Читати книгу - "Шантарам"

Вона поцілувала мене в щоку. Я повернув їй поцілунок, здивувавшись із маленької суворої складки, що з’явилася поміж її бровами і відбилася у волошкових очах.

Далі сиділи два журналісти, Анвар і Диліп. Вони були ще молоді, всього кілька років тому вийшли з коледжу і друкували поки лише анонімні кореспонденції в бомбейській щоденній газеті «Нундей». Вечорами з Дідьє вони обговорювали сенсаційні новини таким тоном, неначе відігравали в них важливу роль або проводили самостійне журналістське розслідування. Їхній ентузіазм, запал і амбітні плани підкорили все товариство, тож Кавіта з Дідьє деколи підкусювали їх уїдливими зауваженнями. Молодики реагували на це поблажливо, а їхні репліки часто викликали у присутніх регіт.

Диліп був високим блондином з довгастими очима, родом з Панджабу. Анвар, бомбеєць у третьому поколінні, був нижчий на зріст, чорнявий і серйозний. «Свіжа кров»,— з посмішкою казала про них Летті. Коли я приїхав до Бомбея, вона казала те ж саме про мене. Дивлячись на цих цілеспрямованих молодих людей, я подумав, що колись ще до героїну, я і сам був такий — молодий, щасливий і повний надій. І тепер я радів, дивлячись на них і усвідомлюючи, що вони служать, прикрасою і надією всього товариства. Їхня присутність в «Леопольді» була закономірна, як закономірним було і те, що тут немає більше Мауриціо й Улли з Моденою, а колись не буде й мене.

Поздоровкавшись за руку з молодими журналістами, я підійшов до Кавіти Синг. Вона підвелася, щоб обійняти мене. Жінка обіймає чоловіка з такою дружньою симпатією, коли знає, що може йому довіряти, і що його серце належить іншій. Навіть у бомбейських іноземок такий вияв почуттів був рідкісний, а в індійських жінок це означало інтимні стосунки, тож я його майже ніколи не спостерігав. Ці дружні обійми Кавіти Синг були дуже промовисті. Я жив у Бомбеї вже декілька років, говорив з його мешканцями на хінді, маратхі й урду, спілкувався з гангстерами, мешканцями нетрищ і боллівудськими акторами, які ставилися до мене доброзичливо і часом з повагою, та ніщо не давало мені так почуватися індійцем, як оці Кавітині обійми.

Я ніколи не казав їй, яка важлива для мене її беззастережна довіра. В роки вигнання дуже часто мої добрі почуття залишалися невисловленими, замкненими в тюремній камері мого серця з її високими стінами страху, заґратованим віконцем надії і жорстким ліжком сорому. І зараз я висловлюю ці почуття. Тепер я знаю, що коли тобі випадає світла, переповнена любов’ю пора, за неї треба хапатися, про неї треба говорити, тому що вона може не повторитися. І якщо ти не висловив, не пережив, не передав од серця до серця ці щирі почуття, то вони в’януть і згасають, залишаються лише запізнілі спогади про них.

Того дня, коли в місті поволі запали сутінки, я нічого не сказав Кавіті. Просто всміхнувся недбало, а вона взяла мене за руку і почала знайомити з юнаком, що сидів коло неї.

— Ліне, ти, напевно, не знайомий з Ранджитом,— сказала Кавіта, коли він встав і ми потиснули один одному руки.— Він... друг Карли. Ранджит Чудрі, це Лін.

Тут я зрозумів, що означав заклик Летті тримати себе в руках і звідки узялася складка на Лайзиному переніссі.

— Звіть мене просто Джит,— сказав він з широкою щирою усмішкою.

— Добре,— відповів я серйозним тоном.— Радий познайомитися з вами, Джите.

— І я дуже радий,— відгукнувся він із мелодійними модуляціями, характерними для випускників найкращих бомбейських шкіл і університетів. Ця вимова подобалася мені найдужче.— Я багато чув про вас.

— Ачга? — мимоволі відреагував я так, як це зробив би індієць мого віку. Буквально це слово перекладається «добре», але в даному контексті і з такою вимовою означає «Справді?»

— Справді,— засміявся він.— Карла часто говорить про вас. Ви для неї справжній герой. Але це ви напевно і без мене знаєте.

— Цікаво,— сказав я, бажаючи перевірити, чи такий він щирий, як це здавалося.— Вона одного разу сказала мені, що герої бувають тільки трьох видів: мертві, переможені й сумнівні.

Закинувши голову, він зареготався, продемонструвавши ряд бездоганних індійських зубів. Дивлячись мені в очі, він у захваті похитав головою.

«Він розуміє її жарти,— подумав я.— Він знає, що вона любить словесну гру, і бере в ній участь. І це одна з причин, чому він їй подобається».

Решта причин була ще очевидніша. Джит був середнього, тобто мого, зросту, гінкий і міцний, з гарним щирим обличчям. І це була не просто краса, що складалася з окремих привабливих рис — високих вилиць, великого лоба, виразних золотавих очей кольору топаза, прямого носа, всміхненого рота і міцного підборіддя,— це було обличчя «хвацького хлопця», як раніше любили говорити,— яхтсмена, альпініста, мандрівника. Чуб його був коротко підстрижений, на лобі намічалися залисини, але навіть це личило йому, бо здавалося, ніби він самохіть обрав такий стиль. Одяг його був куплений у найдорожчих крамницях міста, куди я заходив з Санджаєм, Ендрю, Файсалом та іншими мафіозі. Навряд чи знайшовся б у Бомбеї поважний гангстер, який не кивнув би схвально, побачивши костюм Ранджита.

— Що ж,— мовив я, подибавши в кінець столу, де сиділа Калпана, моя давня подруга. Вона працювала першим помічником режисера в кінокомпанії Мегти і де Сузи і заразом готувалася стати самостійним режисером. Вона підморгнула мені, коли я попрямував до неї, минувши Ранджита.

— Стривайте! — зупинив він мене ввічливим тоном.— Я хотів поговорити з вами про ваші... оповідання.

Я кинув сердитий погляд на Кавіту, вона знизала плечима і відвела очі.

— Кавіта дала мені їх прочитати, й ви знаєте, мені здається, що це пречудові оповідання.

— Дякую,— зронив я, зробивши другу спробу покинути його.

— Ні, правда, я прочитав їх і вважаю, що вони справді добрі.

Мало що може з таким успіхом поставити тебе в безглузде становище, як щира похвала людини, проти якої ти заздалегідь настроївся, не