Читати книгу - "Сага про Форсайтів"

було прохолодно, пахло модриною. Але Джона не видно. Джоліон погукав. Ніякої відповіді. Він сів на повалене дерево, схвильований, занепокоєний, забувши про свою недугу. Він зробив помилку, відпустивши хлопця з тим листом; треба було від початку до кінця не спускати його з очей. Вкрай стривожений, Джоліон устав і поплентався назад. Біля ферми він погукав знову, зазирнув у темний корівник. Там, у прохолоді, серед запаху ванілі й аміаку, сховані від мух, спокійно ремигали три олдернейські корови; їх щойно подоїли, і тепер вони чекали вечора, коли їх знову виженуть пастися на луг. Одна ліниво повернула голову, повела блискучим оком; Джоліон побачив цівку слини, що звисала з її сірої спідньої губи. Він бачив усе з пристрасною виразністю, породженою нервовим збудженням, — усе, чим він колись захоплювався і що намагався змалювати, чудеса світлотіні й барв. Не дивно, що легенда поклала Христа в ясла — що може бути побожніше, ніж очі й місячно-білі роги корови, яка ремигає в теплих сутінках. Він знову погукав. Відповіді не було! І він поспішив з гайка, повз ставок, угору до будинку. Воістину дивна була б іронія долі, якби Джон, охоплений горем свого відкриття, сховався в гайку, де колись давно його мати і Босіні в безтямі освідчилися одне одному в коханні. Де він сам, сидячи на старій колоді того недільного ранку, коли приїхав з Парижа, зрозумів, що Айріні стала для нього найдорожчою в світі. Для іронії це було б найзручніше місце зірвати полуду з очей сина Айріні! Але його тут нема! Де ж він? Треба розшукати бідолашного хлопця!

Згори сяйнуло сонце, ще більше відкриваючи для його загострених відчуттів красу цього літнього дня, цих високих дерев і тіней, що поволі видовжувалися, блакиті й білих хмар; пахло сіно, і туркотіли голуби, і квіти гордо підводили свої голівки. Він підійшов до трояндових кущів, і краса троянд у цих раптових променях сонця здалася йому неземною. «Трояндо, Іспанії цвіт!» [85] Чудові три слова! Тут вона стояла біля куща темно-червоних троянд, стояла, читала й вирішила, що Джон мусить усе знати! Тепер він знає! Чи правильно вона вирішила? Джоліон нахилився і понюхав троянду, її пелюстки торкнулися його ніздрів і тремтячих уст; немає нічого ніжнішого за оксамит троянди, нічого, крім її шиї — шиї Айріні! Перетнувши моріжок, він пішов на пагорб до дуба. Яскріла тільки його верхівка, бо сонце, несподівано визирнувши, вже сховалося за будинком; тінь унизу була густа й блаженно прохолодна. Джоліона втомила спека. Хвилину він постояв, тримаючись за мотузку гойдалки, — Джоллі, Голлі, Джон! Стара гойдалка! І раптом він відчув, що йому погано — страшенно, смертельно погано. «Я перебрав міру, — подумав він. — О боже! Я таки перебрав міру!» Заточуючись, він дочвалав до тераси, насилу зійшов по сходах і прихилився до стіни. Так він стояв, важко дихаючи, уткнувшись обличчям у жимолость, яка завдала їм з Айріні стільки клопоту, перше ніж прижилася й почала освіжати повітря, що лилось у вікна. Її пахощі змішувалися з гострим болем. «Любов моя! — подумав він. — Сину мій!» З великим зусиллям він ступив кілька кроків, увійшов крізь засклені двері в кімнату і сів у крісло старого Джоліона. На столі лежала книжка, а в ній олівець; він схопив його, вивів на розгорненій сторінці одне слово… Рука його впала. То ось як воно буває!..

У грудях гостро защеміло, і настала темрява…

III. АЙРІНІ!

Коли Джон із листом у руці вискочив з кабінету, він, охоплений страхом і збентеженням, пробіг по терасі й сховався за рогом будинку. Прихилившись до обплетеної плющем стіни, хлопець розірвав конверт. Лист був довгий — дуже довгий! Це додало йому страху, і він почав читати. Коли він дійшов до слів: «І вийшла вона заміж за батька Флер», все навколо нього пішло обертом. Джон стояв біля скляних дверей; він увійшов у будинок, проминув вітальню й хол і піднявся в свою кімнату. Освіживши обличчя холодною водою, він сів на ліжку й читав далі, впускаючи на підлогу прочитані аркуші. Батьків почерк читався легко — Джон знав його добре, хоч ніколи й не одержував від батька листів навіть учетверо коротших за цього. Він читав у якомусь отупінні, уява працювала тільки наполовину. Читаючи листа перший раз, він найкраще збагнув, як боляче, мабуть, було батькові писати його. Він випустив з рук останній аркуш і, охоплений якоюсь розумовою й моральною безпорадністю, знову взявся читати перший. Все це здавалося йому огидним — мертвим і огидним. Потім почуття жаху залило його гарячою хвилею. Він сховав обличчя в долоні. Його мати! Батько Флер! Він знову зібрав аркуші й машинально почав читати далі. І знову повернулось почуття, що все це мертве й огидне; його, Джонова, любов зовсім інша! Цей лист твердить, що його мати — і її батько! Жахливий лист!

Власність! Невже на світі є чоловіки, які дивляться на жінку, як на свою власність? Перед ним пройшла низка облич, які він бачив у місті чи в селі, — червонощокі, м'ясисті обличчя; жорстокі й тупі; обличчя самовдоволені й кощаві; люті обличчя; сотні, тисячі облич! Звідки йому знати, що думають і роблять люди, що мають такі обличчя? Він обхопив руками голову і застогнав. Його мати! Він знову підібрав аркуші й читав далі: «Почуття жаху й… відрази… живе в ній і нині… твої діти… внуками… чоловіка, що колись володів твоєю матір'ю, як рабовласник володіє рабинею…» Джон підвівся з ліжка. Це жорстоке, примарне минуле, яке причаїлося, щоб убити їхню з Флер любов, це минуле — правда; інакше батько не написав би такого листа. «Чому вони не розповіли мені зразу, — думав Джон, — того дня, коли я вперше побачив Флер? Вони знали, що я побачив її. Вони боялися, а тепер… Тепер отака історія!» Змучений стражданнями, такими нестерпними, що не можна було ні міркувати, ні зважувати, він забився в темний куток кімнати і сів на підлогу. Він сидів там, наче нещасний звірок. Сутінки й прохолодна підлога давали йому розраду — він ніби вернувся до тих днів дитинства, коли, простягнувшись на підлозі, розігрував історичні битви. Він сидів у кутку, зіщулений, скуйовджений, обхопивши руками коліна, сам не знаючи скільки часу. Сидів, заціпенілий від горя, і отямився аж тоді, коли відчинилися двері в материну кімнату. За його відсутності вікна його кімнати були зачинені, штори опущені, і зі свого кутка він міг чути тільки шелестіння, її кроки, потім з-за ліжка побачив, що вона спинилася