Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

IX. Суд

О восьмій ранку Альбер, неначе той вихор, удерся до Бошана. Покойового слугу вже попередили, тож він припровадив Морсера до кімнати свого пана, який допіру вийшов із ванни.

— Отож? — запитав Альбер.

— Отож, сердешний мій друже, — відказав Бошан, — я на вас чекав.

— Я тут. Зайве казати, Бошане, що я певен вашої доброти і шляхетності й не припускаю навіть, що ви комусь розповіли про це. Крім того, ви погукали мене сюди, і це ще один доказ вашої дружби. Тож не будемо гаяти часу на зайві балачки; ви знаєте, хто завдав цього удару?

— Зараз я вам дещо розповім.

— Так, але спершу ви повинні детально розповісти мені, що тут сталося.

І Бошан розповів пригніченому горем і соромом Альберові ось що.

Допис той з’явився не в «Енпарс’яль», а в іншому часописі, та ще й урядо­вому. Бошан саме снідав, коли побачив те повідомлення; він відразу ж сів у бричку і, не скінчивши сніданку, помчав у редакцію.

Хоч політичні погляди його й були геть протилежні тим, що їх дотримувався редактор тієї газети, він, як ото буває часом, і навіть частенько, був його найліпшим другом.

Коли він увійшов, редактор тримав у руках номер своєї газети і з очевидним задоволенням читав передовицю про буряковий цукор, яку, либонь, сам і написав.

— Бачу, у руках у вас номер вашої газети, любий друже, — сказав Бошан, — то, гадаю, нема чого й казати, нащо я завітав до вас.

— Невже ви полюбляєте цукрову тростину? — запитав редактор урядової газети.

— Ні, — відказав Бошан, — це питання мене геть не цікавить; я прийшов із іншого приводу.

— І з якого ж?

— Із приводу допису про Морсера.

— Ага, он як; правда ж, цікаво?

— Так цікаво, що це загрожує звинуваченням у наклепі, і ще хтозна, як розв’яжеться судовий процес.

— Нітрохи. Бо разом із дописом ми отримали і всі документи, що підтверджують його, тож ми цілком певні, що Морсер промовчить. Крім того, ми надаємо неабияку послугу батьківщині, викриваючи негідників, що недостойні тієї честі, яку їм виявляють.

Бошан збентежився.

— А хто ж так добре вас поінформував? — запитав він. — Адже моя газета перша зняла мову про це, та мусила замовкнути, бо не мала доказів; а ми ж більше, ніж ви, зацікавлені у розвінчанні Морсера, адже він пер Франції, а ми на боці опозиції.

— Та просто: ми не ганялися за сенсацією, вона сама впала нам до рук. Учора до нас прийшов чоловік з Яніни з викривними паперами; ми не зважувалися виступити зі звинуваченням, та він заявив, що як ми відмовимося, стаття з’явиться в іншому часописі. Самі розумієте, Бошане, що таке цікаве повідомлення; нам не хотілося проґавити нагоду. Тепер удару завдано; він разючий і прогримить у всенькій Європі.

Бошан зрозумів, що йому тільки залишається понурити голову, тож він вийшов звідтіля у розпачі, вирішивши послати до Альбера вістового.

Проте він не міг написати Альберові про події, що сталися вже після того, як гонець поїхав. Того ж дня у Палаті перів панувало неабияке збурення, яке охопило всіх членів цього зазвичай такого спокійного високого зібрання.

Усі поприходили мало не раніше призначеного часу і балакали поміж собою про ту горезвісну подію, що неодмінно мусила привернути загальну увагу до одного з найпомітніших членів Верхньої палати.

Одні тихо читали й обговорювали допис, інші обмінювалися спогадами, що підтверджували наведені факти. Колеги не любили графа де Морсера. Як і всі скоробагатьки, він намагався підтримувати свою гідність за допомогою надзвичайної бундючності. Справжні аристократи кепкували з нього; обдаровані люди гребували ним; уславлені вояки з незаплямованим ім’ям інстинктивно його зневажали. Графові загрожувала гірка доля покутної жертви. На нього вказав пальцем сам Господь, і всі ладні були вимагати його смерті.

Тільки сам граф де Морсер нічогісінько не знав. Він не отримував часопису, де було опубліковане ганебне повідомлення, і цілий ранок писав листи, а потім катався на новому коні.

Отож він прибув о звичній порі з високо зведеною головою, пихатим поглядом і гордовитою поставою, вийшов зі свого ридвана, пройшов коридорами і ввійшов до зали, не помічаючи збентеження кур’єрів і недбалих поклонів своїх колег.

Коли він увійшов, засідання вже розпочалося.

Хоча граф, як ми вже сказали, не знав про те, що сталося, тож тримався так, як завжди, проте вираз його обличчя і його хода видалися всім ще більш гордовитими, ніж звичайно, і його поведінка того дня здалася такою зухвалою цьому зібранню, яке так ревно оберігало свою честь, що всі визнали це за непристойність, дехто вбачав у цьому виклик, а дехто й образу.

Було видно, що всеньке зібрання палає бажанням узятися до обговорення.

Газета з тим звинуваченням була у всіх у руках, та, як завжди буває, ніхто не зважувався взяти на себе відповідальність і першим вийти на трибуну. Аж один і найповажніших перів, відвертий графів супротивник, вийшов з урочистістю, яка означала, що настала так довго очікувана мить.

Запало зловісне мовчання; тільки Морсер не підозрював про причину тієї глибокої уваги, що з нею зустріли цього разу промовця, який зазвичай не користувався такою прихильністю колег.

Граф спокійнісінько пропустив повз вуха вступ, де промовець заявив, що говоритиме про таку поважну, таку священну і життєву річ для Палати, що просить колег вислухати його з особливою увагою.

Та ледве пролунали слова того ж таки промовця про Яніну і полковника Фернана, граф де Морсер так страшенно пополотнів, що трепет пробіг рядами, і присутні вп’ялися очима у графа.

Душевних ран не видно, та вони ніколи не гояться — вони завжди болять, завжди спливають кров’ю, завжди зяють у глибинах людської душі.

У могильному безгомінні промовець прочитав той допис. Пролунав глухий гомін, та відразу ж ущух, коли звинувачувач знову заговорив. Він почав із того, що пояснив, яке непросте завдання він завдав на себе: адже йдеться про честь графа де Морсера, про честь усенької Палати, тож задля цього він і відкриває обговорення, під час якого доведеться торкнутися особистих, а отже і завжди болючих питань. Наприкінці він поставив вимогу призначити розслідування і перевести його якомога швидше, щоб у самісінькому зародку знищити наклеп і відновити добре ім’я графа де Морсера, помстившись за образу, якої завдали особі, яку так високо цінує суспільна думка.

Морсер був такий пригнічений, так приголомшило його це незмірне і неждане лихо, що насилу пробурмотів декілька слів, безтямно дивлячись на колег. Це збентеження, що, втім, могло випливати із приголомшеності невинного, і з сорому винуватого, викликало певне співчуття до нього. Справді великодушні люди завжди готові виявити співчуття, якщо лихо їхнього ворога перевершує їхню ненависть.

Голова поставив питання на голосування, і зібрання