Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Подальший шлях вони проїхали з такою самою швидкістю; тридцять двоє коней, яких поділили на вісім підстав, пробігли сорок вісім льє за вісім годин.

Уночі вони підкотили до пречудового парку. Воротар стояв коло відчиненої брами. Його попередив конюх останньої підстави.

Була друга година. Альбера попровадили у його покої. На нього чекала ванна і вечеря. Лакей, що їхав на приступці ридвана, був до його послуг; Батістен, що їхав на козлах, був графові до послуг.

Альбер узяв ванну, повечеряв і вклався до ліжка. Цілу ніч його колисав меланхолійний шум прибою. Уставши з ліжка, він відчинив скляні двері й опинився на маленькій терасі; перед ним відкривався краєвид на море, тобто на нескінченність, а позаду — чудовий парк, що прилягав до гаю.

У невеличкій бухті погойдувався на хвилях маленький корвет із вузьким кілем і струнким рангоутом; на щоглі майорів стяг із гербом графа Монте-Крісто: золота гора на лазурному морі, увінчана шарлатовим хрестом; це могло бути алегорією наймення Монте-Крісто, що нагадувало про Голгофу, яку страсті Спасителя зробили ще коштовнішою горою, ніж золото, і про ганебний хрест, освячений його божистою кров’ю, та могло бути і натяком на особисту драму, що похована в невідомому минулому цього загадкового чоловіка.

Довкола корвета погойдувалося декілька шхун, що належали рибалкам із сусідніх сіл, — вони здавалися смиренними підданцями, які очікують наказів свого владаря.

Тут, як і скрізь, де бодай на два дні зупинявся граф Монте-Крісто, життя було влаштоване з величезним комфортом, тож із першої миті воно ставало легке і приємне.

Альбер знайшов у своєму передпокої дві рушниці й усе необхідне мисливське причандалля. Одна кімната на першому поверсі була коморою для хитромудрого рибальського знаряддя, яке впровадили англійці, великі рибалки, бо вони терплячі й гулящі, але і досі не можуть запровадити до вжитку стародавніх французьких вудильників.

Усенька днина минула в тих різноманітних розвагах, у яких графові Монте-Крісто рівних не було: вони забили в парку з десяток фазанів, наловили у річці стільки ж форелі, пообідали в альтанці, що виходила на море, і пили чай у бібліотеці.

Третього дня надвечір, геть зморившись від того гаяння часу, що здавалося графові Монте-Крісто дитячою розвагою, Альбер дрімав у фотелі, а граф зі своїм архітектором складав план оранжереї, яку він збирався побудувати у своєму домі. Раптом пролунав тупіт копит брукованим шляхом, і Альбер звів голову; він зиркнув у вікно і з надзвичайно прикрим подивом уздрів на шляху свого покойового слугу, якого не взяв із собою, щоб не завдавати графові зайвого клопоту.

— Це Флорантен! — вигукнув він, схопившись із фотеля. — Невже матінка занедужала?

І побіг до дверей.

Граф Монте-Крісто провів його поглядом і побачив, як він підбіг до слуги і як той, насилу зводячи дух, дістав із кишені невеличкий запечатаний пакет. У тому пакеті був лист і газета.

— Від кого лист? — хутко запитав Альбер.

— Від пана Бошана... — відказав Флорантен.

— То це Бошан прислав вас?

— Авжеж, пане. Він погукав мене до себе, дав грошей на дорогу, роздобув мені поштового коня і взяв із мене слово, що я без загайки доправлю вам цей пакет. Я здолав шлях за п’ятнадцять годин.

Альбер із трепетом відкрив листа. Ледве він прочитав перші рядки, як із вуст його зірвався зойк, і він, здригаючись, ухопив газету.

Раптом увіччю йому потьмарилося, він заточився і впав би, якби Флорантен його не підтримав.

— Бідолашний хлопчина! — прошепотів граф Монте-Крісто так тихо, що й сам не міг почути отих слів. — А й правда, що гріхи батьків падають на дітей до третього і четвертого коліна.

Тим часом Альбер зібрався із силами і почав читати далі; потім, відкинувши чуба зі спітнілого чола, зіжмакав листа і газету.

— Флорантене, — сказав він, — ваш кінь може здолати зворотній шлях до Парижа?

— Це квола поштова шкапа.

— О Боже! А що було вдома, коли ви поїхали?

— Усе було досить спокійно, та коли я повернувся від пана Бошана, то застав пані графиню у сльозах; вона послала по мене, щоб дізнатися, коли ви повертаєтеся. Тоді я сказав їй, що їду по вас за дорученням пана Бошана. Спершу вона простягнула руку, наче хотіла зупинити мене, та подумала і сказала: «Їдьте, Флорантене, і нехай він повернеться».

— Дарма, — сказав Альбер, — я повернуся, і лихо буде негідникові! Та передовсім треба вирушити.

І він подався до кімнати, де на нього чекав граф Монте-Крісто.

То був уже не той хлопчина, що передніш; за п’ять хвилин він геть змінився: голос його став хрипкий, обличчя укрилося червоними плямами, очі палали під набряклими повіками, хода була хибка, немов у п’яного.

— Пане графе, — сказав він, — дякую вам за вашу привітну гостинність, якою я з радістю й далі користувався б, та мені необхідно повернутися до Парижа.

— А що сталося?

— Велике лихо; дозвольте мені поїхати, ідеться про те, що дорожче мені понад життя. Не питайте ні про що, благаю вас, а дайте мені коня!

— Мої стайні до ваших послуг, пане віконте, — відказав граф Монте-Крісто. — Проте ви зморитеся, якщо весь час їхатимете верхи, візьміть колясу, ридван, будь-який повіз.

— Ні, це надто довго; та й не боюся я втоми, навпаки, вона допоможе мені.

Альбер ступнув декілька кроків, заточуючись, немов у нього куля поцілила, і впав на стілець коло самісіньких дверей.

Граф Монте-Крісто не бачив того другого нападу слабості; він стояв коло вікна і гукав:

— Алі, коня для віконта! Хутчій, він поспішає!

Ті слова повернули Альбера до життя; він вибіг із покою, а граф Монте-Крісто подався за ним.

— Дякую вам! — прошепотів Альбер, плигаючи у сідло. — Повертайтеся хутчій, Флорантене. Чи потрібен якийсь пароль, щоб мені давали коней?

— Ви просто віддасте того, що на ньому оце їдете, і вам відразу ж засідлають іншого.

Альбер уже пустив було коня учвал, та зупинився.

— Може, мій від’їзд вам видасться дивним, безглуздим, навіженим, — сказав він. — Ви не знаєте, як декілька рядків у газеті можуть довести людину до відчаю. Ось, прочитайте, — сказав він, кидаючи газету графові Монте-Крісто, — та лиш тоді, як я поїду, бо не хочу, щоб ви бачити, як я червонію.

Він всадив шпори, які встигли причепити до його чобіт, у боки коневі, а той, здивувавшись, що знайшовся вершник, який вважає, ніби він потребує поганяння, помчав, немов стріла, яку пустили з арбалета.

Граф Монте-Крісто провів його поглядом, переповненим безмежним співчуттям, і коли він остаточно щез із поля зору, глянув на газету і прочитав: «Французький офіцер на службі в янінського паші Алі, про якого три тижні тому писала газета “Енпарс’яль” і який не лише здав янінські замки, а й зрадою віддав свого добродійника туркам, прозивався за тої пори справді Фернан, як сповістив наш шановний колега, проте відтоді встиг додати до свого наймення шляхетський титул і назву маєтку.

Зараз він має ім’я де Морсер і засідає у Палаті перів».

Отак ця