Читати книгу - "Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна"

– Скільки бажаєте? – вирішивши, що петляти безглуздо, відразу поцікавився Кирило.

– Все залежить від статті, масштабів та рішення суду, – озираючись, Одинцов пройшов углиб зали, – Але підозрюю, років 12–15, не менше.

– Якщо перевести в грошовий еквівалент – це?.. – Кирило задумався, – Вибачте, не в курсі столичних розцінок. У нас тут народ простий, завжди прямо каже, що до чого.

– Шановний Кирило Сергійовичу, – акцентуючи на імені, – Ви хочете відкупитись?

– Навіщо так грубо? Ні, – струснувши піджак від пилу, – Хочу віддячити за допомогу, яку Ви мені надасте.

– З чого взяли, що від мене варто чекати допомогу? Ви, мабуть, щось поплутали пане Рощину, але я сюди приїхав навести лад, а не покривати злочинність.

– Принциповий, чи що? – буркнув Кирило, штовхнувши носком уламок вази. 

Знав він таких багато. Ходять навкруги, ціну набивають, а варто зеленню перед мордою потрясти, готові будь-що зробити. Та грузний погляд генерала ясно казав, що цього разу не вдасться легко позбутися навали. Що ж, не хоче дядько по-доброму, буде по поганому. Рощин теж втомився підлещуватися перед законниками. 

– Бачиш, що буває з тими, хто мені суперечить? – обвівши рукою навколо, різко перейшов на "ти" Кирило, – Теж хочеш так закінчити? 

Відповіддю було мовчання. Столичний хлюст наблизився до чоловіка, зупинився навпроти. Кілька секунд, не моргаючи, дивився на нього. Після чого звертаючись до підлеглого, що продовжував незворушно стояти біля Рощина, наказав:

– Давай його в машину та у відділення до з'ясування причин.

Кирило сторопів від несподіваного нахабства. Нерви й так ні до біса, втома з головою накрила, ще ці зі своїми законами. Ким тільки себе уявили?.. 

– Думаєш, це тобі з рук зійде? – закричав Рощин, коли наручники з брязкотом клацнули на зап'ястях і СБУшник у масці потяг його до виходу, – Мене випустять, а ти можеш до свого насидженого кабінету в управлінні й не доїхати!

– Кирило Сергійовичу, краще помовчіть. Все сказане може використовуватися проти Вас! – услід гукнув генерал.

– Та пішли всі!.. – лайки виривалися з вуст Рощина, але відчуваючи, що чинити опір марно, слухняно йшов за правоохоронцем.

Опинившись на вулиці, побачив, що двір повністю оточений силовиками. Його хлопці, як він хвилинами раніше, були притиснуті обличчям вниз до різноманітних горизонтальних поверхонь, будь то стіл, лавка чи машина. Але серед решти Калача ніде не бачилося. От і прекрасно. У відділі Тимур мало чим допоможе, а так, поки Кирила допитуватимуть ці нелюди, зателефонує кому слід і все вирішить.

Почувався Рощин в цій ситуації паршиво. Ще вчора був на коні – влаштував Сизому непоганий заміс, а сьогодні його, як останнього злочинця, на очах у своїх же пацанів, вели під білі рученьки погані ментяри. Де таке бачено, щоб самого Рощина, під яким усе місто ходить, як поганого собаку замели? У молодості жодного разу не траплявся, завжди вдавалося втекти з-під носа силовиків, а тут, маючи найкращу в місті охорону, попався, як юнак зелений. Мабуть, не така й гарна ця охорона. Звільниться, треба переглянути й хлопців, і їхні посади.

Дякувати, довго у мікроавтобусі не мурижили. Усадили та майже одразу рушили в дорогу. Дозволили зателефонувати адвокату, замість якого зателефонував Тимуру. Пів години їзди, та Кирила у наручниках могли спостерігати в одному з місцевих управлінь міліції. Зважаючи на погляди, всіх дивував арешт чоловіка. Ще б пак, вчора з його долоні жерли, а сьогодні нерівна година і годівничка закриється. Мабуть, злякалися, сволота, що позбудуться грошей. Нічого, Рощин влаштує всім за те, що не попередили про столичну облаву.

У відділенні прекрасно підготувалися до гостей. Виділили для генерала кабінет, де і довелося продовжити розмову. Головний СБУшник, позбавившись бронежилета, незворушно сидів у кріслі, продовжуючи допит, розпочатий у борделі. А Рощина раптом відвідала відчайдушна думка, що прізвище цього шакала здається йому дуже знайомим.

– Кирило Сергійовичу, що Ви робили у борделі? – свердливши впертим поглядом, тиснув Андрій Михайлович.

– А що роблять у борделі? Ніби ніколи не були там і не знаєте, – посміхнувся Рощин, склавши звільнені нарешті від кайданів руки на грудях.

– Не іронізуйте. Минулої ночі там явно не одними сексуальними втіхами закінчилося. Як поясните погром та наявність трупів?

– Як? Піх-пах пістолетами, ось тобі й трупи.

Зручніше розвалившись на стільці, наскільки той дозволяв, бавився чоловік. Відтягував час, доки Калач з'ясує, що за перець такий вирішив навести порядки, та знайде зачіпку через кого діяти. 

– Що Ви зробили із Сизовим Миколою Степановичем? – пропустивши жарти повз вуха, продовжував Одинцов.

– З ким, вибачте?

– Кирило Сергійовичу, припиніть блазнювати. Знаю, що Ви знайомі з власником борделю й опинилися там невипадково, – розсердився чиновник, стиснувши кулаки, – Підірваний автомобіль на під'їзді до борделю Ваших рук справа? Там Сизов? Через день-другий експертиза і так покаже, але Вам краще почати говорити відразу.

– Послухай, генерале, – піддавшись вперед, Рощин нахабно заявив: – Це моє місто. І тобі краще забратися звідси за добром, здоровим. Мої стосунки з Сизим – це мої стосунки. За те, що з ним зробили, всі подякують, ніхто не заплаче на похороні. Який тобі сенс у це вплутуватися?