Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

— Ти згадувала, що жінка знає багато способів використати свій гнів. У який спосіб жінка може використовувати його так, як не може чоловік?

— Ми навчаємо, — відповіла Пенте. — Даємо імена. Ведемо лік дням і дбаємо про плавний кругообіг речей. Саджаємо рослини. Робимо дітей, — вона знизала плечима. — Багато як.

— Чоловік теж може таке робити, — зауважив я.

Пенте захихотіла.

— Ти помилився зі словом, — сказала вона й почухала мені підборіддя. — Чоловік робить собі бороду. Дитина — це дещо інше, і ви тут ні до чого.

— Ми не виношуємо дітей, — погодився я, трохи образившись. — Але все одно відіграємо певну роль у їх створенні.

Пенте повернулася до мене, всміхаючись так, ніби я пожартував. А тоді її усмішка стухла. Пенте сперлася на лікоть і поглянула на мене ще на одну довгу мить.

— Ти це серйозно?

Побачивши на моєму обличчі спантеличення, вона вирячила очі від подиву й сіла на ліжку.

— Це правда! — вимовила Пенте. — Ти віриш у чоловіків-матерів! — вона почала хихикати, затуливши нижню половину личка обома руками. — Я ніколи не думала, що це правда! — опустила ліву руку, показуючи захоплену усмішку, і зробила жест «вражений захват».

Я відчував, що маю роздратуватись, але сил на це якось не ставало. Можливо, в її словах про те, що чоловіки віддають свій гнів, була частка правди.

— Хто такі чоловіки-матері? — запитав я.

— Ти не жартуєш? — поцікавилася вона, досі наполовину затуляючи усмішку рукою. — Ти справді віриш, що дитину в жінку вкладає чоловік?

— Ну… так, — дещо ніяково вимовив я. — У певному розумінні. Для створення дитини потрібні чоловік і жінка. Мати й батько.

— У вас є для цього слово! — захоплено сказала Пенте. — Це мені теж казали. На додачу до історій про суп із багнюки. Але я ніколи не думала, що це — правдива історія!

Тут уже сів і я, стривожившись.

— Ти ж знаєш, звідки беруться діти? — поцікавився я, зробивши жест «щира серйозність». — Діти з’являються від того, чим ми займалися більшу частину дня.

Пенте на мить витріщилася на мене у враженому мовчанні, а тоді безпорадно розреготалася. Вона кілька разів спробувала заговорити, але сміх поборював її знову, варто їй було поглянути на вираз мого обличчя.

Пенте поклала руки на живіт і потицяла в нього, неначе спантеличившись.

— Де моя дитина? — опустила погляд на свій плаский живіт. — Може, я всі ці роки неправильно зближувалася… — коли вона засміялася, м’язи в неї на животі затремтіли, утворюючи візерунок, схожий на черепашачий панцир. — Якщо твої слова правдиві, то в мене має бути сто дітей. П’ятсот дітей!

— Це стається не щоразу, коли трапляється статева близькість, — пояснив я. — Жінка готова до дитини лише в певний час.

— А ти робив це? — запитала вона, глипаючи на мене з удаваною серйозністю, тимчасом як її вуста злегка розтягувалися в усмішці. — Створював дитину разом із жінкою?

— Старався такого не робити, — відповів я. — Є така трава, що зветься сильфій. Я жую її щодня, і вона не дає мені залишити в жінці дитину.

Пенте похитала головою та сказала:

— Знову ваші варварські статеві ритуали. Там, звідки ти родом, дитина виходить і тоді, як чоловіка приводять до квітів?

Я вирішив піти іншим шляхом.

— Якщо чоловіки не допомагають створювати дітей, то як ти пояснюєш те, що немовлята зовні схожі на своїх тат?

— Немовлята схожі на сердитих дідів, — заявила Пенте. — Лисі та з… — вона завагалася, торкаючись щоки. — …зі складками на обличчях. Може, тоді дітей створюють лише старі діди? — дурнувато всміхнулася.

— А як щодо кошенят? — запитав я. — Ти ж бачила виводок кошенят. Коли біла кішка й чорний кіт вступають у статеві зносини, виходять як білі, так і чорні кошенята. А також кошенята обох кольорів.

— Завжди? — спитала вона.

— Не завжди, — визнав я. — Але здебільшого — так.

— А що, як з’являється жовте кошеня? — запитала вона.

Сформулювати відповідь я не встиг: Пенте махнула рукою на це запитання.

— Кошенята тут, у принципі, ні до чого, — заявила вона. — Ми не такі, як тварини. Ми не маємо тічки. Не відкладаємо яйця. Не виробляємо кокони, плоди чи насіння. Ми не собаки, не жаби й не дерева.

Пенте серйозно поглянула на мене.

— Ти здійснюєш хибне думання. Так само легко сказати, буцімто два камені створюють маленькі камені, стукаючись один об одного, доки від одного не відламується шматочок. Отже, двоє людей створюють маленьких людів у такий самий спосіб.

Я закипів, але вона мала рацію. Я припустився логічної помилки аналогії. Це була хибна логіка.

Певний час наша розмова тривала в тому ж руслі. Я запитав Пенте, чи знає вона хоч про один випадок, коли жінка завагітніла, не мавши статевих зв’язків у попередні місяці. Вона сказала, що не знає жодної жінки, яка три місяці добровільно обхо­дилась би без статевих зв’язків, окрім тих, які подорожували серед варварів, дуже хворих або дуже старих.

Урешті Пенте махнула рукою, зупиняючи мене, і зробила жест, що виражав роздратування.

— Ти сам чуєш свої виправдання? Від статевої близькості бувають діти, але не завжди. Немовлята схожі на чоловіків-матерів, але не завжди. Статева близькість має відбуватися у слушний час, але не завжди. Є рослини, які підвищують або знижують шанси на це, — вона похитала головою. — Ти маєш розуміти: твої слова тонкі, як сіть. Ти все вшиваєш нові нитки, сподіваючись, що вона почне втримувати воду. Але від сподівань це не стає правдою.

Побачивши, як я насупився, Пенте взяла мене за руку і зробила в ній жест «утіха», як це вже було раніше, в їдальні. Де й поділася її сміхотливість!

— Я бачу, що ти справді це думаєш. Можу зрозуміти, нащо варварські чоловіки вірять у це. Напевно, втішно думати, ніби ви такі важливі. Але це просто не так.

Пенте поглянула на мене з чимось близьким до жалю.

— Іноді жінка дозріває. Це природно, і чоловіки тут ні до чого. Тому більше жінок дозріває восени, наче плоди. Тому більше жінок дозріває тут, у Герті, де мати дитину краще.

Я спробував відшукати ще якийсь переконливий аргумент, але на думку не спадав жоден. Це бісило.

Помітивши вираз мого обличчя, Пенте стиснула мою долоню і зробила жест «поступка».

— Можливо, у варварських жінок це інакше, — промовила вона.

— Ти це кажеш, просто щоб мені стало легше на душі, — понуро сказав я й несподівано позіхнув так, що мало не зламав щелепи.

— Так, — визнала Пенте. А тоді лагідно поцілувала мене і штовхнула у плечі, спонукаючи знову лягти на ліжко.

Я так і зробив, і вона знов умостилася в мене під рукою, поклавши голову мені на плече.

— Напевно, важко бути чоловіком, — тихо сказала вона. — Жінка знає, що вона — частина світу. Ми сповнені життя. Жінка — це квітка і плід. Ми проходимо крізь час як частина ­своїх дітей. Зате чоловік… — вона повернула голову й по­глянула на мене з лагідним жалем