Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

Він усоте спробував увібрати Буресвітло зі сфери. Стискав її, доки долоня та скло не зробилися мокрі від поту, але заряд — її внутрішня сила — так і не перелився. Каладін більше не відчував його енергії.

— Сил! — заволав той, заховавши сферу й приставивши до рота «рупора» з долонь. — Сил! Прошу, озвися! Ти тут?! — І, змовкнувши, додав, уже тихше: — Я так і не розумію, в чім річ. Це покарання чи за цим стоїть щось більше? Що пішло не так?

Жодної відповіді. Якщо Сил спостерігає за ним, то, звісна річ, не дасть йому загинути в цих прірвах. Якщо тільки не втратила здатності мислити, щоб зауважити, де він. У свідомості постав жахливий образ Сил, яка катається на вітрах разом із їхніми спренами, забувши себе і його — у страхітливому й щасливому невіданні про своє істинне єство.

Адже саме це її й лякало. Та що там — жахало.

Човгаючи черевиками по дну, до капітана підійшла Шаллан.

— Що, не поталанило?

Каладін похитав головою.

— Що ж, тоді гайда. — Дівчина глибоко зітхнула. — Вперед — попри втому й виснаження. Ти, бува, не хочеш пронести мене трішки на плечах?

Той витріщив на неї очі, а Шаллан усміхнулася й знизала плечима.

— Ти лише подумай, як чудово це було б! Я могла б навіть узяти гілляку й поганяти тебе. А ти, повернувшись, розповів би решті охоронців, яка я жахлива людина. Що, ні? Ну й нехай. Ходім, коли так.

— Дивна ви дівчина.

— Дякую.

Каладін закрокував поруч неї.

— Ой, леле, — а ти, схоже, знайшов на свою голову ще одну бурю, — зауважила Шаллан.

— Я вкоротив нам віку, — шепнув той. — Узявся вести перед, а сам заблукав.

— Ну, я теж не зауважила, що ми йдемо не туди. Тож провідниця з мене вийшла б не ліпша.

— Я мав би одразу подумати, що треба мапувати пройдений сьогодні шлях. Але був занадто самовпевнений.

— Що зроблено, те зроблено, — відказала Шаллан. — Якби я була відвертіша щодо того, як точно здатна замальовувати ці плато, то й ти, бува, знайшов би моїй мапі ліпше застосування. Але якби та якби та в роті виросли боби — тож маємо, що маємо. Не можна винити у всьому тільки себе, адже так?

Каладін мовчки крокував поруч неї.

— …То так чи не так?

— Це все через мене.

Шаллан театрально закотила очі.

— То ти взявся до самобичування? Та ще й не на жарт, еге ж?

Його батько свого часу без угаву торочив те саме — але в цьому був весь Каладін. Невже вони очікували, що він зміниться?

— Нічого з нами не трапиться, — підбадьорила його дівчина. — От побачиш.

Від цих слів капітанів настрій тільки спохмурнішав.

— Ти маєш мене за невиправну оптимістку, чи не так? — спитала Шаллан.

— Це не ваша провина, — відказав охоронець. — Я б і сам не від того, щоб бути, як ви. Не прожити такого життя, як прожив. А світ заповнити лише людьми на кшталт Шаллан Давар.

— Тими, хто не спізнав, що таке біль?

— Та годі вам — усі його спізнали, — заперечив Каладін. — Я не про те. Йдеться про…

— Горе, — тихо зронила Шаллан, — коли ти безсило дивишся, як розсипається життя? Коли відчайдушно намагаєшся втримати його вкупі, але відчуваєш, що надія перетворюється в тебе в руках на кров, натягнуті жили — і все летить шкереберть?

— Так.

— Тоді це відчуття не горя, а чогось глибшого — зламаності. Коли тебе гноблять так довго й так знавісніло, що почуття стають для тебе чимось недосяжним. Якби ж то спромогтися заплакати — адже це означало б бодай щось відчути. Але натомість — повне емоційне заніміння. Всередині лише… імла, туман. Неначе смерть уже настала.

Каладін застиг на місці, а супутниця озирнулася на нього.

— Ти розчавлений провиною за власне безсилля й за те, що мордують не тебе, а тих, хто довкола. Ти волаєш, борсаєшся, ненавидиш — а дорогих тобі людей розтинають, немовби нариви, й залишається тільки безсило дивитися, як із них витікає радість. Ламають не тебе, а тих, кого ти любиш. І ти благаєш — мене, а не їх! Будь ласка, бийте мене!

— Так… — шепнув він.

Шаллан кивнула, не відводячи погляду.

— Так, Каладіне Буреблагословенний, я згодна: добре було б, якби ніхто на світі не спізнав таких речей. Усією душею згодна.

У її очах прозирали відчай і мука. Жахлива внутрішня порожнеча, яка запускає пазурі, силкуючись задушити. Все це сиділо в неї всередині. Вона це спізнала. Її також зламали.

Аж раптом та всміхнулася. Ох, буря забирай! Усе одно всміхнулася.

Її усмішка була найпрекраснішим, що він бачив за ціле життя.

— Невже таке можливо? — охнув Каладін.

Дівчина безжурно стенула плечима.

— Божевільним усе до снаги. Гайда. Бо в мене таке враження, що нам трішечки нíколи.

І рушила проваллям. А той залишився стояти, почуваючись спустошеним. І не знати чому просвітленим.

Хоча мав би почуватися дурнем. Він знову дав маху — розказував, як легко тій живеться, хоча всередині у неї весь цей час ховалося таке. Проте цього разу Каладін не мав себе за ідіота. Бо в нього було відчуття, наче він щось збагнув. Він не міг сказати, що саме, але з’явилося враження, немовби в проваллі стало світліше.

«От і Тіен впливав на мене так само. Навіть у найпохмуріший день…» — майнуло в свідомості.

Капітан простояв непорушно аж стільки, що довкола порозкривалися рюшоцвіти, чиї розкидисті, схожі на віяла, вайї явили жовтогарячі, червоні та фіолетові мереживні візерунки. А зрештою кинувся наздоганяти Шаллан, і шоковані рослини позакривалися.

— Гадаю, — мовила дівчина, — нам варто зосередитися на позитивних аспектах нашого перебування в цих жахливих проваллях.

І глянула на Каладіна. Той мовчав.

— Ну ж бо, — не відставала Шаллан.

— У мене… таке відчуття, що ліпше не починати.

— А чому так невесело?

— Ну, нас от-от накриє зливовим паводком.

— Зате він випере нам одяг, — відказала Шаллан із широкою усмішкою. — От бачиш — позитивний аспект!

Той хмикнув.

— О, знову ти за свій мостонавідницький жаргон, — зауважила дівчина.

— Хмикнувши, я мав на увазі, що дощівка принаймні змиє з вас трохи смороду, — відказав Каладін.

— Ха! Не геть безнадійно, але так само нуль-нуль. Бо я перша сказала, що смердючий тут ти. А бути «плагіатором» суворо заборонено під загрозою холодного — великобуряного — душу.

— Що ж, — відповів капітан, — гаразд. Добре, що ми тут, бо цього вечора я мав заступати в наряд — нести варту — але тепер пропущу його. А це майже те саме, що й вихідний.

— Та ще й, уважай, проведений у басейні!

Каладін усміхнувся.

— А я радію, що ми тут, бо нагорі надто палюче сонце, на якому я миттю згоряю, якщо не надягну капелюха, — заявила Шаллан. — У цих вологих, темних, затхлих, пліснявих і потенційно небезпечних для життя проваллях набагато ліпше: жодних сонячних опіків — тільки чудовиська.

— А