Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Слава Богу, не моїм! У моїх паперах завжди лад, бо в мене їх нема. Я переглядав папери пана Кавальканті.

— Кавальканті? — перепитав Бошан.

— Хіба ви не знаєте, що пан граф йому протегує? — запитав Альбер.

— Ох, ви не зовсім маєте рацію, — сказав граф Монте-Крісто, — я нікому не протегую, і щонайменше панові Кавальканті.

— Він бере шлюб замість мене з панною Данґляр, — сказав Альбер, намагаючись усміхнутися, — а ця обставина, як ви розумієте, викликає в мене розпуку.

— Та невже! Кавальканті бере шлюб із панною Данґляр? — здивувався Бошан.

— Ви що, з місяця впали? — запитав граф Монте-Крісто. — ви газетяр, збирач пліток! Та всенький Париж тільки про це і балакає.

— І це ви, пане графе, залагодили цей шлюб? — запитав Бошан.

— Я? Прошу вас, пане новинарю, і не подумайте поширювати таких чуток! Боже милосердний! Щоб я улаштовував чийсь шлюб? Ні, ви мене не знаєте; навпаки, я всіляко цьому опирався; я відмовився бути посередником.

— Розумію, — сказав Бошан, — через нашого друга Альбера!

— Тільки не через мене, — устряв Альбер. — Пан граф не відмовиться підтвердити, що я, навпаки, давно вже просив його розладнати ці плани. Пан граф запевняє, що не йому я повинен дякувати за це; що ж, нехай і так, мені доведеться, як ото давнім людям, спорудити вівтар невідомому богові.

— І коли ж те весілля відбудеться?

— Дуже скоро, попри мої застороги. Я ж бо не знаю цього молодика; кажуть, він багатий і з доброї родини, та для мене це тільки слово «кажуть». Я весь час повторював це Данґлярові, проте він у захваті від цього італійця. Я навіть вважав за потрібне сказати йому про одну обставину, що, як на мене, ще важливіша: цього юнака чи то замінили, коли він був немовлям, чи то його украли цигани, чи то його згубив десь вихователь, до ладу й не знаю. Та мені достеменно відомо, що батько нічого не знав про нього років десять із гаком. Що він робив упродовж цих десяти років мандрівного життя, сам тільки Господь знає. Але й це застереження не допомогло. Мені доручили написати майорові, попросити його надіслати папери, і ось вони. Я їх надсилаю Данґлярам, та, немов ото Пілат, умиваю руки.

— А панна Д’Армії? — запитав Бошан. — Вона не ображається, що ви забрали в неї ученицю?

— Їй-богу, не можу вам сказати; та, здається, вона повертається в Італію. Пані Данґляр зі мною розмовляла про неї і просила в мене рекомендації до італійських імпресаріо; я дав їй записку до директора театру Валле, який дечим зобов’язаний мені. Та що це з вами, Альбере? Ви такий сумний; чи не закохані ви, самі того не підозрюючи, в панну Данґляр?

— Та наче ні, — відказав Альбер, сумовито всміхнувшись.

Бошан почав розглядати картини.

— Принаймні ви не такий як завжди, — провадив граф Монте-Крісто. — Скажіть, що з вами?

— У мене болить голова, — відказав Альбер.

— Якщо так, любий мій віконте, — сказав граф Монте-Крісто, — я можу запропонувати вам незмінні ліки, які завжди допомагають, коли мені недобре.

— Які це? — запитав Альбер.

— Зміну місця.

— Ти ба!  — сказав Альбер.

— Авжеж. Я й сам зараз у недоброму гуморі, тож збираюся у мандрівку. Хочете, поїдемо разом?

— Ви в кепському гуморі, пане графе, — сказав Бошан. — Чому це?

— Вам легко казати; а ось глянув би я на вас, якби у вашому домі точилося слідство!

— Слідство? Яке слідство?

— Та яке ж іще, адже сам пан де Вільфор провадить слідство у справі про мого шановного убивцю, це якийсь розбишака, що втік із каторги.

— А, справді, — сказав Бошан, — я читав про це в газетах. Хто він такий, той Кадрус?

— Якийсь провансалець. Вільфор чув про нього, як служив у Марселі, а Данґляр навіть пригадує, що бачив його. Тож пан королівський прокурор узяв активну участь у цій справі, яка, певне, надзвичайно зацікавила і поліційного префекта. Завдяки їхній увазі, що за неї я їм страшенно вдячний, до мене в дім уже два тижні приводять усіх розбійників, яких тільки можна роздобути і в Парижі та на його околицях, під тим приводом, що це Кадрусів убивця. Якщо й далі так триватиме, то за три місяці у славетному французькому королівстві не залишиться жодного шахрая, жодного убивці, який не знав би плану мого дому, як ото свої п’ять пальців. Мені залишається тільки віддати їм його у цілковите розпорядження, а самому податися галасвіта. Їдьмо зі мною, пане віконте!

— Із задоволенням.

— То домовилися?

— Так, але куди ми подамося?

— Я ж вам казав: туди, де повітря чисте, де гамір заколисує, де людина стає сумирна і відчуває свою нікчемність, хоч яка була б вона горда. Я люб­лю це приниження, я, котрого, як ото Августа, прозивають владарем світу.

— А де ж воно все?

— На морі, пане віконте. Я, бачите, моряк: ще змалечку засинав я на руках у старого Океану і на грудях у прегарної Амфітріти; я грався його зеленою киреєю і її лазурними шатами; я люб­лю море, як ото кохану, і якщо довгенько не бачу його, то сумую за ним.

— То гайда, пане графе!

— До моря?

— Авжеж.

— Ви згодні?

— Згоден.

— Тоді, пане віконте, сьогодні увечері біля мого ґанку на вас чекатиме повіз, де їхати буде так само зручно, як у ліжку; у нього запряжуть чотирьох коней. Послухайте, Бошане, у тому повозі можна буде й чотирьом поміститися з вигодою; хочете податися з нами? Я вас запрошую.

— Дякую, я допіру був коло моря.

— Були коло моря?

— Та майже. Я щойно повернувся з мандрівки на Боромейські острови.

— Усе одно їдьмо! — сказав Альбер.

— Ні, любий Морсере, ви повинні зрозуміти, що як я відмовляюся від такої честі, то це неможливо. Крім того, — докинув він пошепки, — зараз дуже важливо, щоб я був у Парижі, бодай задля того, щоб стежити за листами, які надходять до газети.

— Ви вірний друг, — сказав Альбер, — авжеж, ви маєте рацію; стежте, спостерігайте, Бошане, і намагайтеся виявити ворога, котрий опублікував це повідомлення.

Альбер і Бошан попрощалися; в останній потиск рук вони вклали все те, чого не могли сказати в присутності стороннього.

— Добрячий хлопчина цей Бошан! — сказав граф Монте-Крісто, коли газетяр пішов собі. — Еге ж, Альбере?

— Золоте серденько, запевняю вас. Я дуже люб­лю його. А тепер скажіть, хоч мені це й байдуже, куди ми вирушаємо?

— У Нормандію, якщо ви нічого не маєте проти.

— Чудово. Ми там будемо на природі, еге ж? Ні товариства, ні сусідів?

— Ми будемо наодинці з кіньми для їзди верхи, із псами для полювання і з човном для риболовлі, та й годі.

— Це те, що мені треба; я попереджу матінку, а потім я до ваших послуг.

— А вам дозволять? — запитав граф Монте-Крісто.

— Що саме?

— Поїхати в Нормандію.

— Мені? А хіба я не можу робити, що мені