Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

— Далі я подалася б у довгий шлях за гори, до Талю, щоб вилікуватися від неї. Навіть якби подорож тривала два роки й не принесла школі грошей. І тоді ніхто не став би думати про мене гірше.

Я кивнув самому собі. Логічно. Якби було інакше, то з таким ставленням до статевої близькості, як у них, хвороби стрімко поширювалися б серед населення.

Я побачив, що Пенте очікувально дивиться на мене, і сказав:

— Дякую за квіти.

Вона кивнула й підступила ближче, підвівши погляд на мене. В її очах відбивався захват, і вона сором’язливо всміхалася. Відтак її личко посерйознішало.

— Цього достатньо для задоволення ваших варварських ритуалів чи треба зробити щось іще?

Я сягнув униз і провів рукою по гладенькій шкірі на її шиї, просунувши кінчики пальців під довгу косу так, що вони легенько торкнулися її карку. Пенте заплющила очі й підняла обличчя до мого.

— Вони прекрасні, і їх більш ніж достатньо, — запевнив я й нагнувся, щоб її поцілувати.

***

— Я мала рацію, — заявила Пенте, вдоволено зітхнувши, поки ми лежали оголені серед квітів. — У тебе гарний гнів.

Я лежав на спині, її маленьке тіло скрутилося калачиком у мене під пахвою, а її личко у формі сердечка обережно лягло мені на груди.

— Що ти маєш на увазі? — запитав я. — Здається, слово «гнів» може бути тут недоречним.

— Я маю на увазі вейвін, — пояснила Пенте, вживши адемічне слово. — Це те саме?

— Не знаю цього слова, — зізнався я.

— Здається, тут правильно сказати «гнів», — мовила вона. — Я розмовляла твоєю мовою з Вашет, і вона мене не виправляла.

— Тоді що ти маєш на увазі під гнівом? — запитав я. — Я точно не почуваюся розгніваним.

Пенте підняла голову з моїх грудей і нагородила мене лінивою, вдоволеною усмішкою.

— Ну звісно, — сказала вона. — Я забрала твій гнів. Як ти можеш почуватися таким чином?

— Тоді… тоді ти розгнівана? — запитав я, впевнений, що геть не розумію суті.

Пенте засміялася й похитала головою. Свою довгу косу вона вже розплела, і її медове волосся повисло по один бік від обличчя. Через це вона здавалася геть іншою людиною. І ще, мабуть, через відсутність червоних шат найманки.

— Це не такий гнів. Я рада ним володіти.

— Все одно не розумію, — сказав я. — Це може бути щось таке, чого варвари не знають. Поясни мені, як дитині.

Якусь мить вона глипала на мене серйозними очима, а тоді перекотилася на живіт, щоб дивитися на мене було легше.

— Цей гнів — не почуття. Це… — вона завагалася, гарненько насупившись. — Це бажання. Це творення. Це хотіння життя.

Пенте роззирнулася довкола, а тоді зосередилася на траві довкола нас.

— Гнів змушує траву проштовхуватися вгору, крізь землю, щоб дотягнутися до сонця, — продовжила вона. — Усе живе володіє гнівом. Це вогонь у ньому, що змушує його хотіти рухатися, зростати, діяти, творити, — схилила голову набік. — Це тобі зрозуміло?

— Здається, так, — сказав я. — А жінки забирають гнів у чоловіків під час статевої близькості?

Пенте всміхнулася й кивнула.

— Саме тому опісля чоловік такий стомлений. Він віддає часточку себе. Мліє. Спить, — вона опустила погляд. — Чи, може, частина нього спить.

— Недовго, — зауважив я.

— Це тому що в тебе гарний, сильний гнів, — відповіла вона з гордістю. — Як я вже казала. Я бачу це, бо забрала часточку його. І бачу, що частина його ще чекає.

— Так, — визнав я. — Але що із гнівом роблять жінки?

— Ми його використовуємо, — просто сказала Пенте. — Тому опісля жінка не завжди спить, як чоловік. Вона почувається бадьорішою. Сповнена бажання рухатися. Часто бажає ще того, що принесло їй гнів, — вона опустила голову до моїх грудей і грайли­во вкусила мене, засовавшись оголеним тілом у мене під боком.

Це приємно відвертало увагу.

— Це означає, що жінки не мають власного гніву?

Вона знову розсміялася.

— Ні. Гнів мають усі істоти. Але жінки знають багато способів використати свій гнів. А чоловіки, на свою біду, мають більше гніву, ніж можуть використати.

— Як можна мати забагато бажання жити, зростати, творити? — запитав я. — Здавалося б, що його більше, то краще.

Пенте похитала головою й відкинула волосся рукою назад.

— Ні. Це як їжа. Одна трапеза — це добре. А дві трапези — це не краще, — вона знову насупилася. — Ні. Це радше як вино. Одна чарка вина — це добре, дві — це іноді краще, але десять… — серйозно кивнула. — Це дуже схоже на гнів. Якщо чоловік наповнюється ним, гнів у ньому стає подібний до отрути. Він хоче забагато. Хоче всього. Стає дивним і хворим на голову, жорстоким.

Вона кивнула самій собі.

— Так. Саме тому, на мою думку, слово «гнів» правильне. Того, хто тримав увесь свій гнів при собі, видно відразу. Гнів у ньому закисає. Обертається проти самого себе та спонукає його ламати, а не творити.

— Знаю таких чоловіків, — погодився я. — Але й таких жінок теж.

— Гнів мають усі й усе на світі, — повторила Пенте, знизавши плечима. — У каменя його небагато порівняно з деревом, на якому розпускаються бруньки. З людьми те саме. У деяких його більше або менше. Деякі використовують його мудро. Деякі — ні, — вона широко всміхнулася мені. — У мене його чимало, і тому я так люблю статеву близькість і така несамовита в бою, — ще раз куснула мене за груди, тепер уже не так грайливо, й почала підійматися до моєї шиї.

— Але якщо ти забираєш гнів у чоловіка під час статевих зносин, — промовив я, силкуючись зосередитися, — хіба це не озна­чає, що чим більше ти вступаєш у статеві зносини, то більше їх хочеш?

— Це все одно що вода, яку впускають у насос, — палко шепнула вона мені на вухо. — Послухай, я заберу його весь, навіть якщо на це піде весь день і половина ночі.

***

Урешті ми перемістилися з трав’янистого поля до купалень, а відтак — до будинку Пенте, що складався з двох затишних кімнаток, зведених попід схилом кручі. Місяць висів у небі й уже доволі давно стежив за нами крізь вікно, хоч я й сумнівався, що ми показували йому щось таке, чого він іще не бачив.

— Цього тобі достатньо? — засапано спитав я. Ми лежали поряд у її приємно просторому ліжку. На наших тілах обсихав піт. — Якщо ти забереш іще чимало гніву, мені може забракнути його для мовлення чи дихання.

Моя долоня лежала на пласкій поверхні її живота. Шкіра в неї була м’яка і гладенька, проте коли Пенте сміялася, я відчував, як підскакують м’язи в неї на животі, стаючи твердими, наче листи сталі.

— Наразі його досить, — запевнила вона. В її голосі добре відчувалося виснаження. — Якби я залишила тебе порожнім, наче плід, із якого повністю вичавили сік, Вашет засмутилася б.

Я, попри довгий день, був напрочуд жвавий, а мої думки були ясні