Читати книгу - "Вітіко"

Церковні ієрархи та пани землі зібралися в залі на засідання. Князь Владислав прийшов зі своїм братом Генріхом. Коли всі розмістилися, князь підвівся зі свого місця й заговорив:

— Любі й вірні князі церкви та пани країни, і ви, сини Пржемисла, що прийшли сюди. Спасибі вам, що ви лютої зими приїхали до мене і уважно слухаєте, що вам повідомлять. Оттоне, князю Оломоуцький, паросте роду Пржемисла, кажи.

Оттон, князь Оломоуцький, підвівся й заговорив:

— Ясновельможний князю, мій обов’язок — розповідати, і я розповідаю так, як я бачив і пережив. Від святого отця прийшов лист до превелебного єпископа Здика, щоб той приїхав до нього. Здик одразу приготувався й дібрав свій почет. Я підготував двадцять чоловік, щоб супроводити превелебного єпископа, поки буде потреба. Того дня ввечері ми прибули на садибу в Морені, щоб заночувати там. Коли ми вечеряли, прийшов один із чоловіків, яким ми наказали обстежувати околиці, і сказав, що їде загін воїнів. Одразу прийшов і другий чоловік, сказавши, що воїни надходять багатьма шляхами. Здик і я звеліли нашим людям бути наготові, а Ніколаус, господар садиби, зібрав своїх людей. Ми погукали тих, хто був надворі, всередину, взяли на засуви двері й ворота. Я піднявся під саму покрівлю, щоб побачити крізь діри, що відбувається навколо. Усю садибу оточили озброєні люди й готувалися штурмувати її. Охорона садиби гукнула крізь віконечко, щоб ті люди сказали, чого вони хочуть. Ті люди нічого не сказали, а тільки метнули спис у бік охорони. Потім я гукнув: якщо ви розбійники, то натрапите на наше залізо, а якщо люди честі, то скажіть, про що йдеться. Ті люди нічого не відповіли і стали підступати ближче. Їх було разів у десять більше, ніж нас. Я сказав: коли вони висадять двері, ми загинемо, та якщо зненацька спрямувати нашу силу проти якоїсь ділянки їхнього кола, ми зможемо прорвати коло і розпорошитися серед ночі по місцевості. Тож отак і вирішили. Ми потихеньку прибрали підпори великих дверей, відчинили їх і якнайшвидше рушили до найближчої ділянки кола. Сутичка засвідчила, що перед нами вправні воїни. З першого разу ми не змогли пробитися. З дальших місць до ворогів підскочила підмога. Я пізнав знаки князів Конрада і Вратислава, почув голос Вратислава, що наказував. Тоді я швидко спрямував напад в інше місце, в те, звідки, здається, прийшов Вратислав, ми пробили коло, я зі своїми людьми обернувся, щоб затримати переслідувачів, і гукнув Здику, щоб він відходив. Він так і вчинив, а коли я вже не бачив його і всі люди Вратислава кинулися на нас, ми розбіглися, спробувавши розпорошитися серед снігів. Я знав одну маленьку втоптану стежку. Я швидко пішов по тій стежці, а вороги, які переслідували мене по непрохідному снігу, лишилися позаду. Я йшов із двома людьми цілу годину. Потім ми повернули вбік до далеких хатин, які я знав. У тих хатинах ми переночували. Десь під ранок ми побачили вогонь із боку Морена. Коли розвидніло, я послав на розвідки людей з-поміж жителів хатин. Вони повернулися й розповіли, що садибу Морен спалено дощенту, а людей, які нападали на неї, немає жодного в усіх околицях. Прийшов і дехто з моїх людей, вони здогадалися, що я пішов тією стежиною. Ми знову підійшли до садиби і раптом побачили чоловіка, що йшов по нетоптаному снігу. Він ніс на плечах мішок. Коли ми підступили ближче, чоловік намагався втекти. Я наказав своїм людям зловити його. Четверо чоловік побігли за ним по снігу, наздогнали і привели зв’язаного до мене. Я звелів розв’язати мішок. Там були срібний посуд, одяг і тканини. Я погрожував тому чоловікові, що повішу його на дереві, якщо він не розповість, що сталося в садибі Морен, або якщо збреше. А якщо скаже правду, я подарую йому життя. Чоловік відповів, що він Доброгост і був із людьми князя Конрада. Оскільки вони стали сперечатися за здобич, а він боявся, що в нього заберуть срібний посуд, він удосвіта тихенько пішов геть і хотів дійти до Австрії. Коли я запитав його, чи є в садибі воїни, він відповів, що всі виїхали, бо не знайшли ані єпископа, ані князя Оттона. Ми повели того чоловіка з собою до садиби. Там згоріло все, що могло згоріти. Все, що можна було забрати, забрали. Ми не знайшли ані своїх коней, ані свого майна. З жителів садиби було двоє слуг. Того чоловіка змусили розповісти, що він бачив. Він розповів, що загони оточили садибу, а потім відбулася коротка сутичка. Згодом садибу обставили смолоскипами, зайшли всередину і заходилися шукати єпископа Здика. Шукали його з лампами і смолоскипами в усіх кімнатах і підвалах, стайнях і закутках цілісіньку ніч. Не знайшовши єпископа і не дізнавшись від його людей, яких піддали тортурам, де він, садибу підпалили. А потім пішли зі здобиччю геть. Коли я запитав, хто чинив напад, він назвав мені людей: Славибор, Куно, Родміл, Богдан, Домаслав, Гінек, Фровин, Юрата і старий Мікул. Я сказав: ти не назвав проводирів. Він назвав Конрада, князя зі Зноймо, Вратислава, князя з Брно, і назвав брата ясновельможного князя Владислава Дипольда, що тепер живе в Ємніце.

— Дипольд! — вихопилось із багатьох горлянок.

— Дипольд був там, — підтвердив великий князь, і в його очах, коли він казав ці слова, бриніли сльози.

Оттон розповідав далі:

— Я запитав чоловіка, які наміри мали ті пани щодо високого єпископа. Він відповів, що не знає. Поки ми ще розмовляли, прийшли люди єпископа. Вони розповіли, що їх били, шмагали, виривали їм волосся і плювали на них. Про свого пана вони не знали нічого. Проте шукали його. Я розіслав людей в усі боки, але ніхто не приніс звістки про нього. Тоді я пішов до місця, де я сказав превелебному єпископу йти далі. Ми знайшли слід однієї людини й пішли по ньому. Трохи згодом натрапили на чагарі, де й загубили слід. Побачили, що з другого боку до чагарів ідуть інші сліди, побачили в чагарях багато слідів, а потім від чагарів