?

— Власне кажучи, краще я тебе туди не повезу. Якби я продавав квитки, я тебе не впустив би в літак. Таке враження, що в тебе пташиний грип чи атипова пневмонія. — Він розшнуровував свої промоклі черевики, намагаючись запхати в них ноги. — Ох! Ти можеш відповісти мені на одне питання? Чому… — він підняв угору зіпсований черевик, — скажи мені, чому я купую ці супермодні шкіряні італійські черевики, якщо вони розпадуться в мене через тиждень? Тоді як мої колишні пустельні черевики — ти їх пам’ятаєш? Як у них зручно було швидко тікати! Стрибати з вікон! Я носив їх роками. Байдуже, що до моїх костюмів такі гівнодави не пасують. Я знайду собі такі черевики і носитиму їх до кінця свого життя. Куди, — сказав він, кинувши похмурий погляд на свій годинник, — в біса, подівся Юрій? На Різдво ніби не має бути проблем із паркуванням.

— А ти йому зателефонував?

Борис ляснув себе по лобі.

— Ні, забув. От чорт! Він, мабуть, уже поснідав. А може, сидить в автомобілі, промерзаючи до кісток. — Він випив решту свого вина, запхав до кишень міні-пляшки з горілкою. — Ти вже спакувався? Справді? Фантастично. То можемо йти. — Я помітив, що він загортає рештки хліба й сиру в серветки. — Спустися вниз і розрахуйся. Хоча — він несхвально подивився на обляпане кров’ю пальто, яке лежало на ліжку, — ти повинен позбутися цієї шмотки.

— Як?

Він показав на каламутний канал за вікном.

— Та ну?..

— Чом би й ні? Немає жодного закону, що забороняв би кидати пальта в канал. Чи ти вважаєш, він існує?

— Я думав, що так.

— Зрештою, хто знає. Якщо він і існує, то виконують його не вельми, можеш мені повірити. Побачив би ти, скільки лайна плавало в цій воді, коли страйкували сміттярі. П’яні американці блювали в канали, та й багато чого іншого було. Хоча, — він визирнув у вікно, — ти маєш слушність, краще цього не робити при світлі дня. Ми повеземо його до Антверпена в багажнику і там спалимо. Моє помешкання тобі дуже сподобається. — Він дістав свою мобілку й став набирати номер: — Мистецька мансарда без мистецтва! І ми підемо й купимо тобі нове пальто, коли крамниці відчиняться.

VI

Додому я прилетів нічним рейсом через два дні (після того як другий день Різдва ми провели в Антверпені, без вечірки й без дівчат з ескорт-сервісу, зате з супом із консервів, уколами пеніциліну й старими кінофільмами, які дивилися, лежачи на Борисовій канапі) і повернувся додому до Гобі близько восьмої ранку. З рота валувала біла пара, я відчинив парадні двері, прикрашені різдвяним вінком з ялиці, пройшов через вітальню з ялинкою, на якій уже погасли вогні й майже не було подарунків, у самий кінець будинку, де знайшов Гобі з розпухлим обличчям і сонними очима — у домашньому халаті й капцях, він стояв на кухонній драбині й ставив на полицю супницю та чашку для пуншу, що ними користувався для різдвяного обіду.

— Привіт, — сказав я, поставивши свою валізу й вітаючись із Попчиком, який кружляв навколо моїх ніг, виписуючи старечі вітальні вісімки, і лише коли я підняв голову й подивився на Гобі, що спускався з драбини, я помітив, яким рішучим він здавався: стурбований, але з твердою усмішкою на обличчі.

— Як ти тут? — запитав я, відіпхнувши пса, розстібаючи своє нове пальто й повісивши його на спинку стільця. — Що тут відбулося?

— Не так багато, — відповів він, не дивлячись на мене.

— Вітаю з Різдвом. Трохи, правда, запізно. Як відзначали свято?

— Добре. А ти? — запитав він натягнуто через кілька секунд.

— Загалом не так і погано. Я був в Амстердамі, — докинув я, коли він нічого не відповів.

— О, справді? Тобі, мабуть, було весело.

Його голос звучав неуважно, розгублено.

— Як минув твій обід? — запитав я після обережної паузи.

— О, дуже добре. На вулиці була мокреча, але загалом посиділи чудово. — Він намагався скласти кухонну драбину, але, схоже, це не дуже виходило. — Подарунки для тебе досі лежать під ялинкою, якщо хочеш, можеш їх забрати.

— Дякую. Я відкрию їх увечері. Від утоми з ніг падаю. Тобі допомогти? — запитав я, підступаючи до нього.

— Ні, ні. Не треба. — Щось сталося, голос його видавав. — Я вже її склав.

— О’кей, — сказав я, дивуючись, чому він не згадав про подарунок, який я йому залишив: дитяча вишивка, азбука й цифри, обплетені виноградною лозою, стилізовані домашні тварини, вишиті тонкою шерстяною ниткою, «Меррі Стюртевант вишила в 11 років, 1779». То він і не відкрив його? Я відкопав цю річ на блошиному ринку в коробці з синтетичними бабськими трусами — недешево, як для блошиного ринку, чотириста баксів, але я бачив, що схожі товари продавалися на американських аукціонах за на порядок вищими цінами. Я мовчки дивився, як він блукає кухнею, наче на автопілоті, колами, відчиняє дверцята холодильника, зачиняє їх, нічого звідти не діставши, наливає в чайник води, повністю