Читати книгу - "Беладонна. Любовний роман 20-х років"

Багато енергії поклав він на те, щоб розвинути її, дорівняти собі й виховати в ній, крім жінки, чулого інтимного товариша; але вона протестувала проти цього, посилаючися на свою любов до нього, свій вік, минуле, й цілком віддалася родині, живучи за абеткою, що вславили ще її діди. Ця абетка підказувала їй дякувати Богові за снідання, молитися йому, щоб у Радивона й синів було здоров'я, і щоб у її хаті був вічно мир і спокій.

Але цим вона робила боляче своєму чоловікові. Скільки разів він відчував, що вона йому не рівня! Любив і думав: ця людина аж ніяк мене не розуміє, не приймає думки, що тяжить мою душу.

Скільки разів він червонів за ці ікони перед товаришами, що ненароком завертали до нього в хату. Але ніякі умовляння не подолали її упертості.

Безперечно, вона віддана своєму чоловікові, та вона дурна. Але хіба глупство може товаришувати з любов’ю? Хіба можна помирити в собі два чинники: потяг до фізичної довершеності й ніжну любов до малого рахітичного брата?..

Ах, які неприємні ситуації інколи висовує життя! Бути комуністом, складати тези про новий побут, а тим часом ховати своє інтимне життя від чужого ока, як ховають від гостей брудні дитячі пелюшки… Лицемірство і трагедія!

Безперечно, трагедія! Може, вона мало важить у світовому обігові, та зате надто дошкуляє її власникові; через те він багато викурює цигарок і носить у куточках очей одвічний сум — ліричну трахому.

Радивон відірвався від скла і швидко повернув до Олени голову. Він хотів щось сказати, відкритись їй, але зразу ж застеріг себе: ні до чого, уже багато разів говорив.

Щоб приховати поспішний рух, він кинув розгублено:

— То я вже йду…

Олена, мабуть, стежила за його думками, бо винувато схилила голову й тихо відповіла:

— Ну, то йди.

Цим вона ніби визнавала якусь провину перед своїм чоловіком.

Прийшов Радивон до міськради о дев'ятій годині. Саме в цей час мало розпочатися засідання президії, але ні доповідачів, ні членів президії ще не було. Переобтяжені працею відповідальні робітники радянської держави й суспільства ще не виховали в собі дисципліни, точності й незмінно спізнювались, цим затримуючи один одного при колегіальній роботі.

Зібралися лише о десятій.

Першим розглядали питання про перехід будинку примусової праці до іншого приміщення. Стара будівля от-от мала обвалитися; крім того, вона не відповідала гігієнічним вимогам і своєю спеціальною архітектурою справляла на в'язнів гнітюче враження. Будинок примусової праці мав перейти у світле й просторе приміщення колишньої духовної семінарії.

Начальник бупру, низенький кремезний товариш із червоними щоками й у чорній уніформі, доповів президії, що переустаткування, потрібне для того, щоб змінити вигляд семінарії на вигляд бупру, вже зроблено; далі треба затвердити додатковий кошторис на переїзд і решту непередбачених витрат.

Він поставився до справи сумлінно, говорив з ентузіазмом і запалом і навіть мав необережність порівняти довірену йому інституцію зі щойно відкритим у місті робітничим університетом.

Проти цього порівняння енергійно й зворушливо виступив округовий інспектор народної освіти; потім начальник бупру й собі образився за в'язнів. І це повело до гострої, хоч і товариської лайки, що її зліквідував короткий дзвінок голови міськради.

У засіданні брало участь до двадцяти товаришів. Умістилися вони в невеличкій кімнаті, чотири на шість, кабінеті Сарана. І товариші, і кімната, де відбувалося засідання, змінилися в своєму вигляді проти того розхристаного, але, безперечно, героїчного часу, що відзначився в історії революції громадянською війною. Кімната цього літа — за планом — ремонтувалася, і її долівка пахла свіжою олійною фарбою; а товариші, що сиділи оце на міцних дубових стільцях, були одягнені в стабілізовані статечні кожухи й хвалилися — ніби перед танцями — хромовими чобітьми з високими й надто високими підборами, підбитими знизу гумовою м'якиною.

Нікому не западало в голову, що в цій кімнаті кілька років тому було холодно, незатишно, що підлога була зламана на паливо, вікна побиті, що замість стільців, столу стояли тут, покірно зносячи буйний людський темперамент, похилені, ніби розбиті паралічем, триногі ослони та соснові ящики, густо вкриті атраментовими[57] лишаями.

Того менше згадувати комусь і за подерті шинелі, і беззубі буци[58] з англійськими обмотками, що їх запозичали в окупантів під час завзятого наскоку!

У справі нового бупру висловилися не лише члени президії, а майже всі присутні. Кожного цікавило нове економічне й культурне досягнення міста. Деяку частину президії охопила партикулярна гордість; вони говорили: наш бупр мусить піднестися до республіканського значення! Інші ж десь таїли в собі хворобливу, помисливу думку і дбали за парове опалення. Але всі сходилися на тому, що приміщення мусить бути добре обладнане, чисте,