Читати книгу - "Шантарам"

— Кажи, куди нам їхати,— сказав я Джоні.

— Центр світової торгівлі,— звелів Джоні водієві. Він усміхнувся мені, але видно було, що він чимось стурбований.

— Що там скоїлося?

— Та так... невелика проблема в джопадпаті.

— О’кей,— відгукнувся я, знаючи, що не почую від нього нічого путнього, поки він сам не захоче пояснити мені, в чому справа.— Як синочок?

— Чудово,— розплився в усмішці Джоні.— Він з такою силою хапається за мій палець! Він буде великим і сильним, це точно. І син Прабакера і Парваті, сестри моєї Сити, теж гарнюня дитина. Він дуже схожий на Прабакера... і всміхається так само.

Мені було дуже важко говорити про мого загиблого друга.

— А як Сита? І дівчатка? — запитав я.

— Чудово, Ліне, у них все добре.

— Будь обережний, Джоні,— попередив я його.— Минуло три роки, а у тебе вже троє. Не встигнеш озирнутися, як перетворишся на старого товстуна, по якому повзатиме купа дітлахів.

— Це гарна перспектива.

— А з роботою що? Заробляєш достатньо?

— Так, Ліне, тут теж все гаразд. Усі платять податки і лаються при цьому. Справи у мене йдуть добре, і ми з Ситою вирішили купити сусідню хатину і зробити один великий дім.

— От чудово! Уявляю, який гарний дім вийде.

Ми помовчали, потім Джоні стурбовано зиркнув на мене.

— Ліне, ти ото запропонував мені працювати з тобою, а я відмовився...

— Все о’кей, Джоні, не переймайся.

— Нічого не о’кей. Я повинен був сказати тобі «так», погодитися на цю роботу.

— Значить, справи йдуть не так успішно, як ти сказав? — запитав я, не розуміючи, в чому проблема.— Тобі потрібні гроші?

— Ні-ні, у мене все чудово. Але якби я був разом з тобою, ти, можливо, не займався б всі ці місяці чорним бізнесом разом з гундами.

— Та ні, Джоні.

— Я лаю себе щодня, Ліне,— сказав він із болісною гримасою.— Напевно, ти попросив мене тоді, тому що тобі потрібний був друг, що завжди був би поруч. А я виявився поганим другом. Щодня думаю про це... Вибач мені, Ліне.

— Послухай, Джоні, ти не розумієш. Я не дуже пишаюся тим, чим займаюся, але і не соромлюся цього. А тобі було соромно братися до такої роботи. І це природно. Я поважаю тебе за це, захоплююся тобою. Ти дуже хороший друг, Джоні.

— Ні,— буркнув він, опустивши очі.

— Так,— наполягав я.— Я люблю тебе, Джоні.

— Ліне! — вигукнув він раптом схвильовано.— Будь обережнішим з цими гундами, прошу тебе!

Я усміхнувся Йому.

— Послухай! — не витримав я.— Може, ти скажеш мені нарешті з чим пов’язана наша поїздка?

— З ведмедями,— відповів він.

—  З ведмедями?

— Так. Точніше, з одним ведмедем, Кано. Ти пам’ятаєш його?

— Ну ще б пак! — сказав я.— Старий гріховодник! Що з ним сталося? Знову потрапив за ґрати?

— Ні-ні, Ліне. Він не у в’язниці.

— Ну, слава Богу. Принаймні він не рецидивіст.

— Розумієш. Річ у тому, що він втік з в’язниці.

—  А нехай йому!

— І тепер він ведмідь-утікач, і призначена нагорода за його голову, або, може, за лапу — що вдасться зловити.

— Кано в розшуку?!

— Так. Його навіть вивісили з написом «Розшукується».

— Що вони вивісили?

— Його фото,— пояснював Джоні терпляче.— Його сфотографували разом з ведмідь-валла[176], коли його другий раз заарештували. А зараз вони узяли цю фотографію і вивісили з оголошенням про розшук.

— Та хто «вони»?

— Уряд штату, Головне поліційне управління Махараштри, Управління прикордонної служби і Департамент природоохоронної політики.

— Боже всемогутній! Що ж він накоїв? Убив когось?

— Ні, не убив, Ліне. Сталася така історія. Природоохоронний департамент завів нову політику, щоб захищати танцюючих ведмедів од жорстокості. Вони ж не знають, що ведмідь-валла люблять його — як свого великого брата — і ніколи не образять, і що він теж любить їх. Політика є політика. Ці природоохоронні діячі зловили Кано і посадили в звірячу в’язницю. І він страшенно побивався за своїми ведмідь-валла. А вони ходили попід в’язницею і теж побивалися за ним. І два охоронці з цієї природоохоронної політики дуже хвилювалися через те все. Вони пішли і почали бити ведмідь-валла киями. Вони добряче всипали їм. А Кано побачив, що його друзів б’ють, і втратив самовладання. Він зламав ґрати і втік із хурдиги. А коли ведмідь-валла це побачили, то воно додало їм сил, вони побили цих природоохоронних типів і втекли разом з Кано. Тепер вони ховаються в нашому джопадпаті, якраз у тій хатині, де ти жив. І треба якось вивезти їх з міста, щоб їх не зловили. Наша проблема — перевезти Кано з джопадпаті в Нариман-Пойнт. Там стоїть вантажівка, і водій погодився забрати Кано і його ведмідь-валла.

— Ого, задача нелегка...— пробурмотів я.— Якщо усюди розвісили оголошення про їх розшук!...

— Ти допоможеш нам, Ліне? Нам шкода цього ведмедя. Любов — це дуже особлива річ. Якщо у цих двох людей така велика любов — нехай навіть до ведмедя,— то її треба підтримати, правда?

— Та воно так...

— Ну то що? Ти допоможеш?

— Ну зрозуміло, я буду радий допомогти, якщо зможу. А ти, у свою чергу, не зробиш одну річ для мене?

— Звісно, Ліне. Все, що хочеш.

— Дістань, якщо вийде, одне з цих оголошень про розшук з фотографією ведмедя і ведмідь-валла, гаразд? Я хотів би зберегти його на згадку.

— На згадку?

— Так. Це довго пояснювати. Не треба шукати спеціально, просто, якщо побачиш, візьми для мене, гаразд? У вас є якісь ідеї щодо їхнього порятунку?

Ми зупинилися біля нетрищ. Сонце вже сіло, на вечірньому небі спалахнули перші зорі. Галасливі дітлахи почали розходитися по домівках, де куріли грубки, на яких готували вечерю.

— Нам спала на думку ідея,— говорив Джоні, поки ми швидко йшли знайомими закутками, обмінюючись вітаннями із зустрічними,— що треба переодягнути ведмедя в когось іншого, щоб його не впізнали.

— Не знаю...— протягнув я з сумнівом.— Він дуже великий, наскільки я пам’ятаю.

— Спочатку ми наділи на нього капелюха і