Читати книгу - "Вовк-тотем"

— Ну що ви, хіба ж я можу? Я й цього разу тільки виконував наказ. Якщо не винищити всіх байбаків, то не зможемо перекрити вовкам шлях до відступу, а це теж означає позбавити народ від лиха. Однак ви теж правду кажете — якщо не буде байбачого лою, то кінська збруя розсохнеться й це легко призведе до різних аварій, тож краще залишимо скотарям трохи байбаків…

Маленького байбака поставили на приступку перед норою, і щойно начальник Ван відняв свою руку, як звірятко миттю гулькнуло в нору.

Начальник Ван, зітхнувши, сказав:

— Насправді дістати ціле гніздо байбаків також нелегко. Сьогодні ми ледь-ледь упіймали одного байбака, адже за останні дні часто підпалювали петарди, тож так розлякали байбаків, що вони не наважуються тепер з нори показуватись.

Однак Старий непохитно сказав:

— Цю справу ще не завершено! Маєш зразу ж доправити на бригаду все, що ти вполював! Інакше, якщо про це дізнаються Лхамжав та інші конопаси, вони розтрощать ваші намети й вантажівки!

— Ми зараз усе тут приберемо й поїдемо, — сказав начальник Ван, — адже треба ще доповісти про все начальнику Бао.

Старий подивився на годинника й почав хвилюватись за «малу байбачу гору» на півночі, тож сказав до начальника Вана:

— Я зараз поїду за людьми, але незабаром повернуся.

Вони з Ченем сіли на своїх коней і поїхали в напрямку прикордонного шоссе.

Щойно вони проминули два пагорбки, як раптом почули здалеку позад себе декілька вибухів петард, а потім усе заспокоїлось. Старий сказав:

— Біда! Нас знову надурили.

Вони розвернули коней і поїхали назад. Діставшись верхівки пагорбка, вони побачили, як начальник Ван, обмотавши мокрим рушником нижню половину обличчя, віддає накази іншим убивати байбаків, а перед норою вже вся земля устелена мертвими тваринами. З нори виходить їдкий перцевий дим, а заробітчани вбивають палками кількох останніх байбаків, які щойно вилізли з нори. Старий Біліґ сильно закашлявся від їдкого диму, тож Ченю довелось відвести його на підвітряний бік і постійно бити по спині.

Люди з обмотаними мокрими рушниками обличчями, мов злодії, швидко повкидали в лантухи більше десятка малих і великих байбаків, закинули лантух на воза й швидко помчали вниз.

— Не розумію, як їм удалося так швидко впіймати капканом ще одного байбака? — запитав Чень Чжень.

— Можливо, щойно вони впіймали двох — іншого ховали в лантусі, тож ми й не помітили. Крім того, вони могли довгою жердиною просунути хлопавку до дна нори й таким чином теж підірвати байбаків. От злодії! Розбійники! Ще лихіші, ніж були колись у степу конокради-розбійники!

Старий підвівся, спираючись на руків’я батога, й розплакався, дивлячись на стару байбачу нору, мешканці якої були винищені всі до одного. Він забубонів собі під ніс:

— Який гріх! Я пам’ятаю цю нору. Дитиною я ставив тут із батьком капкан. Навіть важко сказати, скільки поколінь нашої родини полювали на байбаків біля цієї нори, однак байбаки в цьому гнізді ніколи не виводились, щороку тут стояв веселий писк великих і малих байбаків. Байбаки плодились тут з року в рік щонайменше декілька сотень років… Хто б міг подумати, що за час, достатній лише щоб викурити дві трубки, ця столітня нора повністю буде спустошена?..

Чень Чжень із сумом сказав:

— Не сердьтеся, краще ходімо назад і подумаємо, як цьому зарадити.

Однак Старий все ще про щось переживав і раптом сказав:

— Чому ж тут не видно Доржа? Гадаю, він повів своїх людей на північ до «малої байбачої гори». У них є автомобіль, вони їздять швидко й завжди виявляються першими за нас. Ходімо швидше!

Два коні помчали на північ. Вони проминули декілька положистих схилів і побачили велике гірське пасмо, що стояло вже на території Зовнішньої Монголії. Кордон проходив якраз по підніжжю цього пасма.

Вказуючи на сіро-зелений пагорбок удалині, Старий сказав:

— Раніше туди можна було ходити полювати на байбаків, однак нині ситуація напружена й цього не дозволяють. Комарів тепер небагато, тож вовки неодмінно побігли туди ловити байбаків. Однак про що вовки згадають, до того й Дорж додумається.

— Однак невже КПП дозволить їм? — запитав Чень.

— Там так багато гір, що з КПП їх нелегко буде помітити, а навіть якщо й помітять, то через військову машину можуть лише попередити їх.

Поки вони так їхали, їхні коні почали самі по собі зменшувати швидкість, час від часу опускаючи голови, щоб насмикати собі повен рот свіжої трави. Чень Чжень помітив, що трава в зубах коня набагато зеленіша за кормові трави на їхньому моріжку, й уся товста, тож виглядає як найбільш якісний корм на всьому пасовищі, ще й колоситься на повну силу. Опустивши голову нижче й придивившись, він помітив у трав’яних хащах купки свіжої трави, які були схожі на гнізда сорок. Однак він знав, що це — заготовлений степовими гризунами на зиму харч, кожна така купка саме сушиться біля входу до нори гризуна, а після того, як вона висохне, гризун по травинці перенесе її до нори. У цей час осіння трава на пасовищах уже пожовкла до половини, однак трава, яку назбирали собі гризуни, була вся зеленою, отже, ці купки гризуни наскладали собі кілька днів тому, коли трава ще не пожовкла. Природно, що коні, побачивши таку запашну й розкішну траву, не поспішали бігти далі.

Старий натягнув віжки й повільно під’їхав до місця найбільш щільного скупчення трав’яних купок, говорячи:

— Відпочиньмо