Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Авжеж, ви мандруєте самі, де захочете, я знаю це, адже ми зустрілися в Італії.

— То в чім річ?

— Та чи дозволять вам поїхати з людиною, яку звати граф Монте-Крісто?

— У вас кепська пам’ять, пане графе.

— Чому це?

— Хіба я не казав вам, із якою симпатією ставиться моя матінка до вас?

— Жінки мінливі, сказав Франциск І; жінка — як хвиля, сказав Шекспір; один був великий король, другий — великий поет; і обоє, звісно ж, добре знали жіночу природу.

— Так, але моя матінка не просто жінка, а Жінка з великої літери.

— Перепрошую, я не зовсім зрозумів.

— Я хочу сказати, що моя матінка скупа на почуття, та якщо вже вона когось полюбила, то це на всеньке життя.

— Та ба, — зітхнув граф Монте-Крісто, — і ви вважаєте, що вона вшановує мене честю ставитися до мене інакше, ніж байдужісінько?

— Я вам уже казав і ще раз кажу, — мовив Альбер, — ви, либонь, і справді дуже самобутня і незвичайна людина.

— Облиште.

— Так, тому що й моя матінка лишилася не чужа тій, не скажу, цікавості, а тому інтересові, який ви викликаєте. Коли ми самі, то тільки про вас і розмовляємо.

— І вона радить вам не довіряти цьому Манфредові?

— Навпаки, вона каже мені: «Альбере, я певна, що граф — шляхетна людина; постарайся заслужити його любов».

Граф Монте-Крісто відвернувся і зітхнув.

— Справді? — спитався він.

— Тож ви розумієте, — провадив Альбер, — що вона не лише не буде проти цієї мандрівки, а й від усієї душі схвалить її, оскільки це узгоджується з її напучуваннями.

— Тоді до вечора, — сказав граф Монте-Крісто. — Будьте тут о п’ятій годині; ми прибудемо на місце десь опівночі або о першій годині.

— У Трепор? Та невже?

— У Трепор або на його околиці.

— Гадаєте, за вісім годин ви проїдете сорок вісім льє?

— Це ще й задовго, — сказав граф Монте-Крісто.

— Та ви чарівник! Незабаром випередите не лише залізницю — бо це й неважко, надто ж у Франції, — а й телеграф.

— Та оскільки нам треба буде їхати вісім годин, щоб добитися туди, то не запізнюйтеся.

— Не турбуйтеся, я цілком вільний — тільки в дорогу зібратися.

— Отож, о п’ятій годині.

— О п’ятій годині.

Альбер вийшов. Граф Монте-Крісто з усмішкою кивнув йому, потім постояв трохи мовчки, глибоко замислившись. Врешті, провівши рукою по чолу, наче відганяючи від себе думи, він підійшов до гонга і вдарив у нього два рази.

Увійшов Бертуччо.

— Пане Бертуччо, — сказав граф Монте-Крісто, — не завтра, не післязавтра, як я гадав, а сьогодні о п’ятій вечора я вирушаю в Нормандію; до п’ятої години у вас часу достатньо; звеліть, щоб попередили конюхів першої підстави; зі мною їде віконт де Морсер. Ідіть.

Бертуччо пішов, і в Понтуаз помчав вершник, щоб попередити, що ридван проїде рівно о шостій годині. Конюх у Понтуазі послав вістового до наступної підстави, а та і собі дала знати далі; і за шість годин усі підстави, що були розташовані на тім шляху, були попереджені.

Перед від’їздом граф Монте-Крісто піднявся до Гайде, сповістив їй, що вирушає, сказав куди і надав у її розпорядження всенький дім.

Альбер з’явився вчасно. Він сів у ридван у похмурому настрої, який, проте, незабаром розвіявся від утіхи, якої завдавала швидка їзда.

Він і не уявляв собі, що можна їхати так швидко.

— У Франції нема ніякої змоги пересуватися шляхами, — сказав граф Монте-Крісто. — Жахлива річ ця їзда на поштових, по два льє за годину, цей безглуздий закон, що забороняє мандрівникові обганяти іншого подорожнього, не спитавши у нього на те дозволу; якийсь хворий чи дивак може загородити шлях усі здоровим і бадьорим людям. Я уникаю цих незручностей, мандруючи з власним візником і власними кіньми. Правда ж, Алі?

І граф вистромився з вікна, покрикуючи на коней, а в них наче крила повиростали; вони вже не мчали, а летіли. Ридван линув, як грім, королівським шляхом, і всі оберталися, проводжаючи поглядами той сяйливий метеор. Алі слухав ті вигуки, усміхався, блискаючи білими зубами, стискаючи дужими руками віжки і підбадьорюючи коней, що їхні буйні гриви розвівалися за вітром. Той син пустелі був у своїй стихії — у білосніжному бурнусі, із чорним обличчям і сяйливими очима, оточений хмарою куряви, він здавався духом самуму[68] чи богом вихору.

— Оце втіха, якої я ніколи не зазнавав, — вигукнув Альбер, — утіха від швидкості!

І останні хмари, що тьмарили його чоло, зникли, наче їх звіяв зустрічний вітер.

— Де ви дістали таких коней? — запитав він. — Може, вам їх роб­лять на замовлення?

— Атож. Шість років тому я знайшов ув Угорщині пречудового жеребця, що відзначався своєю прудкістю; придбав я його вже й не знаю за скільки, — платив Бертуччо. Того ж року він дав тридцять двоє лошат. Ми з вами переглянемо всіх його нащадків; вони всі до одного без жодної плямки, крім зірки на лобі, тому що цьому улюбленцю кінського заводу обирали кобил, як ото паші обирають наложниць.

— Чудово!... Та скажіть, пане графе, нащо вам стільки коней?

— Таж ви бачите, що я їжджу ними.

— Але ж не весь час їздите?

— Як вони мені не будуть більше потрібні, Бертуччо продасть їх; він каже, що заробить на цім тисяч із сорок.

— Але ж у Європі навіть королі не такі багаті, щоб купити таких коней.

— Тоді він продасть їх будь-якому східному володареві, який, щоб придбати їх, спустошить свою скарбницю і знову наповнить її за допомогою ударів киями по п’ятах своїх підданців.

— Знаєте, що мені спало на думку, пане графе?

— Кажіть.

— Мені здається, після вас найбагатший чоловік у Європі пан Бертуччо.

— Ви помиляєтеся, пане віконте. Я певен, що як вивернути у Бертуччо кишені, то там і шеляга не знайдеться.

— Та невже? — вигукнув Альбер. — То ваш Бертуччо теж диво якесь? Ви запроваджуєте мене так далеко у світ чудес, любий пане графе, що, попереджаю, я перестану вам вірити.

— Нема в мене ніяких чудес, пане Альбере; числа і здоровий глузд — та й годі. Ось вам задача: управитель краде, але чому?

— Як на мене, така його природа, — сказав Альбер. — Він краде, бо не може не красти.

— Помиляєтеся: він краде, тому що в нього є дружина, діти, він хоче зміцнити становище своєї родини, а головне, він не певен того, що ніколи не розлучиться зі своїм паном, тож хоче забезпечити своє майбутнє. А Бертуччо сам на білому світі: він розпоряджається моїм гаманцем, не переслідуючи особистих інтересів; він певен, що ніколи не розлучиться зі мною.

— Чому?

— Тому що ліпшого мені не знайти.

— Ви крутитеся в зачарованому колі, у колі ймовірностей.

— Ні, це певність. Хороший слуга для мене — це той, що його життя і смерть у моїх руках.

— А життя і смерть Бертуччо у ваших руках?

— Так, — холодно відтяв граф Монте-Крісто.

Існують слова, що замикають розмову, немов