Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

Дівчина перескочила калюжу і глянула на охоронця.

— Щось у тебе не надто виходить…

— Перепрошую. Насправді я хотів сказати, що радію, бо коли ми виберемося, мене вітатимуть як героїчного рятівника Шаллан Давар.

— Уже ліпше, — похвалила та. — От тільки дуже схоже, що це я тебе рятую.

Той глянув на мапу.

— Один-нуль на вашу користь.

— А я радію, що ми тут, бо незмінно цікавилася, чого зазнає́ шматок м’яса, проходячи травною системою, — а ці провалля нагадують мені кишківник.

— Сповідаюся, що ви це жартома…

— Що? — жахнулася Шаллан. — Аж звісно. Бр-р-р!

— А коли так, ваш оптимізм занадто роблений.

— Бо це тримає мене в божевільному стані.

Каладін вибрався на чималу купу наносів, а відтак простягнув їй руку.

— А я радію цим проваллям, бо вони нагадують мені, який я щасливий, що здихався служби в Садеаса.

— О-о, — протягнула Шаллан, вибираючись до нього нагору.

— Світлоокі посилали нас сюди мародерствувати, — мовив капітан, з’їжджаючи протилежним схилом тієї кучугури з наносів. — І платили нам за цю роботу сущі сльози.

— Трагічна історія.

— Можна сказати, занижували платню…

І широко всміхнувся до дівчини, яка саме спускалася з кучугури.

Вона спантеличено схилила голову набік.

— Ну, занижували. Адже ми — внизу… — І показав на дно провалля.

— Вхопи тебе буря! — відказала дівчина. — Навіть не сподівайся, що зрівняв рахунок. Бо твій каламбур жахливий!

— Так, перепрошую. Моя мати була б розчарована.

— Вона що, не любила каламбурів?

— Ні, дуже любила. Але категорично не схвалила б, що я каламбурю, коли її немає поряд, аби посміятися.

Шаллан усміхнулася, й вони жвавим кроком рушили далі.

— А я радію, що ми тут, бо Адолін досі зачах від хвилювання — тож коли я повернуся, він знетямиться від радості. І ми, бува, навіть поцілуємося на людях.

Адолін. А, так — це зіпсувало Каладінові настрій.

— Нам, певне, варто зупинитися, щоб я могла домалювати мапу, — запропонувала дівчина і, глянувши в небо, насупилась. — А ти міг би знову спробувати докричатися до наших потенційних рятувальників.

— Гадаю, так, — відказав той, і — коли вона вмостилася, щоб витягнути мапу — склав долоні рупором і закричав: — Гей, нагорі! Там є хто живий?! Бо ми тут, унизу, невдало каламбуримо! Благаємо: врятуйте нас від нас самих!

Шаллан захихотіла.

Каладін також усміхнувся… а відтак стрепенувся, бо справді почув щось у відповідь. Начебто голос? Чи… стривай-но…

Трубний звук — мов поклик сурми, який озивається луною сам до себе. Він гучнішав, накриваючи їх, наче вал.

Аж раптом із-за рогу вигулькнула велетенська метушлива маса з карапакса й клішень.

Прірводемон!

Каладінова свідомість запанікувала, але тіло просто зреагувало: він ухопив Шаллан за руку, ривком звів на ноги, й потягнув, біжучи, за собою. Зронивши портфеля, дівчина закричала.

Але охоронець, не озираючись, волік її слідом. Він відчував, що монстр зовсім близько. Стінки провалля ходили ходором. Хрустіли й тріщали кості та хмиз, рослини та панцирі.

Чудовисько знову оглушливо затрубило.

Воно їх от-от упіймає! Буря забирай — але й прудкі вони, ці прірводемони. Каладін і гадки не мав, що такі гіганти бувають такими моторними. Цього разу відвернути його увагу не вийде. Переслідувач насідав їм на п’яти — капітан відчував його в себе за спиною…

Туди.

Він підхопив Шаллан, суну́в її в пролом у стінці, а коли над ним нависла тінь, заскочив туди й сам, не зовсім делікатно заштовхнувши дівчину вглиб розщілини й притиснувши до підгнилої суміші з хмизу та листя, яку нанесло дощівкою.

У проваллі повисла тиша. Каладін чув тільки хекання Шаллан і власне серцебиття. Більшість сфер зосталася лежати там, де художниця ладналася малювати, проте спис — імпровізований ліхтар — був при ньому.

Він повільно розвернувся спиною до дівчини. Та припала до нього, й Каладін відчув її дрож. Прародителю бур — та капітан і сам тремтів. Розвернувши ратище, щоб посвітити собі, він визирнув у провалля. Розщілина була неглибока, і від входу охоронця відділяли всього кілька футів.

У тьмяному, розрядженому світлі діамантових сфер зблиснуло мокре каміння, на стінках завиднілися поламані рюшоцвіти, а на дні — кілька відірваних ліан, які корчилися, мов люди в судомах. А прірводемон… Куди він подівся?

Шаллан охнула й міцніше обхопила капітана за талію. Той підвів погляд і побачив, що крізь верхній край розщілини на них дивилося велетенське, нелюдське око. Всієї голови чудовиська було не видно — лише частину морди з пащею й жахливі склисто-зелені фасетки. Об край шпарини вдарила гігантська клішня, намагаючись протиснутися всередину, але розщілина була надто вузька.

Клішня трохи поколупала отвір, і голова прірводемона зникла. Заскреготав об камінь хітин. Але тривало це недовго — чудовисько зупинилося.

У проваллі повисла тиша. Звідкись долинав монотонний капіж у калюжу. Але за винятком цього, все стихло.

— Він вичікує, — шепнула Шаллан, прилинувши головою Каладінові до плеча.

— Звучить так, наче ви ним пишаєтесь! — не витримав охоронець.

— Трішечки є. — Вона помовчала. — Як гадаєш, скільки…

Той підвів очі, але неба було не побачити — розщілина збіга́ла стінкою прірви не до самого верху, а всього футів на десять-п’ятнадцять. Тож він нахилився й — не висовуючись назовні, а тільки наблизившись до краю шпарини — глянув високо вгору, на смужечку неба. Темніло. Сонце ще не зайшло, але от-от мало.

— Мабуть, години зо дві, — сказав він. — Я…

Проваллям метнулася скреготлива стихія хітину. Каладін сахнувся і знову притиснув Шаллан до наносів, а прірводемон спробував просунути в щілину одну з кінцівок — але безуспішно: вона теж була завелика. Самий краєчок він таки запхав і навіть злегенька торкнувся ним капітана — проте завдати їм шкоди не міг.

Знову з’явилося око, відбивши зображення Каладіна й Шаллан — брудних та обдертих від перебування в проваллях. Перший на позір не виказував усього страху, який відчував, і, сторожко наставивши списа, дивився прямо в око тварюки, а друга, здавалося, була не так нажахана, як зацікавлена.

От божевільна.

Прірводемон знову відповз, але недалеко. Каладінові було чути, як той опускається на дно провалля, зібравшись вичікувати.

— То що? — зронила Шаллан. — Зачекаємо?..

Щоками охоронця стікав піт. І скільки ж їм чекати? Він так і уявляв, що просидить у цій розщілині, мов сполохана скелебрунька в скойці, доки проваллями не рине рокітлива дощівка.

Одну великобурю просто неба Каладін уже пережив. І хоч тоді йому допомагало Буресвітло, він замало не загинув. Але тут усе буде набагато гірше: шалений потік понесе їх проваллями, жбурляючи на стінки, б’ючи об каміння й мішаючи з трупами, доки не втопить чи не поздирає плоть із кісток…

Погана, мученицька смерть.

Каладін міцніше стиснув списа й чекав, від хвилювання обливаючись потом. Прірводемон залишався на місці. Спливали дорогоцінні хвилини.

І врешті-решт він, ухваливши рішення, рушив до виходу.

— Що ти вичворяєш?! — нажахано зашипіла Шаллан і спробувала стримати охоронця.

— Коли я вискочу — тікайте в інший бік, — промовив капітан.

— Це дурість!

— Я відверну його увагу, приманивши на